Чи можливий апокаліпсис, якого би більшість не помітила?

Ц. Збєшховський “Голокост F”

Видавництво Жупанського

Переклад – І. Шевченко, О. Шевченко

Польська фантастика останнім часом наближається особисто для мене до такого божественного рівня, що скоро стане таким собі ідолом, якому не гріх і поклонятися. (Принаймні, коли китайська фантастика не бачить.)

Це перше, але не останнє зізнання щодо даної книги, бо, прочитавши її, вхопилася за рятівний охолоджуючий “Терор” Сіммонса, щоб хоч якось повернути нормальну температуру читацького сприйняття і не втратити свідомість. Адже враження від Збєшховського було таке, ніби я з’їла щось незрозуміле з присмаком крові і металу, яке фізично не може перетравитися. “Голокост F” – це в’язка субстанція; густа, липка і огидна, яка містить інформацію про майбутнє на молекулярному рівні і яка у певному сенсі є історією хвороби людства. І сам роман, і оповідання – це заплутаний жмут нервів, який Збєшховський кидає вам прямо в обличчя, і поки ви не встигли ще оговтатися від такого нахабства, перебуваючи у розгубленому розпачі судомного пошуку відповідної реакції на це, – він раптом зрадливо покидає вас посеред дороги, голосно гримаючи чорнотою обкладинки. І залишається тільки безневинно кліпати очима вслід і задавати собі дурне питання: “що це в біса взагалі було?”

Ну що ж, будучи підготовленою нелегким досвідом читання Воттса and others, із майже спокійною совістю можу підсумувати, що справилася і вижила, хоча сучасний кіберпанк не шкодує свого читача від слова взагалі.

Чи можливий апокаліпсис, якого би більшість не помітила? Класична логіка підказує, що ні, але правильна відповідь – так. Ще і як можливий у такому світі, де автор прямо і безсовісно проштовхує практично неприкриту, як сороміцькі частини тіла перших людей в книзі буття, ідею дискримінації тупих: стверджуючи, що бог не може мешкати в обмеженому розумі (а обмежені – погодьтеся – можуть і не таке не помітити).

А тепер стоп і детальніше. Іншими словами – душу має невеликий відсоток населення всієї планети, – той відсоток, у кого високе IQ і хто працює над саморозвитком. Ви тільки вдумайтеся у розмах сміливості поляка, який таке стверджує. Польща – як відомо – одна із країн, де католицизм завжди відіграв важливу роль у загальній картині. Але це не зупиняло і другого поляка-фантаста – Дукая – у його шедевральній “Кризі”, який писав, що “християни, виховані серед християн, мляві і невиразні у своїй вірі” (до слова, не найбільш грубе його висловлювання.) Але Збєшховський іде ще далі, підриваючи трансцендентну основу релігії як такої, вдаючись до безкомпромісного припущення, що душа є тільки в розумних, а всі інші – бездушна біомаса з безглуздим існуванням. І стає навіть не соромно, коли, спостерігаючи навколо, починаєш мовчки підтримувати таке рідкісне богохульство представника однієї із найбільш ревних християнських країн світу. Що ж, слава Всесвіту, епоха спалювання за єретизм минула, і зараз моральна інквізиція вдається до більш ліберальних, але не менш дієвих методів боротьби з подібними ідеями: ігнорування наприклад. Проте своєю священною місією вважаю таки рекламувати якісну фантастику, тому наполегливо рекомендую любителям важкого жанру не жаліти себе і давитися цим автором, як і я.

Наступною єретичною думкою потенційного кандидата на осуд пуританів є припущення, що Бог матеріальний і кориться законам фізики (плазмат). Якщо виходити з догм християнства, логічний ланцюжок підказує, що тільки після того, коли знайдено відповідь на питання, ким є людина, ми зможемо шукати відповідь на питання, ким тоді є Бог. І тільки після цього можна переходити до питань взаємостосунків між ними і до питання про спасіння. Але що, якщо спасіння нема? І що, якщо апокаліпсис приходить далеко не у тій формі, яка описана у біблії? А тепер перемотаємо на перше питання, від якого знову треба відштовхуватись: ким є людина? Тут, як і канадець Пітер Воттс, Цезарій Збєшховський через головного героя, Францішека Еліаса, буквально мучиться цим питанням, ще раз і ще раз міняючи протягом роману саму відповідь і аргументи, які наводить. Доказом людяності є то неповноцінність – “Немов головний біль, повертається до мене ця втішна думка: я неповноцінний, а отже, я – людина.”; то здатність страждати – “Страждання не ошляхетнює, але, можливо, доводить нашу людяність.”; то… песимізм: “я повинен зберігати пильність і стежити за щасливими фіналами. Там, де з’являється яскравий хепі-енд, потрібно спочатку припускати, що спогад фальшивий.”; то ще якісь артефакти. І термін “артефакти” тут якнайкраще передає залишки давно устарілої звичної версії homo sapiens, адже більшість у романі має апгрейди або нові тіла. Ще гірша ситуація з тими, хто є копією уже від копії (привіт Грегу Ігану і його “Permutation city”): “Ми й далі створювали нові технології, копирсалися у власних мізках, уперто знищували Індивідуальність, але наша культура стала культурою sample, нескінченно перероблюваних шматків того, що вже існує. Мікшовані кавери, які знову слухають наступні покоління.”

У такому світі майбутнього, коли свідомість можна перенести, а андроїди можуть виявитися набагато людянішими, ніж більшість населення, одвічні пошуки себе призводять до жахаючого піку, де головний персонаж, від особи якого ведеться розповідь, всерйоз намагається відділити свою свідомість від інших свідомостей, що знаходяться з ним у дивному симбіозі: “Перевернувся полюс моїх страхів: зараз я сподіваюся, що те, що несу в голові, не належить мені. Бути собою – це найскладніше”. Відібрати власні думки від чужих – це справді страшне завдання, яке навіть важко уявити. Хоча…

Не дивлячись на те, що роман насичений стрімкою динамікою подій і в якійсь мірі нагадує фантастичний екшн, “відчуття абсурду й порожнечі посилюється з кожним кроком.” Попри активне розгортання сюжету і неабияку насиченість концентрації дій, масових військових сцен і череди жорстоких смертей, автор гармонійно вплітає філософські роздуми головного героя, які виправдано дихають фаталізмом, приреченістю і практично відсутністю світлих емоцій: “Я не відчуваю гніву чи розпачу. Я не відчуваю нічого, крім розчарування.” Оцей фон вгадується з першого ж абзацу і далі по тексту, поки намагаєшся пропхатися крізь руїни цивілізації, яку покинув Бог, інколи зупиняючись перед неочікуваними поворотами сюжету, а після прочитання фіналу роздумуючи, що з цього всього було справжнім, а що глюком. І непомітно для себе починаєш триматися за голову, бо фізично здається, що вона зараз вибухне від того світу, який туди агресивно запхався і пробує прижитися, як паразит.

А тепер на рахунок відомої підказки про те, що треба читати оповідання, а потім сам роман, бо оповідання допомагають в’їхати у світ автора. Спочатку я так і хотіла зробити, але один порадник намовив мене зробити навпаки, щоб не полегшувати собі завдання. Тому почала з роману – і було не солодко. Проте, прочитавши оповідання – до речі, дуже якісні і сильні – для себе зробила висновок, що і вони до кінця нічого не пояснюють. Бо і не зобов’язані. Востаннє повторюю: Збєшховський абсолютно не буде заморочуватися розкладати щось по полицях, він максимально жорстокий до читача, який сам має зробити гігантську роботу, намагаючись при цьому не зламати мозок.

І нема чого себе жаліти. Працюйте над душею

Про всяк випадок )

Здена Бобош