Велосипедна Європа від Івана Кіша

По деяким європейським містечкам треба подорожувати тільки велосипедом – так подумав молодий хлопець з Виноградівщини й не вагаючись став шукати однодумців в мережі  Інтернет. По той бік монітору, віднайшов собі супутницю й одного літнього дня  вони вирішили зустрітись у Барселоні.

За для чого витрачати купу часу, грошей і сил? Питають у Івана, так звати нашого героя.

А він усміхається та каже:  “За для задоволення … аби у буденну метушню пересічних людей внести краплину любові до нашого світу у всій повноті його окраси; за для пропаганди велоспорту; за для вивчення туристичної карти, в даному випадку Європи… за для того аби міг сам собі сказати: я через це пройшов, я був, я бачив, я відчув.”

Власне , як зауважив у розмові Іван Кіш, Європу треба  зсередини відчувати,  а не бачити.

Чіпляючись до цієї тези пропоную вам відчуття Європи з велосипеду. Ними Іван погодився поділитися з учнями однієї з Виноградівських  шкіл.

Отже старт  акції «Вело Єропа  2015»  відбувся  з Барселони  7 червня.

Маршрут обрали  довгий та різноманітний – через 12 країн: Іспанія, Франція, Монако, Італія, Швейцарія, Нідерланди, Німеччина, Чехія, Австрія, Польща та Україна. Фініш у Львові.

«Бажання поїхати кудись на велосипеді було завжди, але із-за багатьох причин воно залишалося тільки бажанням. Проте, відкрита віза та трішки підзароблених грошей додали суттєвої основи для втілення бажань у реальність»

Розказує Іван.

Але, що саме вас змусило взяти й поїхати?… – зацікавлено питають діти.

–  Сидіння у офісі. На той час я працював  верстальником у виданні однієї з місцевих газет. Ця монотонна робота просто виводила мене з себе, й одного дня я вирішив це змінити. Тому звільнився й подався у велосипедні мандри.

– Це було складно? – продовжують випитувати.

– Було по всякому. Але знаєте, людський організм до всього адаптується. За кілька тижнів я звик спати  в палатці, від відкритим небом, на каліматі й зовсім вже не відчував дискомфорту.

– А що ви їли?

Що собі знайшли… Усміхаючись відповідає хлопець. Частіше за все ми готували собі їжу самі на спеціальній плиті. Часом заходили в «Макдональдс» . Але завжди мали запас води.

– Кажете, що ваша супутниця була з Москви і з нею ви познайомились через соцмережі. Чи не виникало у вас припущень, що вона, до прикладу аферистка?

– Ми більше місяця спілкувалися, взнавали один одного… хоча в процесі подорожі виявилось, що ми зовсім різні. Я – хлопець, вона – дівчина; вона прагнула більшого комфорту та харчування в достойних закладах… а я не міг собі такого дозволити. Певною мірою через те, що багато грошей витратив на дорогу до Барселони, стався невеличкий казус – на польсько-українському кордоні  у Львові прикордонники виявили проблему  з моєю візою тай не впустили мене до Євросоюзу. Через це я мав повернутись до Закарпаття  аби перетнути кордон. Зрештою, я перетнув кордон, але вже не мав змоги полетіти до Барселони. Довелося добиратись попутним транспортом.  Не знаючи ніякої  іноземної мови  окрім російської , скажу вам було складно, тому вчіть англійську, це вам точно в житті знадобиться. Тож, пересідаючи з автобуса в автобус змучений і голодний я таки добрався до Барселони де уперше зустрівся з Олею. Кілька діб ми пожили на квартирі в її подруги, а далі вирушили в подорож.

– І що ви там побачили?

– Рівні дороги, ввічливі та розуміючі водії. Інші велосипедисти махають руками, усміхаються та показують великий палець… (усміхається) Насправді, європейські міста  кожне по-своєму вражає  старою та новітньою архітектурою. Це неймовірні споруди. Вражає  чистота та охайність вулиць. Взагалі, якоїсь миті,  склалося таке враження,  що в Європі більша частина населення  інваліди, позаяк, побачив на вулицях дуже багато людей з обмеженими фізичними можливостями. Насправді ж там і дороги, і тротуари, і громадський транспорт,  і підходи до крамниць чи будь-яких соціального значення споруд об лаштовані пандусами та всілякими необхідними речами. Тому такі люди мають можливість жити повноцінним життям, а не запиратись вдома. Як у нас.

Хоча бачив  місце де  було дуже брудно. На превеликий жаль,  мене вразила територія поблизу Марселя. Саме в Марселі дуже багато мігрантів, можливо через це в’їзд до цього міста схожий, ну скажімо на деякі  засмічені райони в Україні.

– З якою швидкістю ви їхали?

–  Залежно від ситуації, скажімо,  від 17 до 60км/год.

– А ви спілкувалися з європейцями?

– Так. Оля  добре знає англійську. Але не всі європейці її знають, то в основному мова  жестів, або компонування кількох мов. Порозумітися можна.

– Розкажіть, а що ви ще там бачили.

–  Думаю, цього не переповісти. Європу треба відчувати зсередини. Можу тільки акцентувати на певних спостереженнях, що асоціювались в порівняні з українськими реаліями. До прикладу, вразили європейські поля. Насправді існує ще одна Європа – аграрна. Їхні території не пустують та не заростають будяками, як от у нас. Незалежно від того чи це сади, чи виноградники,  чи засіяні поля  все доглянуто,  захищено від шкідників… саме тому їхня рослинна продукція має попит на ринку. Звісно вона обробляється хімікатами, але навіть ці норми на противагу нашим врегульовані.

– А там справді немає кордонів між країнами?

–  Справді. Нам навіть  довелось  заночувати на прикордонній території між Іспанією та Францією у відкритому полі. Там не має пункту пропуску та прикордонників, просто вказівна табличка з написом наступної країни.

– А скільки вам знадобилось часу аби з Іспанії доїхати до Франції?

– Три дні та 250 км. Пам’ятаю, що  протягом одного дня рухались серпантинами. Врешті-решт в’їхали на територію Франції. Напрямок тримали через Перпіньян в бік Агдта. На зміну підйому став спуск, але сильний зустрічний вітер, а це означало, що педальки треба крутити… Цей вітер називають «Трамонтана», що  в перекладі з італійської – «з-за гір» – холодний північний і північно-східний вітер. Являє собою різновидність вітру Бора. Виникає через різницю між високим тиском в материковій Європі та низьким в Середземному морі. Трамонтана може розвинути швидкість до 130км/год.

Після Франції ми подались до Монако. Цю маленьку країну проїхали за 20 хвилин. Невдовзі потрапили в Італію. Там наші дороги з Олею розійшлись – ми таки не знайшли спільної мови.

– І ви поїхали один? Не страшно було загубитись?

– Було, але це ж Європа, а не пустеля. Крім того протягом певного  часу я був не сам, до мене приєднався німецький вело турист – 70-ти річний дідусь, хоча на свій вік зовсім не виглядав.

Що ж, діти захопливо переглядали фото-слайди на екрані проектору, час від часу чулося – Ував-в-в-в-в! Я теж там хочу побувати! Та велосипедна географія від Івана Кіша набувала свого закінчення.  Мимоволі в думку прийшло – таким і має бути урок географії – цікавим , доступним, простим у спілкуванні з викладачем і наглядним у світлинах. Враховуючи технічні можливості  сучасності такий принцип навчання  цілком реально провадити в школах. Адже діти залишились задоволені з бажанням поринути в подібну подорож.

Задаю кілька своїх ключових питань, але з такою ж дитячою цікавістю як 7-ми класники. З відповіді яких ще більше захоплююсь, а надто переглядаючи легендарну європейську архітектуру, усміхнене обличчя, логіка в розвитку міських комунікацій, значення і роль життя в свідомості європейця…. Світлини Івана багато розказують про таку омріяну українцями Європу. Але приходжу до висновку – хоч територіально Україна є частиною Європи, та ментально українці дуже відрізняються від європейців. І цьому свідченням є сьогоднішній наш з вами побут, дотримання елементарних правил поведінки в суспільстві, поводження з сміттям…. ставлення до навчання, до держави, до себе, як особистості… звісно великою мірою винна державна політика, яка по суті не приймає участі в інтеграції українця в Європу. Зрештою, не українець має інтегруватись в Європу, а європейський стиль життя –   в свідомість українця.

Як Виноградівський хлопець віднайшов Москвичку?

На форумі велотуриста.

Окрім покататись Іван вирішив відкрити для себе нові європейські країни, нові кадри та випробувати себе фізично і морально.

Олі захотілось провітрити голову, змінити вічний пейзаж мегаполісу на нові ландшафти. Випробувати себе на стійкість.

Чим Іван займається зараз і як заробляє собі на життя?

Я вільний фотограф! – з підесенням  відповів  хлопець. Відповів з такою інтонацією, що не можливо було не відчути дух звільненої від  буденної метушні людини. Звільненої, бо вміє поринати у мрії та робити все для їх втілення. Принаймні в цей період часу свого молодого життя  Іван Кіш навчився заробляти  на тому, що приносить йому задоволення – фотографіях.

Чи планує подібні подорожі, куди і коли?

Безперечно. Як тільки підназбираю грошей.

Планую опанувати інші континенти (Африка, Індія) – така його відповідь. Схоже, хід мислення у цього хлопця кардинально  видозмінений, можливо вплинули європейькі зорі, які з його розповіді красиві, але найкращі – в Карпатах. В Карпатах над твоєю головою справжнє  сяюче небесне шатро…

Життя у палатці, кемпінгу, чи де попало… Кошти в кількості не менше 1000 Євро. І все заради вдоволення власного бажання. Але ж це так класно, коли бажання втілюються в реальність! Головне знайти можливість втілити бажане в дійсність.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Довідково:

Зустріч вільного фотографа Івана Кіша з учнями Виноградівської школи №4 відбулася 11 березня в приміщенні міської дитячої бібліотеки. Посприяла в організації керуюча виставкової зали ІМПАСТО Валентина Костьо. Працівники бібліотеки підготували «оглядову журнальну доріжку» європейських країн.

В галереї представлені деякі фото автора  з подорожі.

Світлана КЕДИК