Одне коріння у нас на Землі

Пройшовши вздовж і впоперек весь світ,

До отчих повертаюсь я доріг,

І хоч мене давно не було вдома,

Все рідне тут, до болю все знайоме.

(Василь Густі «Батьківський поріг»)

Додому летів мов на крилах. У його житті серпень завжди особливий.  Трьох найрідніших жінок має приємно здивувати, гарно привітати. Ну чим не містика: всі троє народилися одного місяця. Дні вибрали в одному ряді і пам’ятні:

24 серпня  – День Незалежності України, у його найлюбимішої донечки Марії день народження. Навчається на другому курсі коледжу, освоює фінанси і кредит. Тата завжди дивує смачними наїдками та випічкою, приготовленою власноруч;

25 серпня – коханої дружини Мар’яни. Сімнадцять років у парі. Це найдорожче його надбання у житті.

26 серпня – матусі. Їй зобов’язаний появою на білий світ. Виплеканий її материнською щирістю і добротою, з дитинства прив’язаний до рідної землі. Понад усе любить копатися на грядках, розводити і висаджувати рідкісні фруктові плодоносні дерева і кущі, збирати стиглі грона винограду. З них вичавлює суслу і після її бродіння охоче смакує ароматний напій власного виробництва – домашнє вино.

Нелегка у Віктора Черкуна професія – далекобійник.

Марив нею з дитинства. Народився в україномовному селі Сасові. Жила сім’я Черкунів на вулиці Борканюка, 48. Тато – Петро Карлович здобув вищу освіту інженера-будівельника. Очолив Королівський міжшкільний навчально-виробничий комбінат (таких у районі було три: в Королеві, Петрові, Великих Ком’ятах). Двічі на тиждекнь із Затисянської околиці сюди звозили учнів 9-10-их класів, які  тут навчалися швейній та будівельній справі, готувалися і здавали на посвідчення водіїв категорії «В» і «С», трактористів та механізаторів широкого профілю.

Матуся – Марія Василівна 20 років проробила на Виноградівському керамічному заводі на вул. Вакарова.  Слава про це підприємство линула по всьому колишньому Союзу і докотилася до Японії та Канади. Ненька була глазурницею. Щоб виготовлені з глини напольні вази, кофейні та чайні сервізи, декоративні тарелі, фігурки, статуетки та панно мали неповторний вигляд, після першого випалу у печі, вона занурювала їх і заливала у підібрані технологами в  лабораторії розчини глазурі, а далі обробляла вироби  пульфоном. З роботи поверталася додому пізно. Мала ще приділити увагу дітям Віктору, Василю та Йоланці, позайматися з ними, перевірити їхню готовність до уроків.  Потім на наступний день готувала їжу, прала дитячий одяг, давала лад по господарству…

У сім років пішов до школи. Класовод  Жанна Ворон  першою помітила хлопчикове захоплення книгами. У шкільній бібліотеці уважно підбирав книжки, залюбки їх перечитував. На виховній годині однокласникам цікаво розповідав про прочитане, а вірші, які вивчив на пам’ять, радо декламував.

Коли Віктору виповнилося 13, батько вперше дозволив йому сісти за кермо сімейного легковика «Жигулі». Який він був щасливий у цю мить! Сусідські дітлахи та друзі по-доброму позаздрили: хлопець уміє водити машину і задом впевнено заїжджає в гараж.

Після восьмирічки поступив до Мукачівського радгосп-технікуму. Два роки наполегливого навчання увінчалися успіхом. Він став кваліфікованим агрономом-плодоовочівником.

Шлях його змужніння і підготовки до самостійного життя.

За батьками були закріплені 5 гектарів землі. Понад 120 фруктових дерев тоді висадив.  Справно доглядав за ними. Підійшов час до війська.  Отримав повістку на службу до армії. У місті Івано-Франківську влився в ряди Національної гвардії України.  Це – була зразкова школа його змужніння і підготовки до самостійного життя. Тут отримав надійне фізичне, моральне та духовне загартування, розвив сильні вольові риси характеру, чоловічу виправку і спритність.

Після строкової служби повертається знову додому. Зайнявся фермерством. Але очікуваного результату воно йому не принесло. Подався на заробітки в Словакію. 2 роки проробив у Братіславі. З членами бригади демонтували колишній недобудований військовий шпиталь. Нове  життя вдихнули у його стіни. І постала сучасна новобудова із скла та бетону. Зараз в ній розміщена фірма «Словенскі телекомунікації». Інколи приїжджає повз неї і з приємністю згадує колективну роботу і  своє «заробітчанство».

Знову повернувся додому. Влаштувався водієм-експедитором в магазині-складі «Міст» до приватних підприємців. По торгівельних точках міста та району  для реалізації розвозив замовлені товари. Якось отримав документи і накладні на цукерки для міського магазину «Світлана». Тут і познайомився зі своєю половинкою Мар’яною Стойка.

Вибір на все життя.

Було це 9 квітня 2002-го ( дата їхнього знайомства закарбувалася в пам’яті назавжди). Рівно через 7 місяців день-у-день вони грали своє весілля.  На вишиванім рушничку завідуюча ЗАГСом Наталія Іванівна Котлан єднала їхні долі і як своїх дітей щиро благословляла. Підбирала гарні напутні слова, наче їхню спільну долю читала. І про далекі дороги, і про розлуки, які стають випробуванням для кохання згадала…

Потім народилася Марічка. Підійшов його час стати далекобійником. Однак на роботу його не брали, не мав досвіду водіння фури. Доля дала йому знову шанс: звела  з надійною і відданою цій професії людиною, водієм Михайлом Пинзяником. Чоловік запросив Віктора  до себе в село Брід на Іршавщині. На своїй машині охоче передавав йому практичний досвід, набуті в поїздках навики і вміння. При цій дружелюбній підтримці Віктор Черкун непомітно вписався і влився в колектив далекобійників.

Все було: перші поїздки, хвилювання, тривоги… З цього почав освоювати європейські дороги. Скільки кілометрів проїхав, скільки перейшов земель вже й не перекаже. Напевне, своїм кілометражем би кілька разів оперезав екватор Землі. Сучасний техногенний світ розбудовується і найрізноманітніші товари виробляє. Від виробника до споживача у різні кінці світу їх слід своєчасно доставити, довезти. І тоді ця роль випадає хлопцям за штурвалом довгих фур. Як сам Віктор жартує: вчора був Лондон і Брюссель, нині – траса на Марсель, позавчора бачив Відень, там каву допивав, а зараз Мюнхен проїжджає.  Ще раніше були Барселона, Рим, Москва, Астана (Казахстан) і Новосибірськ (Росія) – на Сході,  Мадрид і Майорка – на Заході. Цим конем (МАН) слід уважно керувати, категорії водія – всі мати. За спиною Віктора Петровича вантаж 40 тонн і висота фури – 4 метри. Кінь (МАН) і вершник (далекобійник) дружно співпрацюють і вже по світу роками удвох гарцюють.

Коли муза надихає і долає втому людську

Триває така поїздка по 4-6 і навіть більше тижнів. Перевозив усе: вина і фрукти, пальми і цигарки, печиво та конфетки, будівельні матеріали та побутову техніку, сучасні засоби зв’язку, цінні вантажі, навіть…потужні крани. В яких лише поїздках та цікавих місцях не бував. Скрізь старався зафотографувати щось на згадку. У соціальній мережі Facebook завів свою сторінку «Вірші закарпатського далекобійника». Має постійних своїх читачів, шанувальників, заводить нові знайомства. Люди уважно стежать за його професійним ростом, підбадьорюють, чекають нових поезій, вражень від чергової поїздки.

Свій перший вірш написав в іспанському містечку Онді. Було це 3 березня 2017 року (у Міжнародний день письменника). Його фура застрягла, вийшла з ладу. В цілій Іспанії необхідних для ремонту запчастин не виявилося. А сталася ця непередбачувана поломка в суботу. Необхідні деталі йому пообіцяли завезти і відремонтувати фуру лише в понеділок. Мусив пережити ще три дні. З нудьги не знав себе куди подіти. Тинявся без діла. На думку прийшли рядки:

«І сказав про мене МАН:

– Слухай, український пан

Я катаю тебе всюди

Відпочить би мені, люди…

Більше їздить я не в змозі

Буду радий допомозі…» 

А далі, мов хто розв’язав лантуха. Вірші  посипалися один за одним. Почав записувати їх. Далі наважився викласти в соціальній мережі. Надійшли перші лайки, відгуки, появилася людська підтримка, заохочення до подальшого написання віршів, спонука до творчої праці.

Так він укомплектував 166 поетичних творів і видав першу збірочку «Вірші закарпатського далекобійника». Ілюстраціями стали його світлини, зібрані по європейських дорогах і містах. Вчитель-філолог Сасівської ЗОШ I-III ступенів Віра Бідзіля написала до неї передмову, а видавництво «Карпатська вежа» у травні 2019-го приступило до її друку і накладом 300 примірників видало у світ.

Крім віршів, вражень і захоплення побаченим у світі уважно збирає і записує слова іншомовного походження, які давно в обіході  сасівчан.  З часом намірений видати такий фразеологічний словник. Ним уже зібрані і записані 7 листків зі словами угорського, по два – польського та словацького, по три – англійського, італійського та сербського походження.

Дорога завжди зводить з цікавими людьми

43-річного Віктора Петровича дорога часто зводить з цікавими людьми. Дві студентки-польки автостопом добираються до Мадриду і Майорки, мріють позагорати на пляжі Ібіци… Знаючи, що можливо більше ніколи не зустрінуться з водієм, як на сповіді люди довірливо розповідають йому про все найпотаємніше. Викладають свої житейські історії, ведуть мову про те, що зараз хвилює серце, душу, не дає спокою у житті. Віктор Петрович уважно вислуховує, від них набирається мудрості і досвіду і як психотерапевт намагається знайти вихід з тупикової ситуації, дати виважену пораду, підтримати словом, вселити віру, що все ще можна справити. Потрібен лише час, терпіння, уміння прощати і своєчасно сказати найдовірливіші слова «Я люблю тебе. Ніхто, крім тебе, у житті мені не потрібний…» Бо на землі у нас одне коріння… З часом ці історії послужать для написання нових віршів, історій, з набутих в дорогах вражень. Як автор він завжди знайде про що сказати читачам і про президента, і про державну політику, про нашу культуру та звичаї, про мудрість людську і бажання… У нього все незвичайне, навіть рідкісна IV група крові. Як донор не одній людині врятував життя. Тож, хай і на далі руки далекобійника Віктора Черкуна надійно тримають кермо фури і перо, з-під якого чекаємо нових віршів  і поетичних збірок, бо життя триває далі. І кожний день нові надії подає.  

Марія Конкіна