Юрій Станинець: вічність не продається

5 вересня виповнюється 115 років з дня народження надзвичайно талановитого прозаїка о.Юрія Станинця. У 40х роках його повість про динамічне тогочасне життя на Закарпатті «Юра Чорний» було справжнім бестселером. Однією з причин популярності серед читачів була налаштованість на оптимізм, на активну дію. Його персонажі – сільські юнаки й дівчати – описані як освічені, сильні духом патріоти свого краю. Таким був і сам автор попри репресії з боку мадярсько-фашистського, а потім радянського режимів. Після 47 року на згадку його прізвища була накладена негласна заборона.  Через 40 років про нього, найпопулярнішого прозаїка вже ніхто з молоді не знав. А повернення його в літературу й суспільну свідомість відбувалося завдяки випадковості.

Повернення з небуття

Ще студентом у 1983 році нинішній письменник і видавець Іван Ребрик знайшов на смітнику книжку «Юра Чорний», видану в 1940 році. Повість відразу захопила студента легкістю стилю, високим художнім рівнем. Але при тому прізвище автора йому абсолютно ні про що не говорило. Мабуть доля розпорядилася, що книжка потрапила на очі саме тому, хто не залишить її без уваги. Він почав розпитувати людей старшого віку – літераторів, науковців УжДУ про Юрія Станинця, проте почути відповідь вдавалося не зразу. Як розпізнати чи це щира цікавість студента, чи провокація КДБ? Але врешті Іван Ребрик  з’ясував, що письменник і досі (80-ті роки) живе на Закарпатті, зрідка приватно листується з Іваном Чендеєм та кількома іншими членами спілки письменників. Врешті Іван Ребрик знайшов адресу Юрія Івановича і приїхав до нього у село Горонду. Виявилося, що письменник продовжує писати, збирати фольклор, уважно слідкує за появою молодих авторів. Оскільки можливості публікувати твори Станинця тоді ще було неможливо, Іван Ребрик почав приводити в Горонду літераторів – автора цих рядків, Петра Скунця, Петра Мідянку…  Згодом  часи заборон почали відходити і проза Юрія Станинця повернулася до українського читача. Шлях до цього був непростий і врешті характерний для багатьох закарпатських письменників. Ось як його описує літературознавець Наталія Ребрик:

“Побачив, як жиють люди поза солом’яною стріхою…” 

Народився Юрій Іванович Станинець 5 вересня 1906 року в селі Нижній Шард (тепер Нижнє Болотне Іршавського району Закарпатської області) в селянській родині.

Три класи церковної народної школи Юрко закінчив у рідному селі, а четвертий – у Доробратові. Справа в тім, що перша дружина батька, народивши двох синів, померла. Тож батько, щоб якось прогодувати дітей, змушений був одружитися вдруге, і Юрій від цього шлюбу був першою дитиною.

Восени 1918 року  батько записав Юрія до угорської горожанської школи в Севлюші. Для малого це була перша серйозна трагедія в житті. Його вирвали з рідного оточення: насилу відірвали від рідного села, від товаришів дитячих літ, від лісів, гір, пасовиськ… І

У виноградівській школі навчання проводилось угорською мовою. Станинець говорити нею не вмів, пояснень вчителів не розумів, хоч знав слова, міг читати і писати. Але життя, випробовуючи його, – вирваного з рідного села, з дому,  загартовувало хлопця. Він побачив зовсім інший світ, навчився елементарних правил культури поведінки: він побачив, “що маму треба цілувати в руку і в рот, коли ти йдеш до школи і вертаєшся додому; побував у кіно, в театрі, побачив, як жиють люди поза солом’яною стріхою…”  Відбувалося стрімке формування особистості, утверджувався власний погляд на світ і себе в ньому, набувався перший життєвий досвід. Як зазначає в “Автобіографії” Юрій Станинець, “студентське моє життя у Виноградові викресало мене таким, яким я є сьогодні”. Другий клас у горожанській школі Виноградова Юрій Станинець так і не закінчив: цьому перешкодили політичні події 1919 року. Виноградово підпало під окупацію румунів, а рідне село письменника відійшло чехам. Крім того, захворіла і померла мати, залишивши дрібних дітей на батька. Та перед самим Великоднем 1920 р. у Берегові відкрилася руська гімназія. Професор  монах Крайчик  був у Нижньому Шарду, агітуючи батьків віддати своїх дітей на науку рідною мовою. І батько зразу ж записав Юрка до гімназії.

“– І писати, і читати, і все будуть там учити по-руськи? – питав я здивований. – Так, як я з вами говорю? – допитувався батька… До такої школи відчув я симпатію…”  

Студентське життя: політичні виступи, палке кохання

1926 року Юрій Станинець закінчив гімназію і по матурі мріяв поступити на філософський факультет Празького університету, але батько наполягає, щоб Юрко подався “на богословіє”. Той не хоче і тікає до Чехії, щоб не бути на вступних випробуваннях. Місяць був він на екскурсії з угорською гімназією. Платили йому за те, що співав тенором у квартеті, який виступав у різних містах Чехії. Та батько був людиною одержимою: пішов на конкурс сам, а що єпископ Гебей дуже добре його знав, то й прийняв Юрка на навчання в духовну семінарію і без нього. І хоч Станинець не тратив надії стати “цивільом”, все ж повернувся на науку, бо ж не міг спротивитися жагучому бажанню батька зробити з нього священика: “…Мої діти, – казав батько, – про мене най учаться на адвокатів, лікарів, най будуть і губернаторами, але я тебе посвятив на це, та мене послухай, сине… – благав батько, просив, молив. Ну, як було його не послухати. Так і визначилася моя життєва путь…” Очевидно, на велике щастя Станинця, з першого року навчання наука видалася цікавою, захоплюючою. Він, послідовно дотримуючись своєї програми, взяв активну участь в роботі Першого з’їзду народовецької молоді в Ужгороді в 1929 році, виступивши з патріотичною промовою на ньому від імені богословської молоді. Згодом він познайомився з надзвичайною юною красунею Василиною, яка з часом стане відомою поетесою «закарпатською Сапфо», більш відомою під псевдо Миколая Божук, про яку з захопленням відгукувався Максим Рильський. Стосунки, що згодом складаються між ними , позначаться на долі й творчості обох. Проте життєві дороги їх з часом розійшлися.  А згодом 15 серпня 1930 р. Юрій Станинець одружується з Марґаретою Шелестай, вчителькою з Імстичева.

Час літературних перемог, ув’язнень, випробувань

З 1 жовтня до 31 грудня 1930 року Юрій Станинець відбував військову службу в армії Чехословаччини. Після її закінчення повертається до Углі Тячівського району. Як греко-католицький священик працював в Углі чотири роки, потому о. Станинця переводять до Салдобоша (тепер Стеблівка Хустського району), де він активно включається в літературне та духовне життя краю, багато пише і публікує у світській та духовній періодиці.

У 1936 році поряд із о. А. Волошином, о. Зореславом, В. Ґренджою-Донським та ін. стає автором “Альманаху підкарпатських українських письменників”, виданого у Виноградові. Подвижницька літературна й духовна діяльність цього періоду сягають апогею. Дописується велике епічне полотно “Сусіди”, публікуються новели й оповідання, публіцистичні, полемічні статті, гуртується нова генерація інтелігенції, набирає розмаху політичне життя Карпатської України.  На час державотворчих змагань Карпатської України Юрій Станинець був уже зрілим письменником. Певно, посприяло цьому і знайомство та спілкування з Уласом Самчуком. Під час однієї з зустрічей Улас Самчук запитав Юрія Станинця: “А ви пишете?” І той показав йому новелу “У вагоні”. Вона захопила Самчука, і останній наполіг негайно ж відіслати її до Львова у “Вісник”. Згодом новела була там надрукована, і звідти, з подачі того ж Уласа Самчука, потрапила в антологію української прози, що вийшла італійською мовою в Римі 1938 року. До речі, Закарпаття було представлене єдиним Юрієм Станинцем.

І Самчук, і Станинець однаково переймалися духом творення Карпатоукраїнської держави. Про атмосферу державотворчих звитяг можна судити хоча б з одного мітингу, який відбувся за тиждень до виборів у Сойм у селі Вонігово на Тячівщині, де Станинця висунули депутатом від цього ж округу. Було йому тоді всього 32 роки.

Про щасливо-трагічні дні 1939-го зосталися старі фотознімки, болючі спогади та новела “Лист”, написана в скорому часі після березневих подій. Автор розділив долю свого народу: зазнав тортур у тюрмі, переслідувань угорським і радянським режимами, та не озлобився до світу, можливо, тому, що був добрим священиком і жив за приписом законів – Божого і Людського. Як зазначає Іван Ребрик, “…в його творах годі шукати озлобленості до світу. Є добро і зло, любов і ненависть, радість і печаль. І є людина, яка хоче жити в цьому світі за законами честі і справедливості…”  На початку 1945 року з Ужгорода прийшло розпорядження, що православні мають право перебрати церкву від греко-католиків і там, де мають свого священика і є їх одна чверть від уніатів.

Починалася брутальна ліквідація греко-католицької церкви.

Саме життя поставило перед священиком Юрієм Станинцем проблему зречення віри. Свій вибір він зробив давно. Починаючи з 1933-го і далі розмірковував панотець над питанням відданості греко-католицькій церкві.

«І ми живемо в таких часах, – писав  Станинець у одній з тодішніх статей, – коли наші жони, діти, друзі чи хтось інший часто наговорюють нас, щоб ми відступили від нашої віри, але скажім їм так, як сказав колись Томас Мор, що вічність не продається за коротеньке вигідне життя, бо воно минеться, як рання роса, а діло, зроблене для Бога, буде вічно…»

Відлучення від літературного життя

Зрозуміло, що тягатися з владою простому священику було не під силу, але й коритися їй не дозволяло сумління. Тому рішення повернутися в рідне село виявилося найбільш прийнятним. По переселенню в Нижній Шард Марґарету Станинець було призначено завідувачкою початкової школи. 29 березня 1946 року в с. Горонда Мукачівського району померла теща Юрія Станинця Анна Шелестай. Тесть Олександр Андрійович, вчитель-пенсіонер, залишився сам, тому Станинці змушені були переселитися до нього. Марґарету зразу призначили на роботу в школу,  але  У 1947 р. дружину священика звільнили з роботи, “щоб вона евентуально, – як сказав завідувач районного відділу освіти, – не заразила учнів попівщиною…”

Відлучення від літератури Юрія Станинця відбулося на одному з зібрань закарпатських письменників, які починали свою діяльність в умовах радянського режиму. На одне з таких зібрань прийшов і автор «Юри Чорного». Найголосніший з літераторів на весь зал вигукнув: « А що тут робить Станинець? Не треба нам тут попів!»

Згодом цього «войовничого атеїста» запросять у Київ на правління Спілки письменників звідки він повернеться через 10 років, відсидівши в таборах ГУЛАГу. Але «вирок»  Станинцю виконати він устиг. Юрій Іванович був викреслений з літературного процесу майже на півстоліття.

А потім настав 1983 рік. Студент-філолог Іван Ребрик запримітив на смітнику книжку під назвою «Юра Чорний». Прізвище автора йому на той час нічого не говорило…

Василь Горват