Детектор правди. Василь Югас

Виноградівська центральна районна бібліотека продовжує поповнювати імпровізований список відомих постатей Виноградівщини, які є своєрідними творцями історії та культурної спадщини нашого краю.

Грудень 2019-го дарує наступні часові зупинки:

6 – 85-річчя від дня народження Балога Міклоша, письменника, поета. Народився в смт. Королево Виноградівського району (1934 р.)

10 – 80-річчя від дня народження Гече Фрідеша Йожефовича, доцента кафедри математичних наук.  Народився в с. Шаланки Виноградівського району (1939р.)

29 – 95-річчя від дня народження Єне Надя (угор. Nagy Jenő), видатного закарпатського угорського педагога, публіциста, автора книги про політичні події 1944 р. Народився в с. Чорний Потік Виноградівського р-ну (1924 р.)

Є ще одна особа, яку хочу репрезентувати у розмовному стилі журналістки/бібліотекаря  та посадової особи/особистості.

Детектор правди. Василь Югас

Виноградівець.

Батько – з Хустського району, мати – з Тячівського.

Жінка – з Житомира.

Дочки народились у Виноградові.

НАТАША

«…Наташа вчилася в училищі культури в Рівному.  Я – у Рівненському інституті культури здобував фах. Окрім того, що опановував режисуру та театральну майстерність, займався в хореографічному колективі. Так вийшло, що Наташа теж там була. На початкових заняттях наш хореограф розкладав пари, підвів її до мене і сказав – це твоя пара. Так ми почали займатися разом хореографією. Я одразу відчув психологічну сумісність з цією людиною. Згодом, Наташа мені розповіла, що  подружка показувала їй дивовижні картини якогось хлопця розмальовані латексами. Вони їй дуже подобалися. Цим хлопцем виявився я. Перебуваючи на службі  в армії захоплювався малюванням, готові роботи відправляв друзям з училища. То був 79-й рік, познайомились ми у 80-тому…»

Я не прихильниця зустрічей у кабінетах, проте будній день вказував на розмову з керівником відділу культури  Виноградівської районної державної адміністрації (РДА).

Власне 16 день грудня 2019-го віщує Василю Степановичу Югасу, так звати мого співрозмовника,  шістдесятиліття. Це і стало поштовхом для нашої зустрічі.

ЮНИЙ ДИРЕКТОР

Вітальні приписи в стилі етикету минули і вже за кілька хвилин непоказові кабінетні стіни слухають розмову двох…

Як Ви дожили до того стану, що стали  начальником відділу культури?

Василь Степанович дещо спантеличений постановкою питання відповідає:

1998 рік, лютий місяць (у січні було оголошено конкурс на вакантну посаду), в принципі, я не горів бажанням бути начальником. Василь Степанович Габорець (на той час  начальник управління) та Василь Іванович Якоб  зауважили: якщо я маю намір займатися творчою роботою, якщо маю таку можливість, то треба приймати участь у конкурсі.  Було 5 кандидатів, досить складний  відбір, що складався з трьох етапів. Врешті, я переміг. Щоправда, тому не радів. Бо матеріально-технічної бази, на той час,  в закладах культури не було ніякої, зате була заборгованість за 12 місяців по заробітній платі. В  яку організацію я би не звертався з відділом культури ніхто не хотів мати справи. Довелося впродовж п’яти років вирівнювати ситуацію аби люди повірили у майбутнє, аби зрозуміли, що треба працювати. Пригадую, випадок на сесії, коли я виступив перед депутатами з приводу того, що треба людям платити заробітну плату (в бюджеті грошей немає), депутати мені говорять – не працюють, той не буде заробітної плати. Я підійшов до людей та спитав у них – чому не працюєте? На що отримав відповідь – нам не платять. Якесь зачароване коло… Впродовж п’яти років ми відновили оплату праці. По суті цих людей життя відібрало, бо ті хто залишилися – дуже віддані працівники, адже мали виконувати обов’язки і техпрацівника, і сторожа, і директора, і художнього керівника за 0,5 ставки (впродовж першого півроку). Був час, коли оплату давали продуктами,  і таке було. Станом на сьогодні робота працівника культури – стабільна робота, стабільно оплачувана (звісно рівень оплати, як усюди, не відповідає сучасним реаліям буденного життя).

Ви маєте попередній досвід роботи?

Так. Я працював майже 13 років директором районного будинку культури. 1983 рік. У моєму підпорядкуванні – 62 будинки культури (до речі, був самим молодим директором – 22 роки).

Після навчання одразу на посаду?

Ні. У 1981 році після закінчення Хустського культурно-освітнього училища по моїй спеціальності тут місця не було (просився бодай техпрацівником). Мені сказали, що це дефіцитна професія – місця роботи немає. Тоді я запропонував начальнику відділу культури, Бачкаю Івану Антоновичу, ідею створення театру ляльок на самофінансуванні (з зароблених грошей отримуватиму відсотки).  Погодили. Так я прийшов у будинок культури керівником театру ляльок.

Спочатку був створений театральний гурток у грудні  81-го.  Перша вистава готувалася у січні-лютому.  Репетиції проводились за відсутності відповідних умов (коли репетиція була в кімнаті, то грілись кіловатними лампами, а от сцена при 10 градусах морозу на вулиці  була замерзлою). Якось, прийшов Іван Антонович та спитав мене чого я мучу дітей, на що діти відповіли – Василь Степанович нас не мучить, ми просто готуємо виставу. Перша вистава відбулася в міському будинку культури у березні, називалася «Кицик і Мицик» по п’єсі  Юхима Чеповецького. Серед перших маленьких акторів: Валерія Маринець, Ірина Дорогій…близько восьми дітей загалом. З цією виставою ми об’їхали весь район, вартість квитка була 25 копійок. І моя перша зарплата тоді  склала 74 рублі.

На той час ви вже були одружені?

Так.

Жінка як ставилась до вашого творчого аматорства?

Вона мене підтримала. Навіть сама приймала участь у репетиціях, сказала – все буде добре (вона раніше за мене закінчила училище і вже тут працювала в методичному центрі) і по сьогоднішній день ми працюємо разом.

А де ваші вистави проходять?

В дитячих садках, в дитячій бібліотеці, в дитячому будинку №3  – там де нас запрошують.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТУКТУРА

А за фахом Ви хто?

Режисер / керівник театру. Вступив 1977 року. Проте, спочатку, впродовж року,  працював гончарем (учнем) на керамічному заводі, закінчив п’ятим розрядом. По сьогоднішній день я володію цією майстерністю…

 Якось, керівник заводу Розентал Герман Зельманович  мені та своєму сину Фімі дав завдання підготувати концертну програму  до 8-го березня. Ми організували концертну програму в керамзаводі  у швейному цеху. Після чого Герман Зельмандович мене викликав і каже: «Молодой человек, вам надо думать о будущем, подумайте о своей професии». На що я відповів – мені подобається моя професія. «Но вам лучще на сцене» – продовжив Герман Зельмандович.

Невдовзі я вступив в училище. Через рік мене забрали в армію, служив у Германії в авіаполку (радіозв’язок). По закінченні служби повернувся на навчання, згодом – до Виноградова працювати. Приблизно через рік мені запропонували  посаду інструктора методичного центру. Рік працював інструктором, далі  поступила пропозиція стати директором районного будинку культури. Будучи директором втупив в Рівненський державний інститут культури (режисура та театральне мистецтво).  Саме в студентські роки зіграв  головну роль Доктора Галена у двогодинний п’єсі Карела Чапека, виступали в обласному театрі. Були й інші ролі, але ця найбільше сподобалась, найбільш запам’яталась.

В училищі працював на громадських засадах актором Хустського народного театру. Там зіграв чотири ролі у п’єсах: «Лісова пісня» Лесі Українки, «В списках не значился» зіграв роль Плужникова, потім – «Гамлет» Шекспіра…

Проте, коли став начальником відділу культури то зрозумів, що окрім обізнаності в мистецтві та режисурі треба бути  ще й адміністратором/менеджером по спеціальності. Саме тому  2002-го –  курси підвищення кваліфікації в Національній академії державного управління при Президентові України (Львів) впродовж 6-ти місяців, після чого вступ  (2003) до цієї ж академії. Потрапив у елітну групу – керівництво державними інституціями. Хоча навчання було заочним, проте, часу забирало і вдень і вночі. Теорію вчив там, практикував тут. Це поєднання дало свій результат. Я знаю, що кожна організація, яка працює, має чітко мати організаційну структуру, має мати свою команду високо кваліфіковані кадри, має мати матеріально-технічну базу і все має працювати як одна команда. Лише тоді буде результат. І  лише так можна створювати і змінювати, бо якщо немає змін, то люба організація занепаде. Це не залежить від віку людини, це залежить від її духовного стану, від її розуму, від її бажання працювати, вдосконалюватися і це стосується не тільки відділу культури, а будь-якої галузі.  До речі, студентів академії (де вчився) готують як департамент органів місцевого самоврядування на рівні Кабінету Міністрів України. Думаю, що саме головне – це відношення людини до своєї роботи, до свого життя. Дуже часто переплітаються особисте життя та робота. У мене, наприклад, суботи-неділі немає – якщо не театр, то  масовий захід…

От до прикладу 24 листопада (неділя) відкривали (разом з хористами)  туристичний маршрут у Новоселиці – в урочищі Купіль підготували урочисту частину свята. Все-таки, туристичний напрямок це дуже велике значення має для економіки. Я вважаю, що наш Виноградівський край має  перспективу, як складової економіки, саме туризму, адже у нас чудова природа, маємо багато історичних пам’яток, славимось великими подіями. От дивіться, говорять про піраміду, їй попередньо 10-12 тисяч  років. А в на є  в «Королівському кущі» (села Горбки, Веряця, Королево) артефакти яким мільйон сто тисяч років. І це досліджують археологи, науковці. Я вже не кажу про події як історичні факти – тут любили королі відпочивати з усієї Європи, особливо в Королівському замкові збиралися…

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА

Культурний, історичний спадок є. Треба інфраструктуру створити.

Так. Ми так і робимо. Зараз ми досліджуємо нематеріальну культурну спадщину. Методичний цент відділу культури разом з працівниками культури (села Новоселиця, Хижа, Нове Село, Шаланки)   подали чотири проекти по нематеріальній культурній спадщині, що потрапить в ЮНЕСКО під захист.

Що це змінить для району?

Дослідження і збереження нематеріальної культурної спадщини. Це має велике значення в духовному житті. До прикладу, до нас прийшли гості яких ми не знаємо і вони нас не знають, що нам їм показати, розказати? Ми би їм розповіли про традиції та звичаї, навіть те, що ніде не записано, а передається з покоління в покоління усно.

Спланована зустріч гостей це одне, а от звичайний турист завітав до Виноградова – куди йому піти? Немає ні маршрутів, ні вказівок?

Не все так погано. Зараз у Новоселиці відкрився 214 маршрут. Працюють над тим, що дорога була  і звичайно шлях Пинті (починаючи від Виноградова, Королева, закінчуючи Вилятином). Зі сторони села Вилятино цей маршрут був відкритий раніше. Зі сторони Новоселиці ми відкрили зараз, для того аби впродовж зими знати над чим працювати, а весною відкрити цей маршрут для туристів залучивши й народних умільців (ткацтво, вишивки, гончарство, фольклорні колективи, сувенірна продукція), маємо архітектурні пам’ятки, можемо організовувати масові заходи: фестивалі, конкурси…. Наш художній керівник й директор будинку культури с.Новоселиця зайнялися цим – створили громадську організацію «Новоселицька купіль», мають намір розвиватися в туристичному напрямку (зовнішній та внутрішній туризм).  

Як у нас ситуація з Виноградовом в цьому плані?

Два роки тому при облдержадміністрації були зустрічі з представниками Євросоюзу, мова йде про програму «Україна. Словаччина. Румунія» У цій програмі зазначена охорона культурної спадщини, реставрація та збереження замків. Ми подали відповідний проєкт (поки безуспішно). Разом з громадською організацією «Виноградів» подали наступний проєкт до США на залучення інвестицій (конкретної відповіді, наразі, немає). При таких грантових проєктах важливе місце займає дольова участь, тобто 20-30 відсотків має вкласти заявник (маю на увазі на рівні держави). У нас є розроблений проєкт над яким також працює міська рада.

Тобто, міська влада співпрацює з районним відділом культури?

Так. Звичайно. Окрім того, ми (працівники культури) спільно з працівниками міськради підтримуємо санітарний стан Канкова (грошей на це не виділяється).

Громадська ініціатива – це добре. Але що треба зробити для того аби це відбувалось з боку держави, як закономірність?

Для цього треба створити команду однодумців, взяти участь у грантах, залучити інвестиції, домогтися дольової участі на рівні місцевого бюджету  і таким шляхом можна: перше – реставрація каплички; друге – музифікація руїн; третє – благоустрій. Канков має бути перлиною Виноградова та Виноградівщини. Тоді туристи линуть до нас. Я знаю що це буде в найближчий термін. Разом з міською владою, депутатами, громадою ми працюємо над тим аби туризм розвивався.   

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

Реформа децентралізації, що з наступного року Закарпаття не омине, зокрема й Виноградівщину, допоможе цьому чи навпаки?

Я думаю, що це буде сприяти розвитку туризму та галузі культури. Принаймні, я,  прикладу максимум зусиль, звісно, що від мене залежить. Я не тримаюсь за своє крісло, за посаду, повірте.  Я маю єдину ціль (мрію) – розвиток культури, впевненість людей у завтрашньому дні та щоб займались улюбленою справою (аби людина любила роботу, була фахівцем та розвивалась надалі). Об’єднання територіальних громад цьому буде сприяти. Єдине, що маю зауважити: при розподілі і обов’язків і ресурсів має бути розуміння, що туризм, культура, культурна спадщина – це та опора, що  може створити дохідну частину від чого буде процвітати і Виноградів,  відповідні ОТГ, й Закарпаття. Від чого люди матимуть бажання, жити, працювати й творити саме тут.

Яким чином реформа децентралізації вплине на бібліотеки та будинки культури?

На всіх робочих нарадах своїм працівниках завжди говорю: перше – якісна робота, якісний творчий продукт; друге – публічність, щоб люди знали, чули, приходили отже розуміли, що ваша робота їм потрібна. Це запорука збереження закладу культури.

Хіба ціль стоїть – зберегти все що треба й не треба?

Зберегти «якісний продукт»: креатив, актуальність, суспільна необхідність. Усе інше відсіюється.  В будь-якому випадку, бібліотека має неоціненне значення – там книги. Інтернет сьогодні працює, проте завтрашня інформація може різнитися від сьогоднішньої. Чим більший проміжок часу тим більше інтерпретацій пошукова система «Google» надає на один і той же самий запит, тобто чим далі, тим більше розбіжностей. А де істина? Як її шукати? Якій версії довіряти? Вважаю, що людина сама має її віднаходити, комп’ютер це лише інструмент роботи від дитини до дорослого. А  книга – це святиня, починаючи з Біблії і закінчуючи Букварем. Це те незмінне, що кристалізується впродовж тисячоліть і залишається саме в бібліотеці. Так, я згідний – час змінюється і все навколо змінюється. Проте, незмінним є факт, що прочитана книга розвиває внутрішній світ людини, збагачує знання. Зізнаюся, я час від часу, читаю дитячу енциклопедію, там стільки мудрих речей (розумінь, критеріїв). Дитина озброївшись енциклопедичними знаннями може спокійно користуватись пошуковою системою в Інтернеті, бо вже володіє багажем знань завдяки яким має можливість визначити достовірність матеріалу.

Бібліотеки є різні.

Повірте, один працівник на селі, який зберігає 100 тисяч книг – це для держави найдешевше.  І якщо прибрати такого працівника, а книги викинути на сміття, що я на своєму досвіді спостерігав один раз – для експерименту мені сказали об’єднати публічну бібліотеку зі шкільною, то якоїсь суботи мені телефонують і кажуть: Василь Степанович йдіть бо там викидають книги. Став свідком того, як примусили дітей господарськими кошиками  виносити на сміття  класичну літературу й не тільки. Це прикрий парадокс  сучасного світу, коли дітей змусили нищити книги. При Гітлерові таке не робилось… Цей процес я зупинив. Згодом на сесії депутатам розповів про все й зазначив: цього ви хотіли? Я такого не допущу! Знайдіть будь-кого  з вулиці, зробіть його начальником і він зруйнує все, а мене вчили будувати, а не руйнувати.  

Добре. Я з цим згідна. Але і книги бувають різні, так само як бібліотеки. Є категорія книг, що можуть існувати як архівні речі, є категорія затребуваних книг, як норма сучасного світу, як потреба користувача бібліотеки. Вважаю, що сучасна бібліотека це не  бібліотека-сховище, а бібліотека-форматів. І це є той креатив про який ви говорите.

Цілком вірно. Я з вами згідний. Проте, книги зберігати треба в любому випадку в одиночному екземплярі, бо це епоха, яку повинні знати наші покоління, навіть якщо там описані негативні речі.

В історичному аспекті – так.

Знаєте, не можна руйнувати нашу історію, але історичним життєвим аспектам варто надати правильні русла. Навіть на негативі можна багато чому навчитись.

Чи готова держава, чи скажімо, місцеве самоврядування, відділ культури, зрештою, забезпечити сумлінного, креативного, ініціативного працівника гідною заробітною платою та середовищем для створення «якісного продукту»?

На самому початку нашої розмови я говорив, що має бути організаційна структура, мають бути кадри, має бути матеріально-технічна база, це все має бути як єдина система роботи. Зараз в галузі культури ситуація така, що держава виділяє лише заробітну плату й енергоносії. Це погано. На цьому етапі вже давно можна  було опустити руки, гримнути дверима і залишити все на розруху. Вихід з ситуації – міжнародні гранти. Саме цю ділянку роботи добре проілюструвала, й надалі впроваджує,  бібліотечна система на чолі з Вашкеба Катериною Гейзівною. Своєрідне самофінансування дозволило сільські бібліотеки-філії в районі (та й у місті також) забезпечити оргтехнікою. Це дозволило надавати платні послуги, що в свою чергу, дозволяє покращувати матеріально-технічну базу і знову приймати участь у нових грантових проєктах.

Держава пасивна в галузі культури?

Я би не так сказав. Проблема у нестачі коштів, практично в усіх галузях. Я не хочу торкатись політики, але на кожне покоління є по кілька подій (5-6), що перекреслюють дійсно хорошу роботу. Це пов’язано з системою, що має служити людям – система розвитку. Поки що ми живемо в системі виживання / споживання. Багато років культура виживає в залишках від великого «бюджетного шматка». Я розмірковував, як вийти з ситуації та прийшов до висновку (висловив це на сесії): за одну зароблену копійку, одна копійка має бути з бюджету. Це справедлива позиція.

Тому не можна казати, що держава пасивна, адже передплата на періодику для бібліотек є, заробітна плата стабільна, поповнення книжкових фондів відбувається… Звісно не тією мірою, яка є належною, але ми віримо в  позитивні зміни. Багато в чому ті зміни залежать від нас самих. В перспективі, з бюджету будуть тільки заробітна плата й енергоносії, а покращення матеріально-технічної бази відбуватиметься через конкретні грантові програми  на всеукраїнському рівні й на міжнародному рівні, й на рівні області та району. Кошти просто так не будуть виділятися, лише під конкретний проєкт: конкретні кроки, звіт, контроль, тобто відповідальність. У 2018 році Міністерство Культури спільно з Євросоюзом проводило конференцію де говорили наступне: кошти, які будуть виділятися – це цільові кошти, виключно та розроблену програму.

Тобто, якщо хороший адміністратор на своєму місці то все з культурою у нас буде добре?

Цілком вірно. Дана тенденція повним ходом йде у Виноградівському районі. Я радію, що це направлення йде саме в такому ракурсі: задум, програма, конкурс, виділення коштів, здійснення, контроль, звіт, результат для суспільства.

ТВОРЧИЙ АДМІНІСТРАТОР/МЕНЕДЖЕР

Ви більш адміністратор-менеджер, творча особистість, начальник відділу культури, чи все загалом?

Ну, якби я не знав повністю  систему роботи менеджера, то вже на завтрашній день тут не був би.

Ви задоволені своєю роботою впродовж усіх років?

Якби я сказав, що цілком задоволений то це було б не щиро.

Є люди які хизуються собою, своїми досягненнями, є люди, яким усе погано, є люди яким усе байдуже… Вважаю, що людина має бути налаштована (і я так роблю кожен день) позитивно на роботу, має постійно працювати над собою та командою, має вибудовувати короткострокові та довгострокові плани. Якщо вибудова буде правильною і те, що я створюю зараз,  буде жити й розвиватися навіть без мене, надалі у далекому майбутньому, тоді можна казати – моя мета досягнута. Поки що я так сказати не можу, але працюю над цим. Коли ціль буде досягнута – буду щасливим, незалежно від того чи працюватиму тут.

Я так розумію, що ви більшою мірою живете роботою. Василь Степанович без цієї роботи – який він? От, мій чоловік, до прикладу, зараз колекціонує техніку різних періодів, має мрію, коли вийде на пенсію, її реставрувати та  створити музей. Чим будете займатись ви?

Я все життя буду пов’язаний з театром.

Проте, варто усвідомлювати, що адміністратор це конкретна професія як вчитель, чи пілот…Адже літак не підніме у небо аматор, тільки фахівець. Якщо помилку зробить керівник   можуть загинути всі. «Керівники з вулиці» – це небезпечні експерименти на людях. Керівник має чітко розуміти організаційну структуру, має бути фізично здоровим, психологічно підготовленим (якщо керівник не розуміється в психології то це профан, це страшна людина, яка може «вбити» інших людей).  Керівник має бути позивною людиною, ні один менеджер який є негативний не може, по своїй суті, існувати (на сцені негативні люди відсіюються, вони довго не тримаються. Чому? Бо сцена, як мікроскоп – збільшує всі недоліки, так само збільшує всі переваги). Сцена (перебування на сцені, під прицілом погляду людей) зобов’язує мене вести відповідний спосіб життя – позитивний.

Ви маєте почесні грамоти, нагороди, абощо?…

Ви перша, хто зачепив це питання. Грамот дуже багато, але я їх не афішую. Було подумав віднести в пенсійний фонд (час уже підходить), але грамоти не впливають на розмір пенсії (каже жартома), хоч би одну гривню дали за кожну грамоту, то я би з задоволенням пішов на заслужений відпочинок. До речі, про заслуженого, маю звання Заслуженого працівника культури (2009). Мене тричі подавали на це звання, хоч вважаю, що ще не доріс до нього.. Зрештою, воно несе більше відповідальності ніж пихи, бо отримати відносно легко, важче вберегти (був випадок, коли мене безпідставно, відповідні служби довели абсурдність ситуації, звинувачували у особистих корисливих діях за рахунок роботи)…

СІМ’ЯНИН

Сім’я для вас яке місце має відносно роботи?

Я навчився розділяти: сім’я – це сім’я, а робота – це робота. Але я зрозумів певну річ – якщо людина негативна на роботі то і в сім’ї – відповідно.

Ви хороший сім’янин?

Так (усміхається). Роблю по господарству все що необхідно. Вірніше ми все робимо разом.

Маєте дітей?

Так. Вже дорослих доньок. Старша – Наталія, молодша –  Вікторія. Обоє з вищою освітою. Вікторія має 6 дипломів і всі з відзнакою.

Колекціонує?

Ні. Навчається. Стажувалася за кордоном – в Польщі та  Австрії по театральному мистецтву, по анімації. Працювала в Харкові, де навчалася. Та я її переконав повернутися до Виноградова.

Чому? Хіба там не більше перспективи?

За все своє життя  найбільша нагорода, що я отримав – це національний університет культури Котляревського у Харкові, де я ніколи не був, а моя дочка до нього втупила (я навіть не знав, що вона подавалась туди, знав, що до Дрогобича. У Дрогобичі навчалась заочно, у Харкові – на стаціонарі). Перший раз виступила на сцені у п’ять років. Вчилась грі на фортепіано. (Я завжди казав, що режисер без музичної грамоти це не режисер, адже театр – це синтез усіх видів мистецтв, музика має велике значення, це темпоритм вистави). І коли вона принесла диплом з музичної школи, сказала нам (батькам):  ось ваш диплом, вам він був необхідний, а я хочу рухатися далі, саме в напрямку театральної майстерності.

Впродовж життя хтось витрачає кошти на машини, на будівництво… а ми на театр та знання. Це наш театр ляльок. Це сімейна справа, можна сказати сімейна реліквія, хто як не діти можуть її зберегти та доповнити…

Ваші обидві доньки пов’язані з мистецтвом?

Так.

Це на генетичному рівні, чи з малку це навіяли навмисне?

Спочатку я хотів щоб дівчатка навчались у школі мистецтв саме музики, бо вважаю що, якщо людина займається музикою – це «вища математика» (об’єднання розуму і творчої уяви). Уява вище від розуму – це сказав Ейнштейн. Якщо в одній людині синтезувати розумові здібності і творчі, то  можна отримати саму «вищу оцінку». Тож, вирішив аби вони займались «вищою творчою математикою». Їм це сподобалось.

Старша дочка зараз працює в Королівській школі мистецтв вчителем по класу фортепіано.

Ваша дружина, як і Ви, працює у відділі культури. Вона на роботі дружина, чи професійний наставник?

Вона методист. Ну, спізнюватися на роботу вона не має права …

Привілеїв ніяких немає? На роботі вона не дружина?

Ні. Якби так було, мені нічого тут робити. Окрім того, вона має свого керівника – завідувача методичним центром.

Часто пересікаєтесь впродовж робочого дня?

Тільки у творчій обстановці.

ТЕАТР ЛЯЛЬОК

Тобто немає такої ситуації, що дружина з чоловіком один одному набридли на роботі та вдома немає про що поговорити?

Ніколи (усміхнено). І скандалів ніколи в нас не було. Знаєте, чому? Вона позитивна людина і я позитивний, відповідно  –  й діти. Ми об’єднані  мистецтвом. По суті, ми нічого не говоримо, а якщо говоримо, то радимось як краще зробити постановку. Адже вся сім’я задіяна.  Ляльковий театр – це та віддушина, що дозволяє нам залишатись СОБОЮ – жити, розвиватись, творити.

Репетиції вистав де відбуваються?

Тут, у моєму кабінеті, в позаробочий час (щовечора) бачите, навіть декорації не встиг прибрати (в кабінеті творчий безлад).

Участь дітей на платній основі?

Ні.

Вистави безоплатні?

Так.

Ви знаєте, ми все робимо своїми руками – від декорацій до ляльок! Це унікальна творча робота, яка ніде не повторюється. Я вам ляльки покажу, ось… (підривається з місця, в його очах світиться дивний запал).

–  Звичайно, зараз покажете. Тільки от, ще кілька запитань і більше не буду Вас мучити.

– Ви мене не мучите. Мені приємна наша бесіда.

– Дякую.

Нагадайте, коли Ви святкуєте день народження?

16 грудня.

І вам виповниться 60?

Так.

Що би ви побажали собі стартуючи з особистого нового життєвого року, та працівникам культури?

Працівникам культури бажаю аби вони позитивно  та щиро ставилися до свого життя та роботи. Кожен з нас, з часом, усвідомлює, що основне в житті – це займатись улюбленою справою.

Для себе: хотів би аби зі мною й надалі працювали творчі люди, які одержимі ціллю розвитку, незалежно навіть від сфери діяльності.

Для загалу: хотілось би щоб  людину цінували, поки вона живе та творить.

ПІСЛЯМОВА

Прощаючись Василь Степанович зауважив: не хваліть мене дуже.

Я  й не збираюсь Вас хвалити, не переживайте –  відповідаю.

Джентльменський жест – допомагає одягнути куртку, дякує та відкланюється. Взаємна усмішка і я вже за дверима чиновницького кабінету.

Ну , що –  дві години розмови, дві години запису і ціла купа вражень.

Звичайно, передати психологічний портрет людини  рядками поза межами яких пласт емоцій трішки складно і дуже суб’єктивно.

Звичайно, передати сповна життя людини у короткому нарисі неможливо.

Звичайно, я з деякими судженнями Василя Югаса не згідна, але так само – симпатизую його певним діям.

Звичайно, складова  театру ляльок, що пересікає все життя мого співрозмовника потребує окремої тематичної розмови. Але я мушу висловити захват творчою роботою цілої команди (художник – Анастасія Терещенко, звукорежисер – Віктор Джангіров, режисер – Василь Югас;  постановник – Вікторія Югас, Керівник – Наталія Югас; актори – Людмила та Анна  Гасиджак, Кароліна Лукач, Рома Колька) бо мала нагоду побувати на виставі за мотивами п’єси   Оксани Фулитко «Святий Миколай».

Зазвичай, глядач оцінює загальну картину, те що прямо пропорційно його особистому погляду. І мало хто заглядає за куліси. Слова у титрах: художник, звукорежисер, режисер, постановник, керівник – ні про що глядачу не говорять. Але це ті люди, які створюють ляльок, що оживають ролями на сцені – так народжується артист. Зовсім маленькі, стрішки старші, трішки дорослі артисти одного дня створили мій настрій. Я доросла людина, але казку люблю, люблю її в різних інтерпретаціях. Дуже вдячна людям, які дають можливість знову і знову віднаходити в собі дитину сповнену безпосередності, щирості і такої знакової філософії.

Виноградівський театр ляльок – це професійно, це цікаво, це стильно, це пронизливо, це живо… Це так, ніби ти на час показу,  переносишся у інший вимір, що дозволяє виринути з буденності аби звернутись до себе, до душевної глибинки й дати відповідь на риторичні питання. Наївно, але дуже переконливо.

Певно у цьому криється вся «сіль» вислову  Василя Югаса: «Кожен з нас, з часом, усвідомлює, що основне в житті – це займатись улюбленою справою.»

Насамкінець, маю засвідчити, що я патріотка сім’ї, але разом з тим, палка прихильниця держави культурної. Вважаю, що заклади культури: музей, бібліотека, кінотеатр, театр, ляльковий театр… це складова держави по суті. І по всім законам логіки та об’єктивності питання їх потрібності чи непотрібності безглузде. Бо держава – це суспільство. Суспільство, яке за будь-яких умов у всі часи існування світу потребує морально-духовного розвитку.

Чого нам усім і бажаю – морально-духовного розвитку.

А Вас, Василь Степанович, вітаю з Днем народження. Ваші мрії – мої побажання.

Світлана КЕДИК