К. ВОННЕҐУТ «Колиска для кішки»

Видавництво КСД

Переклад з англійської А. Немірова

« – Скажіть, сер, від чого помре людина, позбавлена радості та втіхи, що дарує література?

– Можливі два варіанти, – сказав він, – скам’яніння серця або атрофія нервової системи.»

Воннеґут зупинив мене по дорозі, як божевільний харизматичний незнайомець, і зі словами “ну ти прикинь…” став розповідати дивну історію з безглуздими поворотами, абсолютно несамовитим сюжетом і з купою незнайомих персонажів, про яких я ніколи в житті не чула, але відкрила рот і слухала, як дурепа, не в силах рушити з місця. На додачу починаючи підозрювати, що не такий він уже і незнайомець, і не просто так він мені усе це розповідає, відриваючи від нагальних справ.

Та коли хочеш коротко розповісти, про що власне роман – виходить така маячня і нісенітниця, що краще просто повторювати за іншими: “про відповідальність вчених за свої винаходи та релігію як засіб маніпулювання людьми”…

Хоча ні.

Так теж виходить маячня.

Головне, що треба підкреслити – все виявляється не тим, чим здається. Це той письменник, який говорить легко про складне. Як вчений, який може пояснити 8-річній дитині, чим він займається – не шарлатан – так і Воннеґут не являється шарлатаном-письменником. Він взяв і написав антиутопію настільки граційно, з тонким гумором, яка із легкої іронії інколи робить витончені па то у комічність, то у жорсткий сарказм – що просто весь текст так само можна розглядати як своєрідну колиску для кішки. Всі ці плутані, але взаємопов’язані нитки на його пальцях з гри і забавки перетворюються на завершений танець апокаліпсису останніх сторінок. І ти починаєш розуміти, що ніяка це не колиска. Та і кішки ніякої нема. Усе омана, а читач – наївна дитина, яка повелася на замасковану розповідь дорослого.

Але не хвилюйтеся, усі люди більш охоче вірять у хорошу брехню. Тому і роман починається попередженням автора: “У цій книзі немає нічого правдивого”. А далі – словами головного героя: “Звіть мене Йоною. Мене звати Джоном.” Аж згадуєш подібну історію з просторів інтернету:

“– Вітаю! Я Олег і я брехло.

– Сідайте, Олег.

– Я не Олег.”

І це тільки початок, бо вигадана релігія у романі – боконізм – повністю збудована на відвертій брехні і навіть цього не приховує. Навпаки, вона підкреслює, що не потрібно щось розуміти – треба просто вірити. Проте не забувайте, що і це тільки трюк. Навіть якщо письменник каже “моя теологічна течія – підла неправда” – алюзії і асоціації зроблять свою справу і не дадуть вам повірити у те, що брехня – це брехня (так, я все добре написала), бо отаке є поширеним прийомом доведення від супротивного. Адже брехати про реальність “є відчайдушною неможливістю збрехати про неї”.

Припускаю, письменник так зробив читачам поблажку, аби вони не почувалися повними ідіотами (тільки трішки). Чого вартий доведений до крайнощів християнський обов’язок любові до ближнього: у боконізмі він означає, що не можна любити когось одного більше за інших. А з цього слідує, що будь-яка жінка чи будь-який чоловік не просто має право, а зобов’язаний дарувати свою любов однаково усім партнерам без найменшого докору сумління. Коротко кажучи, полігамія ще та. (Особисто у мене тут виникли асоціації з хіпі і “free love”.) Ну що ж, вам тільки здається, що це про розпусту, ібо Бог же є любов. Не плутайте.

Та і взагалі – письменник через свою художню вигадку нам ніби каже: “та здалась вам та мораль! Вона відносна, здатна тільки на вічні спекуляції самою собою.”

До речі, оця проблема з мораллю відноситься і до іншої лінії роману: відповідальності винахідників перед людьми і вплив їх страшних винаходів – від ядерної бомби до загадкової речовини “лід-дев’ять”, яка заморожує усе на своєму шляху – на долю світу. Адже словами одного з персонажів – що б люди не вигадували, все одно виходить зброя. То чи означає це, що вчений має передбачити всі сфери застосування, де його винахід може використатись во ім’я зла замість блага? Чи несе він відповідальність за те, що кінцевий результат його досліджень стає катастрофою? І навіть – чи зобов’язаний він приділяти час сім’ї, якщо його покликання – наука і пошуки істини?

І сюди ж – абсолютно егоїстичний вчинок помираючого диктатора, який прирікає на смерть весь світ разом із собою. Тобто, не світ вмирає для помираючого, а весь світ вмирає з вмираючим (привіт, “ТенеТ”).

…так ось. Коли цей знайомий незнайомець Курт Воннеґут врешті закінчує свою розповідь посеред невпинного руху на вулиці, тримаючи мене за рукав, я нахиляюся шокована до нього і питаю: “Нащо ти мені це все розповів?”

А він хитро посміхається і відповідає цитатою з книги:

“– З якою метою все це створено?

– А що, усе мусить мати мету? – спитав Бог.

– Звісно, так, – сказав чоловік.

– Тоді сам розмірковуй та шукай цю мету, – сказав Бог і пішов собі.”

Здена Бобош