І дісталася йому доля, доля людська нелегка

На фоні ХХ століття чітко виділяється постать Івана Антоновича Маргітича – народного єпископа, визначного релігійного і громадського діяча, почесного члена крайової «Просвіти» людини несхитної сили волі і нескореного духу.

Із 83-х земних років – 57 віддав служінню церкві (36 – провів у підпіллі з вірниками Тячівського, Рахівського, Хустського, Міжгірського, Іршавського, Мукачівського та Виноградівського районів; 5 – відсидів у Сибірських таборах під Омськом. Жив між людьми, вірою і правдою їм служив і відійшов у небесну вічність, висвячуючи церковний престол новозбудованої культової споруди у селі Пилипець на Міжгірщині).

Завжди відкритий і доступний, вдячний всім хто після автомобільної катастрофи, коли його життя висіло на волоску, а смерть пильно вдивлялася у вічі, вимолив його у Бога.  Простий, мудрий, всебічно обізнаний і ерудований з активною громадянською позицією, глибоким патріотичним усвідомленням своєї ролі у суспільстві, з любов’ю у серці до своєї держави її мови і культури він жив між нами. Жодний культурно-мистецький захід у краї не проходив без участі Владики. З братом Юрком Маргітичем та племінником Іванком Костаком вчасно добирався туди, де на нього чекали люди: на архієрейські Богослужіння, висвячення новозбудованих церков, на храмові свята. У Сільці, на місці розстрілу священика-однодумця Петра Ороса провів висвячення хреста, як уособлення пам’яті 127-ми ісповідників віри,що зазнали гоніння, переслідування та суворих табірних режимів, більшість з яких залишилася у скованих морозами просторах заполярного круга та Сибіру. Був присутнім на відкритті пам’ятника великому Кобзарю в Ужгороді. Брав участь у перенесенні тлінних останків єпископа-мученика Теодора Ромжі. На навчання наставляв і благословив перших вихованців духовної богословської академії, що носила тоді назву імені Кирила і Мефодія в Ужгороді. Зустрічався з депутатами Верховної ради України В’ячеславом Чорноволом та Степаном Хмарою. Щороку виступав на Красному полі, під Хустом, яке золотими літерами навіки вкарбувалося  в історію соборності Української держави. У пам’ятні березневі дні Карпато-української держави щороку служив панахиди за полеглими героями.

Крізь своє чутливе серце владика пропустив Чорнобильську трагедію. Постійно приймав участь у всіх заходах, акціях і телемарафоні «Дзвони Чорнобиля». Звертаючись до молодих наголошував ніколи не ослаблювати пильності до рідної землі, її природи та мальовничого довкілля, яким сучасний техногенний світ завдає непоправних втрат. 

Іван Антонович запрошувався до виступів на багатьох культурно-мистецьких заходах: вечорах вшанування письменників Івана Чендея, Юрія Керекеша, Карла Копинця, Юрія Мийгеша, Івана Хланти, Василя Стуса, Дмитра Поповича, Василя Гренджі-Донського, Олександра Духновича, політв’язнів і репресованих Виноградівщини…

Владика висвячував пам’ятний Хрест і дошку на Красному полі, на стіні першої міської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, яка увічнила імена 13-ти семінаристів, полеглих за незалежність Карпатської України у далекому березні 1939-го: Івана Андрейчика, Петра Козака, Івана Скляра-Валенти, Василя Чолія, Івана Лазорика, Петра Молнара, Івана Салая, Василя Штефанюка, Михайла Козичара, Юрка Пекаря, Івана Поповича, Йосипа Шкіряка та Фрідріха Юду; на взуттєвій фабриці – пам’ятну дошку-нагадування про те, що в нашому Севлюші колись навчалася семінариста Ужгородської учительської семінарії Анна Рогач, яка за любов до України німцями разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявським була розстріляна в Бабиному Яру під Києвом у лютому 1942-го… 

Іван Маргітич щиро вболівав за роботу відродженої молодіжної організації «Пласт». Разом з священиками Степаном Федорко та Христіаном Брайляком тодішнім директором першої міської ЗОШ І-ІІІ ступенів та його заступником Віктором Урстою організовували щорічні збори юнаків та дівчат у наметовому містечку на березі Тиси в урочищі «Виннички», де молодь проходила патріотичний, духовний та культурно-естетичний вишкіл.

До духовного наставника Івана Маргітича люди йшли  за порадою, підтримкою, розумінням, ділилися своїми наболілими думами, тривогами, життєвими негараздами, сімейними проблемами. Лише він умів так уважно вислухати, прийняти і пройнятися людською бідою, віддалити збиті хвилі гріховних людських поривань, комусь допомогти упокорити свій гордий норов,  визнати свою провину, пройнятися нею і розбудити у серці жаль за вчинену комусь кривду, зло аби погодя свідомість не пропікали гіркі докори сумління, запізнілі сльози жалю, не мучила провина за вчинений гріх, щоб у серці відновилися доброта, спокій, душевна гармонія і особистий лад. 

До двору Маргітичів постійно завертали не лише прості люди, але і можновладці. У Боржавському бували Віктор Ющенко та Віктор Бедь, Іван Іванчо та Віктор Балога, Степан Сембер та Іван Піднебесник, Андрій Бокшай та Софрон Дмитерко… Протягом 12-ти років з ініціативи Владики та під його щоденним контролем будувалася висотна церква Покрову Пречистої Богородиці. Вона гордо красується у синьо-жовтих кольорах, як піднятий Господом державний прапор нашої незалежності. На згадку приходять слова  Івана Антоновича: «Нам не вистачає відваги все тверезо оцінити, подивитися правді у вічі, набратися відваги і звестися з колін. У своєму домі нам самим наводити порядок. Ніхто з сусідів це краще не зробить за нас…» 

Запам’ятався переповнений сільський будинок культури у Боржаському Все село тоді зібралося сюди. Йшла ділова розмова про розпаювання земель, раніше вони належали місцевому радгоспу імені Ватутіна. Зал гудів як розтривожений вулик. Думки людей розходилися і до спільного рішення не могли  ніяк дійти. Слово попросив присутній на зборах Владика. 

–  Ця земля годувала наших дідів, наших батьків і нас. Ця земля годуватиме наших дітей і онуків. Тож, зробімо все, щоб вона дісталася в руки надійних господарів, які не лише збиратимуть вирощені багаті плоди, а постійно дбатимуть про її плодотворну силу і родючість, – сказав тоді своїм землякам.

Він любив своє село, річку Боржаву. У ньому народився 4-го лютого 1921-го року. У простій селянській родині, де високо цінувалося людина і її селянська праця. Цей урок від своїх батьків Антона Маргітича та Терезії Костак він виніс з дитинства і пам’ятав до найвищого рівня провідника Божого Слова, завжди дотримувався його. 

Особисті заслуги єпископа високо оцінила незалежна Україна. Ім’я Івана Антоновича Маргітича навічно занесене до «Золотої книги України». Указом президента Леоніда Кучми був нагороджений орденом «За заслуги ІІІ-го ступеня». Однак, найвищою для себе нагородою він вважав 29-те листопада 1989-го року, коли почалася благодатна ера духовного відродження його вірників: греко-католицька церква вийшла з підпілля.

З рук Блаженнішого Кардинала Івана Мирослава Любачівського 18-го травня 1991 року трьом нашим єпископап Іоанну Семедію, Йосифу Головачу та Івану Маргітичу були вручені папські булли – підтвердження їхнього високого духовного сану та призначення для роботи на духовній ниві в Мукачівській єпархії.

Все життя Владика згадував 18-те серпня 1946-го року, коли після 5-ти річного навчання в Ужгородській духовній семінарії разом з Стефаном Гладоником, Іваном Романом, Петром Скубеничем, Василем Яцковичем та Стефаном Брунцвіком був висвячений єпископом Теодором Ромжею і перебрав ношу подвижника церкви щоб примножити духовні національні надбання і плекати гінку гілку християнської віри.

Після виходу з підпілля на церковній ниві не вистачало духовних отців владика ретельно підбирав і рекомендував на навчання до Риги і Риму братів Тараса та Йосипа Ловсків з Дротинців, Миколу Дербака з Колочави, Петра Коваля з Нижнього Болотного, Христіана Брайляка та Степана Федорко з Виноградова, Георгія Бочкая з Фанчикова, Василя Носа з Усть-Чорної, Миколу Пайкоша з Середнього, Михайла Гульпу з Боржавського…

Протягом 12-ти років турботливо опікувався ними, ділився набутим досвідом душпастирської діяльності, своїми знаннями, основами віри і переконаннями, яких досяг і домігся за свого тривалого страдницького життя. 

Часто їм повторював слова святого апостола Павла: «Хто має дар служіння, нехай щиро служить Отцеві Небесному. У кого в серці горить Святий Дух, хай завжди буде терплячим у вірі і надії, витривалим у борні і горі, безперестанним у молитвах». Людям заіжди потрібна Господня підтримка, священний покров Пречистої і дар Святого Духа, щоб серцем і душею нести відповідальність за рідний дім, землю сходжену нашими ногами, за святу віру і щиру прив’язаність до неї, щоб вершити добрі діла і брати участь у розбудові рідної держави. 

Марія Конкіна