Cпогади відновили експонати музею

Своєю мальовничістю карпатські гори і полонини завжди приваблювали людей. Але вижити в них було нелегко –  вівчарство та робота в лісі не могли прогодувати горян.

Щоліта верховинці спускалися в долини. На період жнив наймалися до заможних селян. Працювали за кожний десятий, а то й п’ятнадцятий сніп. Від ранку до ночі трудилися в полі. Зморені спекою, виснажені фізичною працею та втомою валилися з ніг. Солодко засинали під шатром липневих духмяних  ночей.

Приглянулася верховинцям всеродюча земля. І кліматичні умови у Притисянській долині були кращими. Тут щедро родила нива. Давала гарні врожаї пшениці, кукурудзи, картоплі. І тютюн добре ріс і вчасно достигали городні культури. Багатий вибір різновидів овочів і фруктів завжди прикрашав стіл.

Ніж їхати на заробітки в Галіцію, Словенію чи Боснію, краще переселитися сюди. Ближче до угорського та румунського кордонів. Хоч і не вдома, однак, все ж на рідній землі. Люди, як вирішили так і зробили. Весною 1926-го дев’ять верховинців із Волового та Синевира – Юрій Дурневич, Іван та Михайло Горвати, Іван Гречин, брати Василь та Іван Сідеї, Іван Колька, Федір Федько та Василь Крьока на взяті у кредит банківські гроші викупили невеликі лісові наділи. На болотистій місцевості  чоловіки одразу приступили до вирубування лісу. Поступово стали звільняти площу від чагарників, спалювати хмиз, викорчовувати пні, вручну обробляти землю. Жили в курені. По ночах навкруги не стихало кумкання жаб, розносилося завивання звірів. Вранці верховинців будив пташиний гомін, спів солов’їв та у видолинку голосно кукувала зозуля.

Незабаром, люди звели перші хати. Нове поселення верховинців розросталося. Зіграли перші весілля. Справили хрестини дітей, котрі вже тут народилися. Від графа Лео Шпрінгера через Моравський банк мали намір викупити ще 1000 коблів землі. Та їх опередили берегівчани –  адвокат Еміль Мендель, крамарі Юлій Кайно, Самуїл Гелбман та його родичка Шарлотта Маркович. Частковою долею наділів також заволоділи Еміл та Ірма Гроссе. Лихварі одразу завищили ціну на землю у два три рази. Це обурило селян і листом у Прагу вони звернулися до самого міністра землеробства республіки Чехословакії. На цей час у селі вже проживала 95 родин (близько 500 членів сільської громади). А це вже було не мало і не багато. Залагодити цю справу взявся депутат парламенту Кирило Прокоп, секретарка Ярослава Чейка та місцеві управителі.

Село вже мало свого старосту – чеського урядовця Михайла Богоста. Його дружиною стала уродженка Волового Софія Чепара. Чех був закоханий у Пушкінську поезію. Міг годинами читати вірші поета «Волшебный край, очей отрада» залюбки декламував селянам на сватках, коли ті вечорами збиралися в хаті Івана Сідея. Донька господаря Василина Горват згадує що і назву села люди вибрали тут. Були такі варіанти: Нові Вербівці, Жабакриково, Руський цвіт, Благостово або Сідейово, але комусь спало на думку назвати село Пушкіново.

Найпамятнішим у житті пушкінівців став 1932 рік. У село приїхав молодий учитель Микола Медвідь. Ішов йому тоді 21-ий рік. Уродженець Верхнього Водяного на Рахівщині мав за собою закінчену Велико-бичківську горожанку, дворічну торговельну школи в Севлюші. За спеціальністю на роботу влаштуватися не зміг. Освіченого молодого чоловіка призначили помічним учителем початкової школи у Великій Чингаві  (саме він став першим учителем народного владики Івана Маргітича). Молодого педагога люди прийняли тепло і щиро полюбили. У селі він швидко зумів організувати культурний осередок молоді і залучити юнаків та дівчат до просвітницької діяльності. Грали вони вистави, співали у хорі, влаштували різдвяні вертепні дійства, веселі пасхальні обряди з поливанням водою на свято Юрія… За таку бурхливу діяльність тамтешні урядовці звільнили вчителя з роботи.

Так він опинився у селі Пушкіново. Жили тут люди бідно але зберегли свою рідну мову, традиції, верховинську ношу. Однак школи своєї вони ще не мали. Не гаючи часу вчитель обійшов всі сільські родини. У кожній переговорив з батьками. Бажаючих до школи записалося 72 хлопчиків та дівчаток віком від 6-ти до 14-ти років. Приміщення під школу не було. Визначилися з місцем проведення шкільних занять: під крислатим дубом.

«Хай хоч під синім небом вчаться, – сказав тоді хтось із дорослих, – лиш би на своїй мові. Щоб світ знав, що ми є, живемо, тягнемося до мудрості і знань.»

Першого вересня 1932 року на дубі появилася офіційна таблиця з нагадуванням, що тут розташована народна школа. Малий Михайлик Полажинець прийшов сюди із знятим із баранчика дзвіночком. З ним він обійшов навколо дуба, а той мелодійними дзвінкими переливами у руках хлопчика сповістив дітям – переселенцям про початок шкільного року. Схвильованими тут стояли Микола та Іванко Бітляни, Марійка Потрогаш, Михайлик Красняник, Меланія Савинець, Василина Колька, Ганна Рущак, троє підлітків Михайло Галас, Юрко Нірода та Дмитрик Чепара (згодом стали добровольцями армії Людвіка Свободи і полягли на фронтах Другої Світової війни, щоб у пам’яті земляків на завжди залишитися молодими).

Для школярів почалися цікаві будні, які повели їх у світ пізнання людської мудрості, накопиченої від попередніх гуманітарних знань далеких пращурів. Віршем «Князь Лаборець» відкрилися історичні події, які пережили наші краяни, мріючи про свою свободу і незалежність. Про свою роботу учитель щодня звітував інспекторату шкільництва. А батьки всіляко допомагали молодому педагогу у його щоденній роботі. Власноруч виготовили класну дошку і лавиці для зручного дітворі сидіння на уроках, що проходили під дубом.

Та підкрадалася осінь наближалися холоди з проливними дощами. Пушкінівці стали шукати виходу із даної ситуації, яка на разі складалася, селяни взялися добудувати до хати Олексія Перуна саманну кімнату – присінки, що мали служити навчальним класом для дітей. Саме в цей час у село прибула поважна комісія. Мала вона проатестувати роботу шкільного закладу і дати йому належну оцінку. У її складі був і прогресивний чеський письменник Іван Ольбрахт (Каміл Земан). Такого «дива», як школа під дубом світ ще не знав і не бачив. У жовтневому номері молодіжного журналу «Поступ», що виходив у Празі появилася стаття «Розвиток шкільництва на Закарпатті» з двома унікальними знімками: нова двоповерхова школа у Севлюші для дітей, які навчалися чеською мовою і школа під дубом – для русинських дітей. Першим на неї бурхливо прореагував інспектор шкільництва пан Портиш. Він Миколу Медвідя одразу запросив до свого кабінету. Після тривалих звинувачень про компрометацію чеського шкільництва пригрозив йому звільненням з роботи. Та цим справа не закінчилося. Школою під дубом зацікавилися журналісти не лише Чехії та Угорщини, але й Радянського Союзу… Вчителя знову викликали в цензурат. Після численних допитів та уточнень його запроторили до Севлюшської тюрми. Голос підняла на його захист прогресивна громадськість краю, батьки учнів із сіл Велика Чингава та Пушкінове. З-під арешту Миколу Медвідя звільняють. Однак він залишається під постійним наглядом поліції.

Його знову переводять учителем у Велику Чингаву. Як політично ненадійного молодого свідомого українця знову заарештовують. Судова справа слухається у  Берегові, потім у Кошицях і триває аж до 1935 року. Далі він учителює у Верхній Воротах на Воловеччині. Знову звільнений і відправлений на примусові роботи у лісових масивах у Судетах. Заочно закінчує учительську семінарію, працює на Ужгородському меблевому комбінаті. Дипломованого учителя переводять спочатку у Ганичі, потім до Красно, Буштина, Тячева. У роки війни сприяння партизанському рухові сидить у концтаборі. Після визволення краю, як делегат І-го з’їзду Народного Комітету Закарпатською країни, голосує про приєднання краю до матери- України. Як учитель заслужено утримує звання відмінника народної освіти, численні грамоти та подяки.

Зі своїми учнями у Пушкінові він знову зустрівся вже 1953-му році. Запам’ятався він своїм колишнім вихованцям як вправний плугатар і мудрий сіяч розумного доброго вічного. Учитель Микола Медвідь став прототипом героя оповідання «Школа під дубом» письменника Михайло Томчанія. Увійшло воно до збірки творів для дітей, що в далекому 1958 році вийшла друком в Києві.  Про світлу  людину і першого народного вчителя, який колись працював у Пушкінові (наймолодшому із сіл на Виноградівщині, якому йде лише 88-ий рік) сучасникам розповідають унікальні світлини з того періоду, що стали найціннішими експонатами шкільного історичного музею місцевої загальноосвітньої школі.

Марія Конкіна