“Делая выставки я тешу свое самолюбие, что чего-то стою”

«IREN? Нет. Не продаю ни за какие деньги – эта девушка меня любила и я ее любил»

Сказав і квапливо, але дуже обережно, почав діставати картину з м’ягенького конверту.

– І навіть їй не подаруєте?

– Три работы написал и ниодну ей не подарил. Как то, она меня спросила – «А которую подариш мне?» Никакую – говорю, – они все будут находиться в лучших музеях мира. И когда ты туда прийдеш, то в восторге увидиш себя.

Поки що в захваті спостерігаю я, за невисоким, але вправним чоловічком, котрий чорним маркером підписує конверти, а далі розпаковує роботи та вкладає коло стінки. Між клопіткою працею коментує: «Знаете, я делаю чехол, так лучше, потому, что картина просто высовывается, а это намного ускоряет процесс роботы, еще подписываю, чтобы каждая работа после окончания выставки «пошла» в свой конвертик». (усміхається).

– То ви взагалі ніяких робіт не продаєте?

– Та чому (переходить на українську мову), просто найкращі роботи я стараюсь залишати у себе, навіть були випадки, коли обмінював на друге, адже продати картину, це як дочку заміж видати, мені ж не байдуже з ким вона буде жити…

– «ІREN» – одна з Ваших найкращих робіт?

– Певно, що Ірен одна з найкращих… (усміхається), але вона не закінчена.

А що там не закінчено?! – здивовано питає Валя.

– Да все! – показує, – тут тень не решена, тут лицо…, тут руки… Я когда пишу, то не помню как… Бывает, проснусь з самого утра иду в мастерскую, время пролетает быстро – 10-12 чесов, тогда только иду завтракать, когда уже ужинать надо. Я много работ своих дописываю и через много лет –усовершенствую их. Иногда даже получается, девочки,(сміється)

Непогане почуття гумору – думаю, кидаю свій блокнот і йду допомагати. Дивно, ото тримаєш у руках живу класику, і навіть не боїшся впустити. Мимоволі поринаєш у чужий і такий близький світ, що викочується на твою свідомість з під рам і підрамників, бере і розливається, розмазується чистими думками і бажанням осягнути внутрішній світ людини, котра прожила більше, як півстоліття, і про це говорить хіба що сиві борода та волосся.

«Оце, дівчата, етюди, бачите, – показує рукою, – це етюди почуттів, а згодом уже з них я буду писати картину. А це «Скріпач» (обертаєтьчся до другої стінки), якось я чекав автобус і чую дуже жалісно скрипка струни, аж розриває, взял я собі і зарісовал у блокноті, тільки хорошого від КГБ осталось – вони мене навчили записувати кожен свій крок, кожну свою дію… а потім я написав маленьку роботу з скрипачом это мои воспоминания, через 20 лет побольше сделал, а на 75-летие – уже и третью»…

Здається, він може говорити без упину та ще й виправдовується кажучи – «Розумієте, я коли не пішу то багато говорю, бо в інакшому випадку мене розірве емоціонально».

Зловила себе на думці, що в перше в житті мені цікаво дивитись не тільки на картини, а й спостерігати за їх творцем, цікаво слухати його розповіді, що наче мантра все більше переносить тебе у незвіданий світ безформенних форм, безкраїх границь від абстракції, до пейзажної лірики з усіма примітивними горами, водами, дорогами… і все було б начебто нічого, якби ти споглядаючи на ту чи іншу роботу, не опинявся всередині неї. Може вся справа в комплементарних кольорах, з наголосом на друге «о» у слові кольорах – саме так вимовляє Шандор Зіхерман.

«Комлементарні кольори, девочки, это доповнення фарб друг другом, рисовать надо, как будто-бы, улавливать тонкие струны, а когда ты пишешь свои чувства тогда у каждого смотрителя виникае резонанс, картина смачна така стає. Это надо понимать, потому, как всякая размазня тоже бывает красивой. Вот, например, если мне что-то понравилось, и я скажу – ах, то это размазня, а если же я подойду, постою, подумаю, то это нечто больше, тогда начинаешь чувствовать.
А вы знаете, дівчата, як правильно картини треба дивитись? Треба оце стати перед картиною, прикинути довжину діагоналі. Зупинитись на расстоянии 2,5 діагонали и смотреть. А то бывает, что люди смотрят на картину и ничего не видят»

Якась незрозуміла феєрія байдужого добробуту змішалась в моїй голові через натхненні розповіді чужої людини, що за кілька годин, протягом котрих розпаковуєш, складаєш конверти, підвішуєш картини та ще й слухаєш стала близькою. І вже дивлюся на того чоловічка та бачу перед собою свого дідуся. Він усміхається ласкаво і говорить, говорить, говорить… І хіба це отой самий митець, якого ще вчора афішували, як всесвітньовідомого угорського художника? Ні. Художник це поза простором мого розуміння, бо це архітектор емоцій, це режисер гарного настрою, це звичайний дідусь, який потребує тепла та уваги, а не пафосних почестей і мені хочеться його обійняти, бо я вчарована енергією 80-ти літньої людини, котра понад усе прагне дарувати себе людям. Ви молодець – кажу йому.

«Та ні, – усміхаючись відповідає, – я дурень, я тішу свое самолюбие тем, что чего-то стою… Вам не холодно, девочки, давайте підемо на чай»…

Що ж, Шандор Зіхерман потрапивши в Україну цими днями (власне, до Виноградова), відкрив свою ювілейну виставку. Нічого особливого, то є звичайний художник, може, трішки ненормальний, і це лише тому, що норма для нього то є шаблон, а життя під трафарет не цікаве, адже, як каже сам герой – «Не всі ненормальні – генії, але і не всі генії – ненормальні».

Ні, я не берусь доводити геніальність, чи ненормальність майстра, я хочу передати Вам його сутність, саме такою, якою її відчула спілкуючись з ним. Адже три дні нашого спілкування дозволили нам зріднитись у слові та думці.

Аби ви могли почути його розмову, переповідаю фактично у тому стилі, яким він говорить, згадуючи миті свого насиченого життя, залежно від перебування на території тої чи іншої держави. Отже спогади з Радянського Союзу втілюються на російській мові, життя в Україні – на українській, ну і власне, Угорщина диктує угорську мову. Тож у попередній частині Ви мали змогу читати такий собі «суржик» – поєднання української та російської.

Але це нудно давайте я продовжу інакше…

«Если я хочу что-то вспомнить мне надо заткнуть уши, – пояснює свою поведінку – потому, как комп’ютер этот уже старый (показує пальцем на голову), там столько всякой информации, что надо лишнее выбрасывать. Так на чем я остановился, девочки? А может я вам уже рассказывал эту байку? Вы говорите, что бы я не повторялся»…

От слухаю і бачу перед собою кіно. Життєві ситуації на стільки зачіпають, на стільки трепетно він описує найсокровенне, що аж мурашки по шкірі пробігають. Але ж не відчуваєш ані сорому, ані збентеження… лише возвеличення і вміння людини керувати собою та своїм життям. Ні. Справа не в тому, що Шандор Зіхерман ідеальна людина, справа в тому, що він – людина – без «білих крил», з «чорним хвостом», але з притаманним лише українцям темпераментом, чутливістю… Можливо десь, серед рядочків життєвого щоденнику, пробігає авантюризм, певна власність, гонор… але то потреба часу і відповідної ситуації.

До речі, він не називає себе художником

«Я не художник, я – колекционер. В свое время, я собирал даже осенние листья, а сейчас – свои картины»…

Слухаєш і дивуєшся – ну, хіба чоловік загартований догмами СССР, появою незалежної України, викликом Європейського життя, хіба мужчина може бути настільки тонким у відчуттях?

А ми (Валентина Костьо, Шандор і я) саме допили чай. Встигаю фотографувати його за столиком, він по-чоловічому просить в офіціантки чек, розраховується і ми йдемо. Кожні двері перед нами – жінками, відчиняє 80-ти річний чоловік, його щира усмішка проводить нас поглядом вперед елегантним розмахом руки та приємним словом – «Прошу, проходьте». На жаль, звичайний етикет та культура, характерні не кожній людині теперішнього часу.

Що ж, ми повернулись до виставкового залу Імпасто, аби розвісити картини. Акуратність цього дідуся прослідковується у звичайному складанні конвертиків, пунктуальність – у записах в блокноті, звичайно, ерудованість – в спілкуванні.

«Каждая робота подписана на обратной стороне, там же указан год написания, потом, когда исправлял (ежели это было). Этим самим я упрощаю работу искусствоведам (усміхається). А вот на передней части работы вы не увидите названия, потому как, то что написано надо уметь читать и если я в названии укажу, что это слон (к примеру), а вы его не увидите, будет не красиво. Так лучше ищите «слона» сами».

Так, десь між іншим, Шандор Матьяшевич запитав мене – ви, Світлана, тут цілий день зі мною возитесь, хіба, вас ніхто вдома не чекає?

Чекають, Боже мій, як чекають – подумки сказала, а потім вголос – чекають.

«А вот меня в гостиннице никто не ждет».

Відчуття дежавю – я бачу перед собою дідуся, котрий потребує звичайнісінької уваги і здається, самотність без можливості поринути в мистецтво його накриває смутком. І хай вже вибачить мені Єва Григора (організатор виставки), але я забираю Шандора Зіхермана до себе, а всесвітньо відомий угорський художник нехай залишається в готелі де його і поселили. Здається, в нашій з ним розмові зародився початок нової книги, за що я йому дуже вдячна. Ті емоції, вдоволено непереслухані години тримають у собі надзвичайно потужний пласт не тільки інформації, але й культури і ні краплі розчарування в його неідеальності, чи ненормальності («нормальным быть скушно») натомість розуміння автентичності, справжності – я такий, як я є.

Завершальні питання зовсім не поставили крапку в історії про Зіхермана, бо він повернеться…

– Де ви вчились малювати?

– В книгах и музеях, конечно были и академические занятия.

– У Сальвадора Далі була Гала – його муза, а у Вас є муза?

– Якби не Гала то Далі би не було взагалі. А моя муза це той, кого я малюю безпосередньо в процесі. От якщо малюватиму тебе – ти і будеш моєю музою.

– Ви розказували, що маєте театр.

– Это жена моя – Зина, актриса, театральный педагог и режисер. Именно ей принадлежит идея создать в Венгрии русский театр.

– А для чого?

– Чтобы сохранять и всячески развивать за рубежом русскую театральную культуру.

– Спонсорів маєте?

– Более шести лет единственным спонсором был я. Нас поддерживает Российский Культурный Центр. И в этом году вот уже 17 лет как театр основан.

– Ваша жінка росіянка, і вона здається четверта в переліку дружина Шандора Зіхермана?

– Так, росіянка. Знаєш, нет разницы какая по счету… все меня любили и я всех люблю, до сих пор даже. А вот Зина не только талантливая актриса, то и талантливая (мудрая) женщина… поэтому мы вместе.

– З огляду на Ваше таке насичене інтимне життя чи можете Ви сказати, що залишаєтесь чесним перед собою до кінця?

– Я могу отвечать на такой вопрос только в часовом пространстве, вот сейчас, сидя перед тобой, я – честен… А в общей сложности считаю, что у каждой семьи есть своя «кухня», и если даже ты «поел на чужой кухне», это не значит, что она лучше, а ты просто «уталил свой голод» находясь вдали от дома, а домой ты возвращаешься всегда (приємно усміхається)

– Хто для Вас жінка?

– Звертайся до мене з цим питанням через 10 років. Тим паче, що я вже всіх запросив на святкування свого 90-річчя у Виноградові.

– Окрім того, що Ви збираєтесь, як мінімум, прожити ще 20 років, що ви хочете встигнути зробити в цей термін?

– Спробую догнати себе по своїх творчих задумах до 80-х років минулого століття.

– Чи кладете Ви в одну лінію історію та політику?

– Нет. История это такая омерзительна штука, что я решил тешить себя искусством. А политика… Мне сейчас очень больно, потому, как я такой же украинец как и ты, я такой же русский, как росияне, я такой же мадяр, как угорцы…

Шандор-Роберт Матьяшевич народився в Ужгороді, виріс в Берегові, вчився в Росії, живе у Венгрії. Зараз, його роботи в 20-ти музеях світу. Це художник-мандрівник, але як сам каже – «Я скульптор и понял это в первые минуты своей жизни, когда меня родившегося поклали на грудь матери. Именно тогда свершилось чудо – я почувствовал в своих руках совершенство природы – материнскую грудь, ведь это источник жизни через который передаеться поток добра и света. Ведь человек это существо глаза которого излучают добро, ежели нет добра в глазах тогда это просто тварь».

Шандор Матьяшевич пише швидко, різко, напористо – реалізм, сезанізм, кубізм – графіка, живопис, кераміка, медалі, фреска, мозаїка, вітражі, пам’ятники.

И здається, моє інтерв’ю потроху перейшло у щось значно більше, саме те більше, яке поки нехай залишиться за кадром читацького сприйняття. Ну і на сам кінець