Україна-Європа: культурні точки дотику

Карантинні реалії змінюють нас та звичний ритм життя, додають нових відчуттів і вражень, вчать жити по-новому. Ні, це не політичне гасло.

Проте, 2020-й вносить свої корективи  у плани світової спільноти. Хто б міг подумати, що навіть власний день народження може колись, у когось  відбутись в «масковому режимі» на одинці з собою, в кращому випадку, з сім’єю. Звичайно, друзі з віртуального світу долучаться смс-ковими частуваннями здоров’я та всього найкращого. Що вже й казати про глобальні важелі у світі, коли кожна країна відокремилась від планети, заточивши себе у вузьке коло боротьби з пандемією. Наша планета, раптом, розкололась на друзки. Материки набули нових означень. Звична нам Європа розпорошила Союз  у межах фізичних кордонів. А спільнота? А спільнота продовжує жити виходячи за рамки економіки та політики: люди народжуються  та помирають, одужують та хворіють, святкують і сумують… адже після сьогодні таки настане завтра. А будь-яке обмеження відкриває нові можливості.

Власне, саме завтра, у третю суботу травня Україна святкує День Європи (Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи).

Згідно визначення, День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.

Саме про інтереси піде мова далі, проте, вибираю спільний знаменник –  «Україна-Європа: культурні точки дотику».

Зважаючи на форс-мажорні обставини, День Європи, я та мої друзі відсвяткуємо в дискусійному віртуальному колі: Василь Горват (літератор), Валентина Костьо (художниця), Здена Тесличко (музикант), Оля Гал (мисткиня), я – Світлана Кедик (письменниця)

Разом ми спробуємо знайти культурні точки дотику між Україною та Європою.

 «Досліджуючи ось уже тривалий період побут та народну творчість краян мимоволі стало зрозуміло, що це наша пам’ять, це те, що є на рівні підсвідомості.  Географічне розташування Закарпаття та близькість кордонів країн Європи неабияк вплинули на формування етнокультури краю. Народна культура ніколи не розглядалася як явище нерухоме й неживе. У ході історичного розвитку відбувалися зміни, привносилися нові компоненти та культурні взаємовпливи.

Приміром для народного декоративно-прикладного мистецтва характерний постійний зв’язок  з традиціями минулого, в ньому знаходять відображення соціально-економічні та культурні зміни, що відбувалися у житті народу. Закономірно, що кожен майстер вносив щось нове, своє. Це могли бути нові елементи в орнаменті для оформлення предмету побуту, чи нові сполучення кольорів, чи нове у трактуванні такого знайомого елементу узору вишивки. Таким чином традиційний виріб отримував нові барви, ставав особливим, унікальним.

Якщо ж спробувати з’ясовувати формотворчі елементи орнаменту, закономірності побудови орнаментальних композицій то основу можна віднайти в традиційних орнаментах ближнього зарубіжжя. Певно тому європейським туристам близька і зрозуміла мова закарпатського народного мистецтва.»

Зауважує Ольга Гал, торкаючись традицій

Отже, Ольга малює першу точку дотику на імпровізованій європейській  карті культурних досліджень. З нею не посперечаєшся. Та й зрештою, географічний центр Європи знаходиться не просто в Україні, а на Закарпатті, а це ще одна гіпотетична точка…

Василь Горват  копирсаючись у особистій творчій  стихії стверджує, що українська література сьогодні повністю розвивається у європейському контексті.

«Так склалося, що українська культура література й філософія завжди перебувала у силовому полі, яке створили два антагоністичні впливи римсько-католицької й з іншого боку візантійської культур.  Від часу, коли зберігався паритет впливів, це становище приносило унікальні здобутки, з яких складається фундамент сучасної літератури. Це стосується, до речі  і центральної України і Закарпаття, де завжди відчувалася потужна присутність російської словесності й російської церкви. Наслідки не завжди були на користь власне літературі. Скажімо, художні твори видатного патріота свого краю Олександра Духновича, який щиро намагався творити у запропонованій Москвою матриці,  давно позбавлені вдячного читача. В той же час саме завдяки європейській школі багатьом авторам вдавалося вирватися за рамки провінційності й творити вартісні речі – Довгович, Зореслав, Потушняк, Станинець творили літературу, яка читається з інтересом і сьогодні.

Європейський вплив для української літератури це в першу чергу місток до важливого поступу і самоповаги. Це особливо зрозуміло моєму поколінню, яке було виховано на московських критеріях. Нас у шкільні роки привчали, що еталон літератури – це Пушкін, Толстоєвський, Горький  і т.д. Якщо написано не так, як у російських класиків, значить це другорядні література, меншовартісна. На підсилення переваг російської літератури працювала й методика викладання. Це була література людських стосунків, це були у трактуванні вчителів переважно живі по-людськи цікаві персонажі – Болконський, Наташа Ростова, Базаров, Печорін, Онєгін. Тим часом українська література – це знедолені, це революціонери і всілякі речі, які підводять до думки про художню неспроможність української літератури. Ті, хто пройшов радянську школу, пригадують, що російська література виглядала цікавішою, привабливішою,  багатшою. З такою думкою і я завершив навчання в середній школі. Глянути на українську літературу іншими очима мені допоміг інтерес саме до європейської літератури, принаймні до тих її зразків, які були доступні в умовах тогочасних обмежень. Але й цього було достатньо, щоб дорости до того, що Шевченко, поеми Франка й Лесі Українки, новели Стефаника – це світовий рівень. Вона інакша, вона написана за неросійськими стандартами. «Геть від Москви!» –  проголошував письменник Микола Хвильовий. У цьому заклику не було жодного націоналізму, це був заклик до універсального літературного мислення, до європейського психологізму. Під таким мовчазним закликом творилися кращі зразки української літератури в 60 роки, потім у 80 ті, потім… А потім цей заклик перестав бути актуальним. Тому що  українська література сьогодні повністю розвивається у європейському контексті. Більше того, внаслідок російсько-української війни якісь естетичні здобутки візантійської культури не толеруються.  Як ця обставина позначиться на літературі українського майбутнього – побачимо.»

Звичайно, час покаже пріоритети  письменників майбутніх поколінь. Проте, якщо мова вже пішла про художню естетику то варто звернути увагу на словесну противагу  мистецтва – живопис , чи то скульптуру.

Валентина Костьо

«У плані мистецтва, то це навіть не точки дотику, а площини пересікання. Це настільки споріднені, настільки близькі і взаємозалежні іпостасі, що лише географічне розмежування може вказувати на приналежність до тої чи іншої країни. Європа – свого роду «материк» до якого належимо і ми. Сусідське розташування України не могло не викликати дотику, взаємодії. В першу чергу це пов’язано із спільним корінням одної великої народності, яка успадкувала природній потяг до творчості різного роду і до мистецтва зокрема. По-друге, історичні перипетії, загарбницькі війни своїми нищівними методами створювали єдиний котел, в якому змішувалась культура різних народів, асимілювалися традиції, визрівали нові ідеї, напрями, стилі. Відповідно народжувалися майстри, які залишили в історії мистецтва свій слід. Можна приводити безліч прикладів, коли у мистецтві ці точки дотику визначаються, як нерозривні, або, як ще існує вислів – двоадресатні. Хочеться пригадати відомого європейського скульптора, який мав походження з Чехії за однією версією, а за іншою – українське. Найбільше його скульптур залишилося на Галичині, Західна Україна – Львів, Бучач, Ходовичі, Монастирищах. В ту ж пору поряд з ним працювала група архітекторів німецького походження ( Георг Макварт, Христіан Сейнер,Себастьян Фесінгер, Томас Гуттер. У їхній команді відмітився і львівський скульптор Іван Оброцький). Вже не кажучи про його чисельних учнів, можна уявити ту силу, творчий закал, що вирував Європою і частиною України в епоху рококо. Яка це спільна і плідна робота!

Двадцяте століття викликало надзвичайну мистецьку хвилю і вразило світ шедеврами, які стали оплотом нового мистецтва, нового світобачення і світосприйняття. Вони зародили культ мистецтва. Майданчиком для нових експериментів стала Європа, зокрема Франція. В Париж з’їжджалися з різних куточків амбітні, фанатично озброєні новими ідеями художники. Дух мистецтва тут палав і день, і ніч.  Якраз цим духом запалилися когорта митців, які згодом створять Закарпатську школу живопису, те, що по суті буде і українським (Україна радянська) і європейським. Її засновниками стали Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі, які свого часу навчалися в Парижі. До них приєдналися Коцка, Манайло, Кондратович, Борецький, Свида, Гарпко та інші. Вони достойно представляди свої роботи, як  у себе на батьківщині так, і в європейських столицях. Та Париж виховав не лише таких корифеїв. Дотокнутися до високого мистецтва зміг, наприклад, простий сільський вчитель малювання, який виграв у конкурсі і творчість якого мені відома – Степан Кутлан . Він навчався в Парижі шість місяців, але, як кардинально змінився його стиль, манера в подальших роботах. Із Закарпаттям пов’язані генетично і творчо, прямо чи опосередковано такі особистості Міхай Мункачі, Ігор Грабар, Шімон Голоші, Імре Ревес, Гнат Рошкович. Так чи інакше вони виникли в результаті дотику асоціативних ліній чи спіралей. Щоб говорити про Україну в цілому, то можна навіть стверджувати, що вплив Європи на наш мистецький світ очевидний. Чи є якийсь зворотній зв’язок? Тобто, що почерпала Європа внаслідок «дотику»?

Вона бачить себе…»

Ви зважте думку – що почерпала Європа внаслідок «дотику»?

Певно, мої друзі-експерти закрутили світогляд таким чином, що Україна є не тільки «гіпотетичною точкою» на карті Європи, а саме смисловим культурним наповненням Європи.

Здена Тесличко

Як висловлюється Здена Тесличко: 

«Ми живемо у часи незвичної пластичності ідеологій. І суміш ідеологій – це тенденція сьогоднішньої Європи. Проте і вона не є чимось унікальним, а лише наслідує світовий тренд, коли гібриди напрямків наповнюють усе: починаючи від політики і закінчуючи мистецтвом. З одного боку, жорсткі відмінності між окремими напрямками стираються, з іншого – стають непримиренними. У Європі з’явилося нове покоління, яке протиставляє себе романтичному і ліберальному поколінню кінця дев’яностих. А зміна ідеологій завжди означає зміну масового мислення та світосприйняття, що прямо впливає і на всі види мистецтва.

Мінливий стан пошуку, визнання будь-яких позицій та напрямків, призвели до поступової появи у світі метамодернізму, як напрямку, що перебуває у стані невловимої різниці між «іронією та щирістю, наївністю та обізнаністю, релятивізмом та істиною, оптимізмом та сумнівом». Він використовує спадок минулого, і, постійно комбінуючи його елементи, іронічно грається з ними, наповнюючи кожен твір відсилками до артефактів, а ті – відсилками до інших артефактів. Сучасному музичному мистецтву (як і іншим видам), властиве прийняття і розуміння усіх протилежностей, адже вони є складниками загальної істини. Воно не пропонує єдиної правильної позиції, а сповідує завжди залишатися у стані пошуку, який може відбуватися між протилежностями.

Україна не є винятком у розвитку цього великого культурного пласту. І одними із найяскравіших представників музичного мистецтва метамодерну сьогодення є вихідці із Київського авангардного театру «Дах»: «Даха-Браха» та «Dakh daughters». Ці два незвичні гурти є надзвичайно відомими в Європі, і, що найцікавіше – відомими спочатку вони стали за кордоном, і лише після того досягли великої популярності між прогресивною частиною української еліти на батьківщині. Учасники обидвох гуртів так граються зі смислами та алюзіями, що не перестає дивувати. Але у їх творчості гра відбувається на всіх рівнях: у манері вокалу-речитативу, текстах – чужих, що обростають власними, і власними, що обростають чужими; інструментуванні, стилях… Тут нема єдиного жанру як такого, бо коли мистецькому проекту є що сказати – то він як риба-привид перепливає з одного резервуару стилю в інший. І це відбувається природньо і непомітно для неозброєного ока. (Наприклад Dakh daughters  стали відомими у нас після виходу на каналі ютуб відео-треку «Rozy / Donbass», у якому поєднано 35-ий сонет Шекспіра, українські народні пісні та нарочито театральний пафос).

Це відноситься і до візуального образу гуртів, що неоринарно поєднується з театром. Наприклад Dakh daughters називають себе «фрік-кабаре» і виступають в жанрі театрального перформансу; а в образі Даха-Браха – як і в їх музиці – поєднання фольклору й етнічної музики України та інших народів світу, що включає при цьому елементи джазу, хіп-хопу, блюзу, ритмів бальних танців… Таке хаотичне поєднання різних етнічних складових та гра у різні музичні жанри призводить до того,  що треки обидвох проектів язик не повертається назвати піснями. Це композиції, де відбуваються масштабні і дуже вдалі нашарування: знову ж таки стилів, емоційних станів, мов (у композиції «М’яч» із альбому “Air” Dakh daughters нашаровуються одна на одну англійська, французька і українська), відсилок до літературних творів минулого (чи сучасного) України та минулого Європи (наприклад, Dakh Daughters використовує у своїх виступах тексти Т. Шевченка, П. Тичини, Л. Українки, Й. Бродського, Ч. Буковскі, М. Семенка, Ю. Андруховича, Л. Керрола, М. Йогансена, М. Холодного, та власні авторські тексти на різних діалектах українсьої мови).  

Такі незвичні сплави нерідко призводять до того, що все музичне полотно часто рухається від трагічної тиші (або пасторального спокою) до драматичного істеризму, або іншої нервово-оголеної кульмінації, а то і декількох кульмінацій в одній композиції, коли твори перестають поміщатися в рамках традиційної форми.

Неймовірний надрив і багатошаровість, нанизаність протилежних взаємовиключних напрямків у музичному мистецтві, коли за іронією неодмінно приховується колосальний драматизм – все це є відповіддю інформаційній сингулярності сьогодення, яка охопила людство. Міленіалам та постміленіалам, як і більш дорослій віковій категорії любителів мистецтва залишається тільки остовпівати і дивуватися цим музичним експериментам, де звичні ролі всього зникають, або зовсім не потребують чіткого окреслення. Бо новий напрямок демонструє відхід від споживчого способу існування та натовпу і закликає до повної свободи у всьому. А це неминуче призводить до нових відчуттів у насолоді сприйняття.»

Що ж, траєкторія нашого смислового руху малює штрих пунктиром – від точки до точки. Але як не крути відцентрувати нашу увагу відносно Європи можна лише відштовхуючись від щирої української самобутності зібраної у пучок з традицій, літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру й кіно… Сподіваюсь, про театр і кіно ми теж поговоримо, згодом. А поки дограємо партію математичного аналізу утворивши дріб  у формі Європа/бібліотека. І нехай наш дріб неправильний, проте його можна перетворити на мішане число. І результат безумовно вийде таким Україна-Європа: культурні точки дотику.

Бо зрозуміла мова закарпатського народного мистецтва + розвиток української літератури у європейському контексті + площини пересікання українського мистецтва + суміш ідеологій в українській музиці = геометрія відносності європейської спільноти. Адже європейська спільнота живе у кожному з нас.

З Днем Європи, друзі!

З Днем Європи, виноградівці!

З Днем Європи, Україно!

Світлана КЕДИК