Його ім’я справедливо повертається із забуття

 «…Кожен чоловік повинен мати на землі куточок, де б жило його серце, а згодом і пам’ять по нім»

(життєве кредо Федора Потушняка – 27.02.1910 – 12.02.1960).

Батьківське обійстя відвідував не часто. Ці закутки були його милою рідною землею. Тут він з’явився і звідси пішов у широкий світ. У затінку свого «дуба Федора» знаходив розраду і спокій, відпочивав, набирався енергії і натхнення. Його дуб був накопичувачем цілющої енергії, спокою і розради у неспокійному житті. В останній свій приїзд, у 1959 році, коли навідався у рідне село Осой на Іршавщині, його вразило те, що брат Петро зрізав його дуба. Не міг цього пережити. Через кілька місяців обірвався і його шлях земного буття.

Ім’я педагога, етнолога, археолога, філософа, письменника і поета, великого знавця народних звичаїв, традицій і обрядів, життєлюба справедливо  повертається з небуття. Історію рідного краю вивчив як науковець. Красу долини Синявки (притока р. Іршавки) та гори Бужори оспівав як поет і письменник. Як археолог ще юнаком виявив і почав розкопувати древні кургани, що сягали глибини віків кам’яного, мідного, бронзового та залізного періодів. Він душею прикипів до рідної землі і її простих людей. З дитинства уважно спостерігав за життям своїх односельчан. Займалися селяни різними роботами: заготовляли і обробляли деревину, зводили хати, виготовляли доступні транспортні засоби пересування – сани взимку, вози – влітку. Було поширене в Осою ковальство, де самотужки люди виготовляли серпи і коси, лопати і мотики, інвентар, необхідний для польових робіт. У довгий зимовий період жінки займалися прядінням з конопель, льону та вовни, ткацтвом, вишиванням, в’язанням. На привітний вогник завжди сходилися люди. За роботою мали час поспівати, погадати, поворожити, пригадати призабуті цікаві бувальщини та фіглі. Харчувалися дзямами, підбиваною квасолею та бараболею, суканицею, варили рідкий чир, токан з кукурудзяної муки, дирбу… В череп’яних горщечках у печі томилася їжа. Влітку використовували залізні триніжки. Їли з глиняних та дерев’яних мисок, дерев’яними та глиняними ложками…

Народився Федір Потушняк 27 лютого 1910 року, в простій селянській родині. Його батько Михайло Потушняк одружився на Ганні Варцабі. «Золота лихоманка» поманила його на заробітки в далеку Америку. 10 років провів на чужині. Працював на шахтах та на залізниці. Коли повернувся додому придбав землю, яку своїми руками обробив і вона стала не пустирем, а родючою. В сім’ї народжуються перші діти. Але у ранньому віці обидві дівчинки помирають. Батьки боляче переживали цю втрату і дуже сподівалися на появу поповнення. Коли народився Федір, їх радості не було меж. На честь його, на новім обійсті батьки висадили молодого дуба. Його прозвали Федоровим. Потім сім’я поповнилася Васильком, Петриком і Михайликом. Умудрений життям, Михайло Потушняк серед громади виділявся своєю чесністю, порядністю і працьовитістю. Односельчани неодноразово обирали його старостою села.

У народній школі вчителі помітили тягу хлопчика до знань. Порадили батькові продовжити його навчання у Берегівській гімназії. У четвертому класі почав писати вірші. На літніх вакаціях він упорядкував рукописну збірочку своїх віршів «Нічні перла». Як випускник гімназії написав дві цікаві письмові роботи «Розвиток української поезії від Тараса Шевченка до наших днів» та «Лев Толстой та Фрідріх Ніцше». Ротаторним способом надрукував свою збірку віршів «Хвилини вічності».

У 1930 році став студентом філософського факультету Карлового університету у Празі. Цікавиться світовою літературою і творчістю провідних письменників світу. Бере активну участь у літературному житті українського студентства Праги. Уважно слідкує за творчістю символістів, сюрреалістів і неоромантиків. Він добре освоїв німецьку, французьку, англійську, італійську, чеську, польську, сербохорватську, угорську, латинську та рідні – українську і русинську мови. У 1934 році видає збірку «Далекі вогні». У Празі зустрічається з Іваном Ірлявським, Оленою Телігою, Олесем Ольжичем, Уласом Самчуком, Євгеном Маланюком та іншими представниками української інтелігенції, яка у чеській столиці видавала часопис «Пробоєм».

У 1938 році Чехія зазнає зазіхань від нацистів. Молодий поет змушений повернутися додому. Вчителює в селі Білки, згодом в Нижньому Болотному. Його запрошують викладати українську мову до духовної семінарії отців Василіан в Ужгороді.

Весна 1939-го… Угорщина окуповує Закарпаття. З обласного центру семінарію переводять у Великий Бичків. Живе на квартирі заможного селянина Дмитра Руснака. Тут знайомиться з його дочкою Ганною. Це знайомство стане доленосним. Студентка-гімназистка згодом стане дружиною 30-річного Федора Потушняка. Своє весілля вони зіграють 10 червня 1940 року.

Жорстокі часи лихоліття війни стали періодом його найбільшого творчого розквіту. Праця допомагала письменникові втекти від кошмарів реального життя. Саме в цей період ним написані чотири збірки поезій, дві книжки оповідань, драматургія для дітей.

У березні 1939 його мобілізували до чехословацького війська. Він проходить офіцерську курси у місті Брно. Але військова справа не захоплювала його. 20 травня 1944 року знову мобілізований. На цей раз до угорського війська і направлений писарем 45-го піхотного полку на східний фронт. Федір Михайлович добре розумів, що війна наближається до кінця. Біля міста Богордчани 13 серпня він добровільно здається в полон і потрапляє до табору військовополонених №304 на околиці, біля Станіслава.

У Закарпатті йде процес возз’єднання краю з матір’ю-Україною. Група делегатів через Івано-Франківськ (Станіслав) добирається до Києва. На Привокзальній площі, де працювали військовополонені, письменники Петро Лінтур та Іван Керча впізнали Федора Потушняка. За їх нагальною порадою і настирним клопотанням 25 листопада 1944 року його звільнили і відправили на трудові роботи. Лише наприкінці лютого 45-го Федір Потушняк знову повертається до Ужгорода. Влаштовується на роботу завідуючим відділом побуту і культури газети «Закарпатська Україна». Пише серію нарисів про Івана Франка, Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Олександра Духновича, Олексу Довбуша…

З 1 лютого 1946 року наказом ректора Ужгородського державного університету А. Курішка Федір Потушняк зарахований на посаду старшого викладача кафедри загальної історії, де з часом виросте до доцента. Понад 100 грунтовних публікацій з етнографії, міфології та філософії написані ним. Впевнено звучить його голос, проявляється пошукова діяльність, літературна творчість. Починається цькування, нівелювання його, як письменника, вченого, пошуковця… Це підірвало його фізичні сили, але укріпило нескореність духу. В сім’ї підростають двоє синів Михайлик та Дмитро. За рік до смерті написав роман «Повінь». За два тижні до свого 50-річчя стався серцевий напад. Однак лікарі діагностували … шлунковий розлад і лікували свого пацієнта … мінеральною водою.

Навіть після смерті старалися принизити його творчий талант і доробок, критикували його наукові здобутки. Лише 10 років тому, дослідники письменника, ученого і пошуковця Федора Потушняка – Лідія Голомб, Михайло Козак, Дмитро Федака та його колишній студент Михайло Тиводор, який теж став видатним науковцем-етнологом, дали належну оцінку його творчості і науковій діяльності. Вона була цілком  приурочена сільському побуту, життю простих людей, поглибленому розумінню народних вірувань, їхньому ставленню до культу предків, які через віки передалися новим родовим поколінням його односельців села Осой на Іршавщині.

Даниною поваги до письменника і визнанням його творчості та наукової діяльності стали названі ім’ям Федора Потушняка обласна наукова бібліотека та найпрестижніша місцева літературна премія, якою зараз заслужено удостоюються провідні літератори Закарпаття.

 Марія КОНКІНА