Вдячна долі за кожний прожитий рік…

Учителю! Пораднику і друже!
Ви вибрали дорогу не просту.
Ми вам сьогодні дякуємо дуже
За Вашу працю вчительську святу!
Тим, хто пізнати добро допоміг,
Тим, хто відкрив для нас тайни доріг,
Тим, хто нам крила дарує щодня,
Тим, хто відкривав нам жагу пізнання.
Тим, чия праця важка, непроста,
Тим, чиє слово добром пророста,
Тим, хто відкрив нам науки світання.
Наші святкові щирі вітання!

(Рядки із привітань , сказаних колегами Ганні Юріївні Дорогі 9 лютого у день її 90-річчя)

Над Черебином скупчилися хмари. Світанок умивався дощем. Важкі краплини об її підвіконня лунко відбивали мелодію опаду. Відхилила штору. Полила квіти. Хвилювалася. Сьогодні у неї ювілей – 90-річчя…

… Де б не бувала, найзатишніше себе почуває вдома, у Великій Копані. На чоловіковій старині Дорогіїв колись звели цей дім. Тут підросли і вийшли в люди їхні двійко дітей – донька Тетяна та син Ігор. У сільській школі, де чоловік Федір Іванович директорував, навчали і виховували не одне покоління односельчан. Так непомітно пробігло їхнє життя… У свідомості залишило глибокий і яскравий слід. Навіть незчулася, як до її порогу життя підійшли, підкралися красні 90…

Хвилююча і приємна подія очікує сьогодні її, вона навіяла спогади оживила думки, відродила бажання призадуматись. 12-ти годинним трансатлантичним перельотом з Чикаго до Стамбула а далі двогодинним до Львова з далекої Америки летить її син Ігор. На цей раз свій приїзд до Великої Копані він приурочив ювілейній маминій події. З Дніпра, де зараз працює, поспішає внук Ігор… Бачаться рідко. І недивно. Її діти Тетяна та Ігор вибрали професію медиків. Сімейну династію лікарів продовжили внуки Ольга та Ігор. Лише Тиберій подався у сучасну комп’ютерну мережу. Надійно проявив себе, як високо кваліфікований фахівець. Правнук Сашко – старшокласник, навчається в 10 класі. У кожного своє життя. Вервичка сподівань, бажань, надій. Вдячна долі за кожний прожитий рік, за шану, повагу і любов, якою її наділяють сільські люди.

Була дочкою «ворога народу»…

Від батьків отримала найцінніше – дар життя. Від природи, за покликанням серця – вчительську професію. Від родоводу – терпеливість, любов, бажання нести добро у світ і змінювати природу людських речей…

…Ганна Юріївна родом з Боржавського, що на Виноградівщині, з родини Маргітичів. Її прадіди були білохорватами. Після сезонних робіт осіли, прижилися тут і на землях долини невгамовної Боржави зайнялися городництвом, пустили глибоке коріння. З великою родиною дід Данило ніколи не сідав за трапезу без молитви. У глиняній мисці на столі круглий рік красувалися цибуля, часник, огірки, помідори, перець… Її батькові Юрію Маргітичу у спадок дістався чималий наділ землі у пониззі та на берегах швидкоплинної Боржави. Мав чоловік свої воли, корови, коні, розводив свиней, у дворі гелготіли гуси, покрякували качки і бігало до сотні курей. Для обробітку землі нажив необхідний для роботи реманент. Вправно господарював і як личить доброму газдові вдовицям і бідним завжди посильно допомагав: кому вивезе гній, кому пооре і забронує нивку, висіє жито, пшеницю, кукурудзу, у відкритий грунт висадить картоплю, тютюн… Підоспіє час – звезе сіно, збіжжя, наламані початки кукурудзи чи зрізані шапки соняху…

У «еру» колективізації за любов до землі батька віднесли до розряду заможних селян, причислили до куркулів, засудили і насильно вивезли до Башкирії у місто Ішинбай. Все майно Маргітичів конфіскували. Мати була в такому розпачі, що рідня боялася аби жінка, часом, не схибнулася розумом. Її діти стали «дітьми ворога народу». Про батька родина чула мало. За вміння працювати на різних роботах, його взяли в будівельну бригаду, по зведенню висотних будівель. При риштуванні одного з них підхопив двостороннє запалення легенів. Чоловік наполегливо продовжував працювати, аж поки швидка не завезла його у лікарню. Батько впав у кому. З неї не вийшов. Разом з трупами його вивезли за територію лікарні. Зовсім випадково тут проходив лікар, такий же, як і Маргітич – політв’язень. Він почув чийсь стогін. Підійшов до купи мертвяків, нащупав пульс у лежачого біля нього чоловіка. Так почалося батькове воскресіння… з небуття. Додому написав коротку звістку: працюю. Живий. В мене все гаразд. На самісінький Святвечір із Закарпаття в Ішинбай надійшла посилочка на ім’я Юрія Маргітича. У пакунку були мед, сушені сливи, кукурудзяна мука, квасоля, невеличкий шмат буженої домашньої ковбаси та сала. Знайомий з дитинства запах навіяв на чоловіка спогади про рідне село, близьких і рідних… Це підсилило його внутрішні сили і з тої миті стан чоловіка покращився. Поволі він одужав. На цей раз додому написав листа в якому просив пробачення за всі ті прикрощі, яких зазнала його родина. Вини за собою ніякої не мав, крім любові до землі та роботи на ній. За це і став злочинцем. Такою тоді була сувора дійсність життя…

Його дітям Іванові, Ганні, Юстині, Андрію та наймолодшій Ельзі відсутність батька давалась найважче. Нелегкий тягар суєтної долі випав і на плечі матері. У рідному селі Ганна успішно закінчила школу, Хустське педагогічне училище. З одногрупником Федором Дорогі, який був з Великої Копані, а товаришували чотири роки, поки разом навчалися в училищі, вирішили побратися…

Спільною дорогою життя

Крім поваги і вірної любові молодята не мали нічого. Не одягла вона тоді білої фати, не грали гучного весілля. Перші два роки вчителювали в селі Горінчево Хустського району. Заочно продовжили навчання на історичному факультеті Ужгородського державного університету. Потім отримали перевід у Велику Копаню де істориком вона проробила 42 роки. Як директор школи, Федір Іванович працював у колективі з 10-ма своїми попередниками. Жодного разу нікого не принизив, всі гострі моменти старався обходити, справи вирішувати мирним шляхом. Ганна Юріївна згадує як важко будували простору сільську школу, оформляли шкільний музей. Протягом 10-ти років збирали речі старовини, з художником дизайнером Василем Сочкою оформляли експонати, з колегою Василем Балажем доповнювали невідомі сторінки історії, розвінчуючи «білі плями», які колись в селі мали місце. У школі діяв хор старшокласників. У визначені дні до сільського будинку культури поспішали вчителі, які спвали у зведеному хорі радгоспу «Комунар», котрим упродовж багатьох років керував самодіяльний композитор і керівник Іван Бачкай. Вони постійно звітували на районних та обласних оглядах художньої самодіяльності. Заслужено вибороли найвище звання «Самодіяльного народного хорового колективу».

У центрі села копанчани звели пам’ятник землякам, які полягли на фронтах Другої світової. Так у Великій Копані прививалася повага та любов до своєї маленької батьківщини, до вулиці, дому де жили ветерани війни і праці, до людей, які проживали й трудилися у селі на загальне благо. По новому відкривалися і люди у своїй духовній гармонії, чистоті і високих пориваннях душі. Набутий досвід роботи Ганна Юріївна передала багатьом своїм вихованцям. Професію вчителів для себе обрали Віра Копас, Ірма Неймет, Марія Кадар, Наталія Чонка, Ганна Лукей. Визнаним підприємцем у Виноградові став Михайло Фурик. Провідними інженерами – Юрко Кіш та Олександр Сакалош, першим стоматологом у рідному селі був Михайло Рацин. .. Засновник однойменної приватної клініки в Ужгороді, добре знаний в краї хірург та уролог Степан Біляк теж був її учнем. Вдячна долі, що з чоловіком відзначили золотий ювілей. Після його смерті не почувала себе самотньою, бо до її двору постійно заходили колишні її учні та колеги.

У ювілейний день цій невтомній жінці, громадській активістці та ветерану освітянської ниви бажаємо щоб прийдешні дні та роки приносили їй тиху радість та задоволення від життя, а серце не покидало відчуття причетності до шкільного життя. Сільський вчитель ніколи не виходить на заслужений відпочинок. В строю педагогів він залишається назавжди.