Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть

… і якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курси вами:

– Так багато на світі горя,

Люди, будьте взаємно красивими.

Ліна Костенко 

Живе в Києві. У багатоповерхівці на столичній вулиці Гончара, 52. Ця жінка не боялася влади. Завжди відкрито говорила про все наболіле. Це було і за часів КДБ і за часи президентства Віктора Януковича. За будь-яких життєвих обставин завжди була собою. Пережила різні горизонти часу: голодомор, Другу світову, роки відбудови, гоніння, часи  перебудови і проголошення незалежності України… Дорожила своєю свободою, робила сміливі вчинки, проявляла творчий самовияв.

Цього ранку її розбудив голос горлиці. Скрипучі гальма першого трамваю підняли з ліжка. Підійшла до вікна. Лобом притулилася до шибки. Небо жевріло світлими тонами. Над землею сходило сонце. Весняний день впевнено і повновладно входив у свої права. Добрим настроєм розливався у просторі, лагідною посмішкою відбився на її лиці.

90… А наче й не жила. Реактивним свистом пролетів цей час. Десь бавиться дитя. Цвітуть людські обличчя, острахом не стерті. Єдине, що іще від нас залежить принаймні вік прожити як належить…

19 березня. Костянтинів день. Колодязі повняться доброю, цілющою  водою. З вирію повертаються лелеки. На натрудженім  крилі одного прийшла в цей світ і вона. Народилася 19 березня 1930-го, в містечку Ржищів на Київщині, в учительській родині. Батько Василь Костенко знав 12 мов. Одного страшного дня прийшла некликана біда: за ним прийшли і арештували. Відірвали від сім’ї  та родинного дому на довгих 10 років. Так вона стала дочкою «ворога народу». Дівчинкою, яка ніяк не могла збагнути, чому її такого доброго, чуйного і розумного татка відібрали від неї та матері.

Коли переїхали до Києва, пішла до школи. Половіли в полі колоски, наближалися жнива.  Неочікувано почалася війна. Ворожі танки ринули на схід. Появилися колони біженців, переповнені автомашинами дороги. Їй запам’яталася «балетна школа», коли через мінне поле, люди мусили проходити. Згадує спалену школу, село, від якого залишилися лише димарі. За селом вночі вила вовчиця. У окопах переховувалися родинами від артнальотів…

У повоєнні роки дівчинка відвідувала літстудію при журналі «Дніпро». Нею керував Андрій Малишко. Дівчинка-підліток вражала всіх дорослих своїм поглядом на світ і вмінням відтворювати свої переживання і відчуття несподіваними словами, рядками, римами, які свідомо народжувалися в ній.  Свідчили вони не лише про її вихованість, мудрість,але й про  невластиву по рокам серйозність, багатий духовний її світ. Постійно  брала участь у літературних вечорах при київському Клубі творчої молоді. Навчалася в Київському педінституті, а згодом стала студенткою Московського літературного інституту імені  О. М. Горького. У  1956-му його закінчила з відзнакою. У стінах вузу зустріла своє кохання. У світі вони не могли розминутися. Це була зустріч двох споріднених душ. Її чоловіком стає польський письменник, її однокурсник Єжи-Ян Пахльовський. 18 вересня 1956-го 26-ти річна Ліна народила від нього доньку Оксанку. Однак через два роки склалися так обставини, що їй з чоловіком  випала розлука  назавжди.

28-ти річна Ліна знайомиться з Аркадієм Добровольським,  письменником і перекладачем, на 20 років старшим за неї. Чоловік пройшов сталінські табори. З ним написала сценарій до фільму «Перевірте свої годинники» (1963). Це була правдива розповідь про українських поетів, які в роки Другої світової війни загинули на фронтових дорогах Європи. Фільм зняли в 1964-му. Однак, цензура залишила право відкорегувати його і остаточний варіант картини «Хто повернеться – долюбить» змінили настільки, що Ліна Костенко свідомо відмовилась від авторства цього сценарію. Стосунки між нею і Аркадієм не склалися…

Другим її чоловіком став керівник Київської кіностудії імені Олександра Довженка Василь Васильович Цвіркунов. З ним у злагоді і любові прожила 25 років, аж до його смерті. Тільки з відстані розлуки її обпалило, змучило і защемило його обличчя з фотографії. Ця любов була як нитка золота. І чорні дні її життя вона міцно прошила. У цьому шлюбі народила і виростила сина Василя-молодшого, який зараз проживає у Сполучених Штатах і став визнаним  програмістом. Він молодший від старшої сестри Оксани Єжи-Янівни Пахльовської, яка стала професором Римського університету La Sapienza, де завідує кафедрою україністики, на 13 років. Тут здобула вищу освіту і її дочка, бабусина улюблениця – Славуся, Сонечко – Ярослава Франческа Барбєрі.

… У 50-60-х роках формується нова генерація літераторів-шістдесятників. У  цей період у світ виходять її перші збірки «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961).  В них сповна проявився потужний поетичний хист Ліни Костенко. В 1973-му потрапила до чорного списку інтелігенції.

Майже п’ятнадцять років невизнання як митця не зламали жінку. Не зневірилась у людях. Не запала духом. Не сиділа, склавши рук. Старанно шліфувала своє поетичне слово далі продовжувала писати і все складала «у шухляду». За її аполітичність знятий із плану фільм за написаним сценарієм «Дорогою вітрів» (1961). Серед перших, підданих погрому літераторів-шістдесятників М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко…

1963 – зняті з друку «Зоряний інтервал», з верстки нова книжка «Княжа гора».

1964-1965 – триває переоцінка моральних і духовних цінностей. Продовжуються арешти української інтелігенції. Ліна Василівна їде до Львова, щоб там, на суді, підтримати літераторів М. Осадчого та М. Зваричевського. Під час суду братів Горинів присутня в залі кидає їм квіти. З членами редакції журналу «Жовтень» («Дзвін») звертається до львівських письменників, щоб стати на захист усіх заарештованих. Однак підтримки не знаходить. Але відголос цієї події підсилив віру переслідуваних, які повірили що йдуть правильною життєвою дорогою.

У травні 1966-го у Спілці письменників України таврують національних відщепенців І. Світличного, О. Заливаху, М. Косіва, Б. Гориню…

1968 – у відповідь на наклеп у газеті «Літературна Україна» Ліна Костенко стає на захист В’ячеслава Чорновола. Тепер її ім’я надовго зникає з преси, замовчується, жодним словом  не згадується  ніде.

За тривалий період нею написані поеми «Маруся Чурай», «Берестечко», «Дума про братів Неазовських», «Скіфська Одіссея», «Сніг у Флоренції»…

Потім додаються нові збірки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987) і цього ж року «Бузиновий цар» – книжечка для дітей. Вони закріпили визнання поетеси Ліни Василівни як жінки твердої творчої думки і свіжого погляду на життя і час, в якому живе, творить і будить громадську думку.

З часом до Ліни Костенко прийшло заслужене народне визнання. Вона нагороджена літературною державною премією ім. Тараса Шевченка за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність» (1987). Поетеса – стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги; вона удостоєна також премії фундації Антоновичів. Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992); орденом Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000). Відмовилася від звання Героя України, який їй мав вручити Віктор Ющенко (вважаючи, що «політичної біжутерії не ношу!»).  Відмовилася від премії «Золотий письменник України». Консорція венеціанських видавців, яка відзначає твори найвидатніших письменників сучасності за італійський переклад її книжки «Інкрустація» (1994) вручила їй премію імені Франческо Петрарки. В 1998 році в Торонто (Канада) проходив Світовий конгрес українців, який нагородив Ліну Костенко медаллю Святого Володимира. Серед регалій письменниці звання почесного професора національного університету «Києво-Могилянська академія» та Чернівецького національного університету  імені Юрія Федьковича.

Щоб врятувати цінні предмети побуту та артефакти Поліського краю від знищення і забуття у 2005-му році відважна жінка взяла участь у експедиції до Чорнобильської зони відчуження, де працювала на рівні зі вченими і проявила себе як істинна українка.

У 2011-го вийшли її збірки  «Мадонна перехресть» та «Річка Геракліта». В них  надруковані написані нею раніше та 50 нових поезій (інтимна, пейзажна та філософська лірика).

Ліна Василівна добре сприймає час і відчуває гомін віків. У своїх творах знаходить художнє осмислення загальнолюдських цінностей, які дисциплінують, змушують читачів вивіряти своє рішення, наповнюють свідомість світлом жіночої любові.  Письменниця справедливо вважає, що «страшні слова, коли вони мовчать», бо життя – це усмішка дволеза. В ній – ридання чардашу та гордість полонезу, дивних барв і звуків неповторний світ.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Марія КОНКІНА