Рецепти для наступників: Юрій Станинець – майстер сюжетної інтриги

Ну що там у нас було? З великою натяжкою каз­ки й повісті Квітки-Основ’яненка, Марка Вовч­ка, Михайла Стороженка. У наступному столітті – “Ча­рівні пригоди” Юрія Смолича, Майкл Йогансен, Во­лодимир Владко, Дольд-Михайлик, окремі, як пра­вило нуднуваті, спроби деяких інших прозаїків.

По-справ­ж­ньо­му, цікавої авантюрної за сюжетом лі­те­ратури в Україні й справді пи­сати не любили, а ско­ріше не вміли. А сьогодні, коли зникла сис­те­ма за­гальнодержавної пропаганди книги, система її роз­по­всю­джен­ня, потреба надійного містка між більш-менш масовим чи­та­чем і книгою, потреба інтри­гу­ю­чої, подієвої літератури набуває гост­рої життєвої не­об­хідності для української літератури взагалі.

У причинах своєрідної інфальтиності вітчиз­ня­но­го красного пись­менства добре б колись розібратися. А зараз поговоримо про до­сить інтересні тенденції хо­ча б на прикладі недавно виданого ро­ману Юрія Ста­нинця “Сусіди”, написаного понад 60 років тому. Са­­ме в плані побудови сюжетної інтриги, при­ваб­ли­вої для читача, і не лише тогочасного.

З чого б почати? Мабуть, з того, що і автор пе­ред­мо­ви Наталія Реб­рик, і Петро Мідянка, який про­ана­лі­зував роман у своїй есе­їс­тич­ній статті (“Ек­зиль”, №3), говорячи про роман, неодмінно про­во­дять ана­ло­гію з прозою Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, від­­шукуючи наявну спільність у темі, смисловому на­вантаженні та ін­ших елементах. Безперечно, все во­но існує, і літературна спад­ко­вість у стилі напи­сан­ня добре проглядається. Однак концепція на­пи­­сан­­ня принципово відрізняється від підходу по­пе­ред­­ників. На дум­ку Н. Ребрик, в першій половині ХХ ст. на ук­раїн­ському Під­кар­пат­ті чітко окреслюється наро­до­вець­ка література, одною з ос­нов­них ознак якої було слі­дування в ідейному наповнення та ком­по­зи­ційній по­будові твору концепції перемоги. Отже, справа в то­му, що атмосфера 20-30-х років супро­вод­жується стрім­ким зро­стан­ням національної сві­до­мості, фор­со­ваним поширенням гра­мот­но­сті, просвітництва вза­галі, в умовах агресивного плюралізму різ­них іде­о­логій, прихильники яких намагалися кожен по-сво­єму трак­тувати автентичність народу, який тут живе. Створення ко­опе­ра­тивів, кредитних спілок, гуртків, театрів, партій та громадських ор­ганізацій йшло (по­рів­ня­но з початком століття) шаленими тем­па­ми. В та­ких умовах частина інтелігенції, яка проводила про­світницьку роботу і одночасно зверталася до на­пи­сання лі­те­ра­тур­них текстів вбачала своїм зав­дан­ням переконати у перевагах гро­мадянської актив­но­сті, правової й політичної освіти, вміння ко­ри­сту­ва­ти­ся своїми правами. Це мала бути подієва літе­ра­ту­ра, ці­ка­ва для тодішнього читача, в якій головні ге­рої обов’язково здо­бу­вають перемогу. Зрештою та­кий підхід був продиктований не ли­ше просвіт­ниць­кою метою, а й змінами, які відбувалися в житті. Во­­ни формували це оптимістичне бачення, формували пер­ші зраз­­ки літератури історичного оптимізму. “Іс­то­ричний оптимізм” – де­­що алергогенне слово­спо­лу­чення через своє “пролетарське”, за­ідеологізоване по­ходження. Але якщо абстрагуватись, то це ви­зна­­чен­ня досить адекватно відображає тенденцію, зо­кре­ма, ро­ма­ну Юрія Станинця. Отже, в чому кон­цеп­ту­альна відмінність “Су­сі­дів” порівняно з “Миколою Дже­рею” та “Хіба ревуть воли…”? Перш за все в то­му, що герої попередньої літератури здобувають тіль­ки “мо­ральну” перемогу, але зазнають фактичної по­разки перед силь­нішим злом в лиці панів, режиму чи просто життєвих об­ста­вин. Це характерна тен­ден­ція більшості прозових творів ХІХ сто­ліття, про­дик­тована обставинами часу.

Щодо роману Юрія Станинця, то він писався не ли­ше в інших іс­то­ричних обставинах, але й для ін­шо­го читача, говорячи ни­ніш­ньою мовою, для масо­во­го читача, якщо хочете для народу. Прин­ципи такої лі­тератури досить чітко визначені Ромен Ро­ла­ном. Що­правда, вони стосувалися театрального дійства, але при­й­нятні для прозових творів. По перше “театр по­винен благотворно впли­вати на організм, давати фі­зичний і моральний відпочинок тру­дів­никові, сто­м­леному після робочого дня. (…) він любить бурхливі ви­­довища, але за тієї умови, щоб на сцені ці бурі не по­давляли – як це буває в житті – тих героїв, з яки­ми він ототожнює себе” (2. 120,121.). Друга вимога до на­родного театру – “хай же театр буде мо­гутнім сти­му­лом до дії. Хай народ здобуде в особі свого дра­ма­тур­га доброго супутника, веселого, життєрадісного, ко­ли треба – ге­роїчного, на чию руку він може спер­ти­ся і чий добрий настрій при­мусить його забути про тяготи шляху. Обов’язок цього су­пут­ни­ка – вес­ти людей просто до мети, привертаючи водночас їх ува­гу до всього того, що можна бачити навколо себе у дорозі. Третя умо­ва народного театру – він “по­ви­нен бути світочем для розуму… Не­хай же навчають на­род ясно бачити речі, людей, самого себе і су­дити про все це”… (2, 122) “Радість, сила і освіта – ось три ос­нов­ні умови народного театру”,- підсумовує Ро­мен Роллан.(2, 125)

Звичайно, прозовий твір, тим більше роман, має свою специ­фі­ку. Його притягальність для читача за­кла­дена перш за все в сю­жетну інтригу, побудовану на протистоянні двох головних пер­со­нажів – мо­ло­до­го газди, сільського лідера Юрія Станчука і сіль­сь­ко­­го корчмаря Мошка. Але перш, ніж про них го­во­ри­ти, ви­зна­чи­мо­ся із жанровою специфікою роману. З одного боку роман має ри­си традиційного соці­аль­но-побутового твору. Мається на увазі і роз­логі фраг­менти описового характеру,

 З іншого він є подієвим романом зі специ­фіч­ни­ми рисами “лег­кого”, авантюрного жанру, близь­ки­ми до викладених Роменом Ро­ланом принципів. Тоб­то носій “позитиву” має дещо ідеалізовані ри­си, а зло до певної міри демонізується. Такий принцип лег­ко вга­дується в стандартах нинішніх бойовиків, але в романі Юрія Ста­нинця лінія протистояння більш прихована, поставлена ніби на задній план, хо­ча і є соновним композиційним стержнем усього ро­­ману. Навіть питання – бути чи не бути весіллю Пет­ра і Марти – означає для Юрія Станчука пере­мо­гу або поразку перед Мошком у його черговій спробі під­корити собі громаду.

Отож – про Юру Станчука і Мошка, які пере­бу­ва­ють на двох різ­них полюсах і боротьба між якими є ос­новним генератором сю­жетної напруги.

Автор наділяє його багатьма чеснотами, які явно ви­вищують його над сільським загалом. Чи то сти­хій­но, чи то свідомо пись­мен­ник надав йому риси “су­пергероя”, на якого можна покластися, до якого вар­то рівнятися. Він веселий, красивий, очевидно, мав не­абиякий успіх у дівчат. Принаймні молодиці за­дивлялися на нього, щоб їх діти народжувалися та­кими ж красивими, сильними та веселими. У селі він вважався найсильнішим чоловіком, який “пле­­чем виривав віз, хай він погруз у багрні по самі роз­во­ри. Чи той віз був навантажений бараболею, чи дро­вами, чи чимось ін­шим, важчим. Хоч би самим за­лізом”. Станчук вміє виконувати будь-яку роботу в се­лі, а крім того любить читати книги і са­мо­туж­ки вив­чив угорську мову. Під час служби в армії роз­ши­рив­ся його сві­тогляд. При своїй силі Юра надзви­чай­но толерантний – дитині по­перек слова не ска­же. Звичайно, коли не йдеться про неспра­вед­­ли­вість. “Не любив кривду. Се раз святе”. На фоні опи­су амор­ф­ної сільської юрби, нездатної відстоювати свої інтереси, неор­ди­нар­ність головного героя стає тим більш виразною. Зразу після ха­рактеристики Стан­чука як молодого серйозного господаря йдеть­­ся про сільську громаду – “громада вона і є громада – бі­ля цер­кви чи десь на вечорницях вона голосна та смі­ла, а як тра­пить­ся віч-на-віч, поштуркують тай­ком один одного…” Звісно в та­кій ситуації боротьбу му­сить очолити лідер.

По той бік барикад – корчмар Мошко. Умови жан­ру – навіть змі­шаного – вимагають достойного су­противника. У селі Юра Стан­чук має недругів і за­з­дрісників, епізодично вони проявляють се­бе у ро­ма­ні, проте жоден з них не має тої ваги і тих мож­ли­во­стей, які має Мошко. Він прийшов у село, не ма­ючи власної хати й гро­шей. Зі своїм дрібним крамом при­ходив продавати свій дріб­ний крам, схилявся пе­ред газдинями у три погибелі, при­ни­жу­вав­ся, мов­ч­ки вислуховував зверхні насмішки, тільки б продати свій то­вар і заробити на сім’ю. Терпіння, витри­ва­лість, уміння ви­ко­ри­ста­ти вигідну ситуацію, вміння ра­хувати кожну копійку з часом до­по­могли йому до­сяг­ти важливого статусу в селі. Тепер він має влас­ну ха­ту, прибудову, землі, які здає в оренду і, звичайно, влас­ну корчму. Зумів він знайти підхід до сільського ста­рости, і вже всі гро­мадські справи в селі вирішу­ють­ся з його обов’язковою участю і як правило, на йо­го користь. За плечима – хороші зв’язки, під­трим­­ка корчмарів з інших сіл, вміння використовувати су­до­чин­ство на свою користь. Тягатися з таким су­про­тивником не­без­печ­но і не кожному під силу. Ад­же не одного він уже пустив з торбою.

Як і роман в цілому, лінія протистояння не має звич­ного ком­по­нування на зразок – зав’язка, куль­мі­нація розв’язка. Тобто є, але їх кілька. Графічно сю­жет протистояння можна відтворити як си­нусоїду не завжди однакової амплітуди спочатку опис пе­ре­д­умов для конфлікту, потім його наростання з описом по­гроз, під­го­тов­кою до боротьби, потім – розв’язка. Які б фабульні розгалуження не відбувалися в ро­ма­ні, про кого б і про що не йшлося, навіть про най­­від­да­леніші від конфлікту речі, ця синусоїда щоразу на­га­дує про себе, привертає увагу. Таких наростань у цій синусоїді не­ма­ло. Першим, мабуть, став випадок з обранням сторожів для поля й лісів. Саме Юра Стан­чук добився, щоб вибрали на цю справу чес­них лю­дей, а не тих, кого планували старосто разом з Мош­ком. Згодом Юру Станчука обирають старостою і Мошко втрачає вплив на громаду. Перше ж поро сто­яння “віч-на-віч” відбувається з приводу розта­шу­вання нової кузні. Корчмар навіть запросив для цьо­го окружного начальника. І знову Станчук ви­грає! І ось тут зно­ву нагадую про відмінність прози Ста­нинця від соціально-по­бутових повістей позами­ну­лого століття. Головні герої тих повістей як, пра­ви­ло, борються з несправедливістю традиційним “на­­род­ним” способом – бунтарством, вбивством, під­па­лами і т. д. В кінцевому рахунку потрапляють у в’яз­ницю, або гинуть, або му­сять втікати. Герой Юрія Станинця бореться з супротивником на його “те­риторії” – тобто апелює до рішення громади, за­кон­но зма­га­ється у тендері на лісокористування, від­стоює права в суді. З точ­ки зору композиційної най­більш витриманою інтригою в романі є черговий кон­флікт, викликаний позов Мошка на те, що ви­руб­ка лі­су громадою відбувалася з порушеннями. З мо­менту, коли ста­роста Юрій Станчук дізнався про но­вий виклик корчмаря йде опис ін­ших, не по­в’я­за­них з конфліктом подій, зокрема підготовка й ве­сіл­­ля згадуваного Петра та Марти – теж наперекір під­ступ­ним пла­­нам Мошка. І тільки епізодично зга­ду­єть­ся про наближення суду і про залучення в свідки лю­дей, причому людей автори­тет­них, які є на дер­жав­ній службі. Таким чином витримується досить со­лідна пауза у очікуванні розв’язки. І тим більший трі­умф Юри Стан­чука й сільської громади – коли Мош­ко ганебно програв і цей суд. Але далі знову на­ро­стає напруга, знову йдуть попередження, що ворог го­товий на серйозну помсту. Що він на це здатен – ро­зу­мі­ють усі, адже ніхто не сумнівається, що підпал ха­ти у сусіда – його рук справа. Виходячи з логіки сю­жету, з принципів народного те­атру Ромена Ро­ла­на, зрештою із принципів “історичного оп­ти­міз­му”, го­ловний герой знову здобуде перемогу… після якої ви­ник­не ще новіший конфлікт. Але ця чергова си­ну­со­їда, мабуть, нічого но­вого вже не скаже, тому що те­ма фактично вичерпана – чес­ність, освіченість, ро­зум здатні перемогти підступного ворога. Ав­тор за­вер­­шує розповідь у перевірений античний спосіб – з до­по­мо­гою “deus ex machina”, а по-нашому, просто ви­падку Мошко ги­не не­сподіваним, незграбним чи­ном і, отже, зазнає, остаточної по­разки.

Треба сказати, що Юрій Станинець був не одино­кий у спробах до­нести до людей оптимістичні ідеї, упев­неність у перемозі, пе­ре­ва­ги освіти й гро­ма­дян­сь­кої активності з допомогою подієвого жан­ру. При­кла­дом є найбільш вдала п’єса Августина Волошина “Ма­­руся Верховинка”.Вся композиція п’єси побу­до­ва­на так, щоб при­вертати інтерес глядача, тримати його в напрузі інтригою сю­же­ту. Власне, щоб від­тво­ри­ти динаміку твору, нічого не за­ли­ша­єть­ся, як пе­ре­казати сюжет: Уже сам початок п’єси втягує гля­да­ча у події, які згодом набувають швидкого неспо­ді­ва­ного розвитку. За­в’язка починається із сцени у кор­чмі. Селяни перемовляються між собою, жарту­ють, випивають. Життєвість, реалізм цієї картини від­­разу переносить глядача в атмосферу подій. Уже тут закла­да­єть­ся одна з головних інтриг п’єси – корч­мар Гершко і писар Вер­нер намагаються споїти се­лян і з допомогою їх закрити українську, на­томість від­крити “панську”, російську школу. До всього цей під­ступ­ний крок допоміг би позбутися із села мо­ло­до­го кооператора Іва­на Петровського, який з одного бо­ку дошкуляє корчмареві своєю діяльністю, а з ін­шо­го стоїть на дорозі писаря, який зако­хав­ся у го­лов­ну героїню п’єси Марусю Тисянську. Події швид­ко на­бирають обертів, приводять до критичного мо­мен­ту – якщо Ма­ру­ся не відмовиться від Івана і не ви­й­де заміж за Вернера, буде за­крита їх школа, втра­тить роботу батько, Іван більше не зможе пра­цювати в селі. До останнього моменту автор тримає глядача у на­прузі й невідомості. Безслідно зникає Маруся Ти­совська – мова йде то про звірів, які її розірвали в лісі, то про розбійників, то про арешт. Івана ж чо­мусь викликає до себе жандарм Такий виклик як пра­­­вило нічого доброго не обіцяє. Можна тільки уяви­­ти, які спів­пе­ре­живання мала викликати ви­ста­ва у глядачів того часу. Не­спо­ді­ва­ність розв’язки є гід­­ним про­довженням драматургічної “паузи”, яку ав­­тор ви­три­мав до останньої сцени – Маруся Вер­хо­вин­­ка з’яв­ля­ється жи­ва-здорова та ще й з чудовими но­­винами: Вер­нера звільнено з пи­сар­ської посади, під­­ступні пла­ни корчмаря зруйновані, Іван одержав до­­звіл на по­стій­не проживання в селі (для цього йо­го й викликав жан­дарм). І все це – завдяки рішучим ді­ям самої Ма­ру­сі Верховинки. Жит­тєво і жваво по­да­на фабула за­свід­чила, що Августину Волошину бу­­ло під силу воло­ді­ти законами жанру, користуватися ни­ми пов­но­цін­но, для того, щоб п’єса сприймалася з ін­тересом.

Що ж, час для висновків. Просвітницька енергія, ба­жання бути спри­йнятим, бути почутим читачами (гля­дачами, народом взагалі) ста­ла одним із мотивів для того, щоб будувати свої твори на ін­три­зі, на бо­роть­бі, зрештою на пригодах, говорити з читачем йо­го мо­вою. Оцінка художньої вартості таких творів вза­галі мусить від­бу­ватися з урахуванням цих еле­мен­тів “легкого” жанру, тобто обо­в’яз­ково з точки зо­ру читацького чи глядацького інтересу. Саме іг­но­­ру­вання цього аспекту, спричинило до стриманої, а най­частіше кри­тичної оцінки “Марусі Верховинки” Ав­густина Волошина. Повний лі­тературознавчий ана­­ліз “Сусідів” ще попереду. Можна поки що ска­­за­ти од­не – тенденція до створення “легких” жанрів, роз­ра­хо­ва­них на масову аудиторію у нас була і могла роз­­виватися. Чи за­ва­дила цьому зміна політичної сис­­теми після 1944 року – теж тре­ба розбиратися.

І ще. Якщо брати позалітературний аспект, то лі­тер­атори 20-30-х ро­ків не просто відображали ре­аль­не життя, а боролися за сво­го, ук­ра­їнського чи­та­ча, в тому числі беручи до своїх творів за­соби аван­тюр­­ного, пригодницького жанру. Чим не приклад для су­час­них ав­то­рів? Тим більше в умовах чужо­мов­ної книжкової екс­пансії.

Василь Горват