Сльозою пропікає душу спогад

До моїх рук випадково потрапив науково-практичний журнал «СОТИС» №5 за вересень – жовтень 2014 року. Видається він редакційною радою  з 26 провідних науковців і вчених Росії.

Майже повністю номер був присвячений 70-ти літньому ювілею кандидата філософських наук, професора, вченого соціолога, автора понад сотні монографічних робіт по методах дослідження соціології освіти, науки, девіації, автора перших інтерактивних навчальних посібників по прикладній соціології, засновника власної наукової школи, яка розробляє основні наукові напрямки сучасної соціології, чим вносить  неоціненний  вклад у політичний і економічний розвиток суспільства, науковця Франца Едмундовича Шерегі. 

Він уродженець нашого міста. Людина цікавої і непересічної долі… 

Історія, про яку я хочу повести мову, почалася 12 років тому. З внучкою Наталочкою городянка Кларіка Шерегі поверталася додому. Поки батьки малої на роботі, забирала її з музичної школи, де дівчинка навчалася гри на фортепіано у класі педагога Тамари Коваль. Мала радісно гомоніла, розповідала про своє улюблене заняття музикою, рукою перебирала кінчики свого пухнастого шарфа. На роздоріжжі вулиць Шевченка і Пушкіна призупинилися, пропускаючи неспинний потік легкових автомашин.

У Наталочки було досить часу розглядати все навколо. Її погляд зупинився на чорній мармуровій стелі з викарбуваними словами: «В цій частині Виноградова знаходилося гетто. Звідси, весною 1944 року, забирали жителів міста євреїв у концентраційні табори…» 

– Бабусю, а що значить слово «гетто»? – перепитала мала.   

– Це частина нашого міста, яка була виключно відведена для ізольованого поселення євреїв, -відповіла їй.

– І вони тут проживали?

– Деякий час. Цілими ешелонами щодня їх вивозили звідси. Відправляли на примусові роботи в Німеччину…

Вже у вечері, коли внучка заснула,Клара Едмундівна згадала розмову з Наталочкою. З полиці обережно дістала фотоальбом, перегорнула кілька сторінок. На портреті своїх батьків зупинилася.

…Родину Шерегіїв у Виноградові знали всі. Дідусь Федір Францович входив у десятку найзаможніших людей міста. Мав свою фетро-фільцеву майстерню. Власноруч виготовляв модельні чоловічі та жіночі капелюхи, широкий асортимент головних уборів на всі смаки і вподобання покупців. Їх охоче розкуповували люди. У багатьох притисянських селах-Петрові, Бобовому, Дівичному, Заболотті, Великій Паладі, Старому і Новому Клинові, Юліївцях, Дякові на недільну службу чоловіки-угорці до церкви прямували у білих сорочках, строгих чорних костюмах, заправлений у чоботи, капелюхах з пером фазана або пави за його крилом. Тому і знаходила ця продукція своїх постійних і надійних покупців.

Своє уміння вправно господарювати батько передав і своїм синам. Старший Адальберт відкрив парфумерний магазин ”Дрогерія”. Середущий Золтан, продовжив батькове заняття і перейнявся виготовлення і реалізацією капелюхів. Андрій і наймолодший Едмунд торгували у м’ясному магазині. Фінансові справи Шерегіїв йшли добре і вся родина жила заможно.

Непокоїло батьків лише одне: молодшому Едмундові  до душі припала вродлива єврейка. Ержіка теж була дочкою підприємця Германа Шварца. Батьки всіляко відмовляли сина від цього шлюбу. У своєму виборі залишився несхитним. До батьків привів вродливу обраницю своєї долі. У новій родині невістка освоїлася швидко. Гарно давала лад усьому, вправно вела господарство, смачно готувала, була охайною і завжди привітною. З нею Шерегії швидко зріднилися. Незабаром вона ощасливила всіх народженням першої внучки Кларіки. Отак би і жили щасливо, мирно та дружно, якби не Друга світова війна. Неочікуваним і руйнівним смерчем увірвалася вона у життя багатьох простих людей. У лютому 1944-го Едмунда забрали до війська. З-під угорського міста Коніж написав кілька листів. У останньому родину сповістив, що його частину переводять на східний фронт (під Конотоп чи Жмеринку або у напрямі Житомира та Києва…). 

На окупованій ворогом території Закарпаття теж блискавично розгорнулися події. По краю поповзли чутки, що всім євреям видали жовті зірочки. До вхідних дверей їхніх помешкань розвісили білі полотнища. По черзі їх забирають у гетто. 

Ці слухи насторожили і Федора та Ілону Шерегіїв. Невістка Ержіка – єврейка і цього ніяк не приховаєш, хоча вона живе з ними в одному домі, під одним дахом та страшна біда на підступах. Щось мусять робити, аби її врятувати і трьохрічну Кларіку не залишити сиротою. Розмову про це завели з сусідами. Родина Кормошів була набожною і багатодітною. Пийтер-бачі та Морішко – нийнія мали дорослих дітей : синів Павла, Золтана, Еміла та дочок Єлизавету, Маргариту і Юлію. На Копанській вулиці з ними доживала свого віку старенька бабуся та мати. Без роздумувань і всілякого вагання сусіди прийняли рішення: Ержіку забрати і переховувати у себе. Ці прості і чесні люди добре розуміли, на яку небезпеку ідуть. У разі провалу, всю родину Кормошів чекає заслання в табори або смерть. Але іншого виходу вони не бачили і не знали. 

Підійшли пасхальні дні. Світлий квітневий понеділок. Люди сходилися до церкви, продовжували святкувати торжество Господнього воскресіння. Молодь азартно обливалася водою та раптом радість свята затьмарила неприємна новина. Із заздалегідь заготовленими у міській раді списками вояки та жандарми рушили до єврейських родин, що проживали у різних кінцях Севлюша. Вони заходили у дворики Айнгорнів, Браунів, Берманів, Брайнерів, Берковичів, Бухманів, Вайсів, Візінгерів, Вінерів, Вайзенфрайдів, насильно виганяли з будинків Грінів, Готесманів, Гольденбергів, Гліків, Гершковичів, Гофманів, зачитували імена всіх Рознерів, Розенбергів, Райзманів, Маєрів, вулицями міста гнали Леврінців, Лейбовичів, Лейзманів, опечатували майно Крамарів, Крайзманів, Клайнів, зганяли у гетто Обербіхлерів, Ісовичів, Шебештейнів, Якубовичів…

На відведеній території томилися сотні чоловіків і жінок, дітей і немовлят. Старі і малі, здорові і немічні, багаті і бідні… Усі без винятку сиділи рядами на землі, відгородженій від зовнішнього світу колючим дротом. Що їх чекає ще сьогодні, завтра, куди проляже їхня дорога, де вони опиняться через день, тиждень, місяць, рік ніхто цього не знав. Звідси щодня формувалися ешелони. В товарняки, вщент набиті людьми заганяли бранців долі, яких відправляли у невідомість. Цей транспорт рухався до таборів, розташованих на територіях сусідніх держав. Лише згодом світові стануть відомі назви заборонених територій, куди ненажерливі ворота бараків приймали євреїв майже всієї Європи. Це – Аушвіц, Біркенау, Моновіце, Голешау, Явішовіц, Нейдахс, Блехамер, Бжезінка, Терезінка, Освенцім, Дахау, Бухенвальд, Равенсбрюк, Майданек, Саласпілс, ІХ-ийфорт під Каунасом, Потуліце, Константинув – Тухінген… У них знайшли свою нелюдську смерть тисячі в’язнів єврейської національності.

Того дня жандарми заглянули і до Шерегіїв. 

– Де ваша невістка Ержіка? – поцікавилися у старих.

– Вже три дні як поїхала до родичів у Берегово, але звідти ще не повернулася, – якомога спокійніше відказав глава родини. 

Йому не повірили. Усю хату перерили верх дном. Шукали невістку скрізь: на подвір`ї, городі, у саду, на горищі і підвалі, в підворітні. З лайками і погрозами, що знайдуть її навіть під землею, непрошені гості залишили їхній дім і пішли з двору. 

А Ержіка залишалася у сусідів. Ховалася на горищі. Від Кормошів почула, що вже з родини взяли  трьох її братів і сестру. Потягнулися довгі, монотонні дні, повні постійного страху і небезпеки, яка зараз чатувала на всіх. Жінці випадало зрідка бачити своїх. Крізь відсунену черепицю вона спостерігала, як її свекор і свекруха снували по двору, перемовлялися. Окремі уривки фраз інколи долітали до неї. Чула їхні голоси, бачила дорогі постаті, коли ті кликали додому її трьохрічну Кларіку. Дівчинка дуже сумувала за матусею. Частенько підходила до воріт, виглядала неньку, чекала її повернення додому. Зрідка, наймолодша з родини Кормошів – Юціка виводила Кларіку на вулицю. З дівчинкою всідалася над канавою аби сплітати малій кульбабовий віночок… 

Скоро Ержіку стало нудити. Господиня першою помітила це.

– Ти – вагітна, – визначилася Морішко – нийнія. – Місяців вже буде десь два. Не переживай, Бог дасть, усе буде добре. Ти лише тримайся. А ми, як лише зможемо допомагатимемо тобі.

У гірких Ержічиних роздумах і постійному стресі минула весна. Наспіло спекотне літо. На горищі стояла нестерпна духота. Вагітній жінці дихати ставало все важче. То Моргітка, то Юціка у кухлі приносили води, аби Ержіка освіжила лице, руки, тіло. Зрідка у ночі, після дощів, обережно спускалася на подвір’я, аби трохи подихати свіжим повітрям, розправити затерпле тіло.

Жандарми постійно контролювали вулиці. Кілька разів вони заходили і до Кормошів. Кожного разу вони шукали Ержіку. Снували у дворі, на городі, в копиці сіна, яке протикали рушницею, розгрібали торішнє бадилля, хмиз складені у штабелях для перегнивання. Якось навіть заглянули і на горище. Тоді врятувало Ержіку старе дерев’яне корито. У ньому хазяї висолювали сало забитого взимку кабана. Обшукали тоді, перетрусили все горище. На старе корито уваги ніхто не звернув. У Ержіки тоді відібрало від страху мову. Думала, що це вже її кінець, та якось обійшлося… 

Вже і літо збігло, нечутно підійшла осінь. Фронт приближався до Карпат. Як розгорнуться події, ніхто не знав. І листоноша Андрій Беланинець завжди обходив дім Шерегіїв. А Ержіка чекала… народження другої дитини, яку на горищі носила під серцем, і повернення чоловіка. 

Одного ранку Юціка піднялася до неї збуджена. Принесла добру новину: воїни-визволителі звільнили Севлюш від окупантів. Вже не треба ні від кого ховатися. Ніхто її не буде переслідувати. Спокійно можна спуститися вниз. 

Не могла повірити, що її митарствам нарешті прийшов кінець. Скінчилося це божевільне її чекання волі. Коли ногами дісталася землі, довго не могла звикнути до денного освітлення, до сонячного тепла, від якого постійно мружилася. Наче вдруге на світ народилася.

20 листопада 1944 року Ержіка народила хлопчика Франца (Ференца). Дужого, здорового, доношеного синочка. З війни дочекалася і чоловіка. Йому ще народила двох синочків – Йосипа та Миколу та донечку Катерину…

Щасливо склалася доля малого Франца. Малим мріяв стати священиком (ходив у католицьку церкву, де меси правили монахи-францисканці). Школярем, коли почав писати вірші на угорській мові, бачив себе письменником. Підлітком хотів піти стопами батька і стати м’ясником. У випускному класі бачив себе юристом або філософом. Семирічку закінчив на угорській мові. У старших класах навчався в четвертій міській середній школі в, якій навчання велося російською. Поспішно здав іспити і був зарахований студентом математичного відділення фізмату Ужгородського державного університету. Провчився рік. Його забрали до армії. У Підмосков`ї прослужив три роки. Одружився і став батьком. Навчання в Ужгороді продовжив заочно і екстерно закінчив університет. У 29 років став аспірантом Інституту конкретних соціологічних досліджень Академії наук. Одночасно працював перекладачем угорської мови на двох роботах. Це –  вчений інтелігент, який від учителя математики пройшов шлях до області прикладної соціології політичних і маркетингових досліджень, зайнявся впровадженням оперативної і інтелектуальної інформації в життя суспільства. В морській технології є термін картограф. Це людина, яка вдало наносить на лоції завтрашнього дня всі небезпечні рифи, вихрові потоки та грозові акваторії, які допомагатимуть людям долати економічні кризи, нестабільність, соціальні проблеми міжнаціональних конфліктів і біженців, безкрайніх ринків, заводнених закордонним ширпотребом, наркоситуації в середовищі дітей, підлітків та молоді, вдало він описав соціальний портрет сучасної молоді, її життєві запити і духовні цінності, на небувалу висоту підняв стандарти і якість польової соціологічної роботи. Його високий професіоналізм, як ученого, педагога, просвітянина високо оцінений у світовій науці. 

Франц Едмундович, як автор підручника для удосконалення і розвитку дистанційної освіти по соціології, що стала надбанням тисячі і тисячі студентів, аспірантів і дослідників, удостоєний золотої медалі Микити Мойсеєва «За заслуги в освіті і науці» за особистий внесок і чітко сформульовану лінію сучасної соціологічної науки, що зводиться до аксіоматизації – цивілізації – суспільно –  економічної інформації – надійних підвалин сучасної базової і ґрунтовної науки соціології. 

До думки Франца Едмундовича прислухається вчений світ. Йому вірять і вчаться у нього. На основі його розробок приймаються актуальні, рекомендовані для органів самоврядування, влади і управління важливі і адміністративні і політичні рішення, розробляються ключові положення нових законопроектів. Нашим земляком ми пишаємось і цінуємо його погляд на оточуючий наш світ і суспільство, на економічні і політичні явища, які безповоротно і нестримно відбуваються в нашому житті.

Марія Конкіна