Магія світла і лінзи

Cвітло, проходить крізь маленький отвір в віконних віконницях, малює   на стіні той пейзаж, який видно надворі. Зображення виходить перевернутим і дуже тьмяним, але відтворює натуру без спотворень. В кімнату в цей час заходить художник та змальовує картинку зі стінки. Тільки подумати, але  то є прототип першої фотографії.

Тай певно, художній зміст затаєний у такій простій речі, як фіксація  тої чи іншої миті. І якщо сьогодні живописець відображає дійсність  стягнуту з глибини підсвідомості, то фотохудожник відтворює дійсність  зупинену, обрамленому, застиглу у часі  але надмір реальну по своїй природі. Хіба міг Арістотель  припустити, що його спостереження стануть  революційними?

Ми фіксуємо, засвідчуємо своє життя певними діями, в той час, коли саме життя є певним відбитком нашого багатогранного Всесвіту. Дивна проекція відчуттів, чи не так? Але є в цьому своя містика, своя магія. Адже фотографія – це магія світла і лінзи. Це навіть не бажання зберегти швидкоплинність життя, це скоріш за все  призма людської свідомості за допомогою якої ми бачимо минуле, і теперішнє. І тільки єдине цей оптичний пристрій не в змозі зробити – зафіксувати майбутнє.

Фотомистецтво полягає у створенні художньої фотографії, що, з одного боку, свідчить про його приналежність до пластичних мистецтв, з іншого – до так званих “технічних”.

Фотомитець здатний виразити власне ставлення до зображуваного на знімку за допомогою таких засобів, як ракурс зйомки, розподіл світла, світлотінь, передати своєрідність і неповторність природи завдяки правильному вибору миті зйомки.

І тут не є доречним питання: чи не замінює техніка майстерності художника?  Адже насправді фотографія та живопис  взаємодіють між собою.

В Україні художньою фотографією займається велика кількість людей – аматорів і фотохудожників. Найчастіше люди навіть не вчаться  подібній справі, а просто опановують, чи одного прекрасного дня  беручи до рук фотоапарат перетворюються на фотомисливців. І скільки ще непідкорених кадрів приховано у спогляданні  природи, у дотиках відчуттів, що пролазять на ружу емоціями у звичайній посмішці, чи заплаканих очах. І ми ніколи не задумуємось, якими саме ми хочемо бачити ту замкнуту мить  себе, але не в собі а десь там, на зовні, у миті вічності, саме тій миті, що кадр за кадром стає проекцією світу цього…

Але давайте, поговоримо  про спілку фотохудожників Закарпаття. Ну, окрім хліба насушного, який заробляють завдяки фотографії, вони ще від своєї роботи уміють отримувати задоволення, та ще й передавати те задоволення іншим.

У спілці налічують 36 учасників. Її головою є Володимир Ньорба – хлопець з Закарпатського Чорнотисова. На разі у спілці їх об’єднує  взаємний обмін досвідом, організація пленерів та вернісажів, підтримка, спілкування…  От нещодавно, в  місті Орадя (Румунія) 9 липня 2014 року Спілка фотохудожників Закарпаття репрезентувала наш край фотовиставкою «Закарпаття». Експозиція налічує 101 світлину 20-х авторів. Виставка триватиме до 29 липня 2014 року в галереї «Euro Foto Art». Хіба може бути кращою пропаганда рідного краю ніж повезти його у фотокадрах, як свідчення реальності?  Цьому передував  фотопленер «Шляхами Срібного Татоша – 2014» в Чинадіївському замку. А йому передував ХІІІ Міжнародний фотопленер, що пройшов на початку травня, у польському Кросно…

Кожен з учасників, звісно, має свою передісторію улюбленого заняття.

Власне, як будь яка культурна община це люди, котрі прагнуть не тільки вдоволення, а й самовдосконалення в тій чи іншій техніці. Але ж як там не крути у них не має єдиної техніки споглядання природних явищ, природи, людей… тому й,  на перший погляд, однакові фото різні. І якщо у живописі ми розрізняємо жанри, то у фотографії ми їх  споглядаємо, так само в різних напрямках:  етнографічно-соціологічний, репортажний, плакатно-рекламний, художньо-конструктивний, декоративний, символічний, імпресіоністичний. Вони не виключають один одного, і часто фотохудожник працює одразу в кількох напрямах, поглядах.

А якщо згадувати про погляди то варто сказати про «Чотири погляди» – виставку представників Виноградова у Спілці фотохудожників Закарпаття.

Переглянувши тоді їх роботи мені «вигукнулось» так:

Світло ночі дивиться в глиб завороженого Виноградова. Спалах фотоапарата? Зорі? Дощ? Сніг?  Можливо, та насправді це мить подиву в очах фотографа, які немов ліхтарики освічують душу рідного міста. І я дозволю собі назвати цей куточок душі – Виноградівські вогні – Олег Ільчин

В яких розписані думки монументами застиглими в образах Канківського колізею. Їх непохитна височінь крізь століття пнеться вверх, туди до хмар де красуються церковні куполи… – Любов Штефан

Здіймаючи вітер своїм передзвоном низенько опускаються іронією на Тису, на засніжений скверик, парк, вулиці… – Андріяна Нагорняк

Щоби зрештою підірвати час хвилею перегуків з минулого крізь теперішній час та в майбуття – він був таким, він є зараз, він буде завжди – Іван Буркало

І це тільки і вже «Чотири погляди» дивляться у вічність…

Та це було 1 Жовтня 2013року.  Сьогодні я хочу  розкрити їх кожного окремо.

Тож, в наступному номері читайте  казку про Олега Ільчина.

Світлана КЕДИК