Мова – Сократ. «дві великі різниці». Форм-фарб-мов-слів. Любов. Енергетичні згустки

Коло творчих  ентузіастів пропонує загалу поринути у роздуми відображені крізь призму 5-ти поглядів: Світлана Тарнавська, Здена Тесличко, Василь Горват, Валентина Костьо, Світлана Кедик.

Світлана Кедик:

Мова  як генетика – наука про спадковість та мінливість. З покоління з покоління ми передаємо її, але й так само надаємо нових ознак. І критерію в цьому процесі немає. Є час, що заміщує забуте на нове.

Василь Горват:

Чесно кажучи, тема примусила спіткнутися, тому що відразу на поверхню напрошуються банальні речі. Але ну що ж – почнемо з банального. Культура мови взагалі і культура мови в красному письменстві це «дві великі різниці».

Валентина Костьо:

Людству невідомо коли виникла у людей мова, коли з’явилися перші значки, букви, ієрогліфи. Але достеменно відомо для чого всі ці винаходи. Для окультурення, для того аби розвинути людську цивілізацію, для того аби людина могла виразитися, могла сприймати інформацію в кодах…

Здена Тесличко:

Мова – це музика. Тільки відразу давайте не будемо асоціювати цю фразу із солов’їністю і милозвучністю, і з млявою бездумністю повторювати за іншими, яке місце за мелодійністю посідає українська серед мов світу. Просто зосередимося поки що на тому, що мова – це музика, а музика – це мова, – бо вони в кінцевому підсумку являються одним і тим же: звуком, який має на меті передати якусь інформацію.

Світлана Тарнавська:

Мова, як така, виконує три основні функції, без яких розвиток людської цивілізації і людини як духовної, культурної та інтелектуальної істоти був би неможливим. 

2020-й. Листопад. Вечір. Виноградівська літературна спільнота не спить – потроху «онлайнить» у мереживних чатах. Дискусійна тема – «Мовна культура – це…»

Зовсім не дивний час і місце для спілкування у ХХІ столітті. Схоже час підганяє мисленнєві форми під стандарт технологій, аби вже завтра –  у поколінні наступному залишити електронний пласт модифікацій та пояснень тих, чи інших людських життєвих критеріїв. У майбутньому ми будемо інакшими, і думки наші будуть інакшими, і їх вираз… проте суть першопочатку, що ми шукаємо сьогодні залишиться джерелом істини й завтра.

«Заговори, щоб я тебе побачив» (Сократ)

Писати про мову як культуру – дійсно означає неминуче наштовхуватися на череду трюїзмів, які інколи несила оминути, – з якого боку би не підходити до цієї теми. Нестямно хочеш, аби вони врешті повалилися, як доміно, і над ними пустити, мов повітряного змія, якусь оригінальну особисту думку – і не виходить. Адже в процесі з подивом помічаєш, що мотузка цього змія все одно прив’язана до якоїсь тривіальної істини, а не до твоєї руки. І керує нею, до речі, не твій вітер. Відразу тут треба уточнити, що справа ця – писати про мову – невдячна, і братися за це – як мінімум нерозумно, бо завжди занадто претензійно. Але чи до всіх речей потрібно підходити тільки розумом? Питання риторичне, хоч і без Гамлета. І навіть без пародії Подерв’янського, хоча і дуже хочеться (але зупиняю себе страшним зусиллям волі).

А тепер, коли я попередила про відсутність унікальних думок з цього приводу, спокійно можу переходити до набору очевидностей, не боячись звинувачень на цей рахунок.

Отже, мова – це музика. Тільки відразу давайте не будемо асоціювати цю фразу із солов’їністю і милозвучністю, і з млявою бездумністю повторювати за іншими, яке місце за мелодійністю посідає українська серед мов світу. Просто зосередимося поки що на тому, що мова – це музика, а музика – це мова, – бо вони в кінцевому підсумку являються одним і тим же: звуком, який має на меті передати якусь інформацію. Відкидаючи навіть біологічно-соціальну частину цієї місії – звичайну необхідність передачі інформації задля виживання і налагодження комунікативних зв’язків – гіпотетичних причин виникнення самої мови, згадаймо сьогодні про мову, як творчий процес, який оперує звуковими образами.

Не дивлячись на те, що “таємниця образного вислову буває частіше неадекватною і багатослівною” (Борхес) – саме ця часткова неадекватність і багатослівність часто підкреслює спільну чуттєву природу мови і музики. Адже людина – істота емоційна. Коли вона намагається передати свої почуття і переживання словами – вона не відкриває якийсь абстрактний арсенал із стриманими лаконічними висловлюваннями, написаними сухою стилістикою і пригладженими максимально строгою формою задля відсікання зайвих флуктуацій. Відвертість не може бути виражена однією логікою і коритися рамкам, бо завжди має у своїй основі чуттєву природу. Більше того, слова самі по собі обмежують, бо вони хоча і можуть передавати різні сенси, маючи на увазі то одне, то інше, – інколи тільки їхнє хаотичне нагромадження і витончена плутаниця може свідчити про почуття і хвилювання. Але ні, навіть не те найяскравіше передає особисте чи інтимне. Бо щоб його передати – не семантика, а інтонація більше визначає суть. Існує безліч відтінків, якими можна сказати навіть просте “добраніч” – і їх неможливо вгадати на папері чи екрані. Але коли це сказано вголос – воно стає зрозумілішим через емоційне забарвлення. Натомість музика не потребує додаткових пояснень чи перекладів саме тому, що у ній відсутні слова, але присутня ота інтонація. Це єдина мова, яку розуміє весь світ, бо хоча ми і усі різні – є певні людські речі, які нас об’єднують, тому відчуваються на іншому рівні. Те саме з рідною мовою, але мовою не так написаною, як промовленою вголос. Адже разом з людським голосом вона і стає музикою настільки, наскільки це можливо.

Тому, перефразовуючи Сократа, –  «заговори, щоб я тебе почув». При чому «почув» тут дорівнює «зрозумів». Отже плекайте вербальне постійно і з фанатичною регулярністю, щоб воно як найвідвертіше передавало те, що потрібно сказати, адже тільки гнітюча природність будь-чого на світі зрозуміла – а тому непереможна.

Культура мови і літературний текст

Чесно кажучи, тема примусила спіткнутися, тому що відразу на поверхню напрошуються банальні речі. Але ну що ж – почнемо з банального. Культура мови взагалі і культура мови в красному письменстві це «дві великі різниці».

Тому що культура мови взагалі – це вміння  донести думку,  дотримуючись  стандартів української літературної мови, вживання   загальноприйнятих літературних норм, загальноприйнятої лексики.  Культура мови  –  це здатність адекватно сформулювати свою думку, щоб її  правильно зрозуміла найбільша кількість реципієнтів, які користуються цією мовою. «Молодий чоловіче, будь ласка, одягніть маску», – каже охоронець при вході в банк. Тут вам і культура мовлення, і дотримання етичного стандарту. «Молодий чоловік, куда без маски? Без маскы не мож!» – каже інший охоронець. Та сама українська мова і зовсім інша культура мовлення.

Тут все всім зрозуміло, щось розжовувати нема потреби і сперечатися нема про що.

На цьому місці варто б дати пояснення, чому я «плутаюся» в термінології, адже «мова» і «мовлення» мають різний зміст, але щоб не відхилятися від теми, нічого пояснювати не буду. Іншим разом.

Бо тепер власне про культуру мови в літературі, в царині красного слова. І тут, скажу вам, рівень культури мови, як і в будь якій сфері творчості залежить не від дотримання загальноприйнятих стандартів. Я  б навіть сказав, чим ближчий текст до  усталених норм і нормативів, чим він «бездоганніший», тим він мертвіший. Колись (1983-й рік) редактором в журналі «Дніпро» працював мій незабутній друг Олександр Тесленко. Мова зайшла про стиль прози Шевчука. «Мені як редакторові майже не треба там щось правити» –  похвалив він прозу автора. – там кожне слово, кожне речення на своєму місці». Але, виявляється, сказано це було про письменника Василя Шевчука, який тоді досить щедро друкувався. Зовсім інша річ  повісті ще одного Шевчука – Валерія. Його після десятиліть замовчування тільки почали з превеликим скрипом публікувати.  Для редактора журналу, зізнався Тесленко, його проза є справжнім випробуванням, нема такого речення, на якому б редактор міг «відпочити». Але при всьому це набагато потужніша, цікавіша  проза. Так і є. Минуло відтоді немало років, про Василя пам’ятають одиниці, а  Валерій назавжди утвердився в історії української культури.

Тому, я б сказав, культура мови в художньому тексті визначається не знанням граматики, не вмінням добирати метафори, не відсутністю діалектних слів, сленгу, русизмів, мадяризмів,  матюків і сороміцьких описів і навіть не наявністю всіх перерахованих компонентів з тижнями шизофренії на додачу. Культура мови і художньому тексті залежить виключно від рівня таланту, літературного слуху,  від здатності уникати банальностей, від здатності викреслювати з власного тексту графоманію (вислів Григора Тютюнника) і залишати в ньому Справжнє. Саме тому культура мови – це бездоганні   з точки зору стандартів літературної мови вірші Ліни Костенко, саме тому культура мови – це брудна солдатська лексика «Пригод бравого солдата Швейка» у блискучому  перекладі Степана Масляка, саме тому культура української мови – це написані по-русинськи  русином Василем Стефаником новели.

Мовна культура – це барви буття

Людству невідомо коли виникла у людей мова, коли з’явилися перші значки, букви, ієрогліфи. Але достеменно відомо для чого всі ці винаходи. Для окультурення, для того аби розвинути людську цивілізацію, для того аби людина могла виразитися, могла сприймати інформацію в кодах…

Якого ж кольору ці коди, тобто якого забарвлення можна надати таким поняттям, як мова й писемність. Найпростіше це можна зробити, наклавши один на один історію мистецтв у кольорових картинках та історію розвитку мови та писемності. Є велика синхронізація в цьому процесі, тому колір, як мовна й писемна субстанція з витоків до сьогодення має чималі відмінності. Коли в давнину люд говорив стримано, зважено, мудро, що нагадувало  буроглинні кольори з ультрамариновими тінями, то на даний час барви буття позбулися глибини тіней, стали крикливо червоними, з хаотичними мазками, але з вираженою ідентифікацією особистості. Поки в давнину мова носила духовні зерна, поки людина вміла щиро молитися і вірити – з’являлися чудотворні ікони в позолоті перед свічками, полотна з прекрасними богинями. Перші зразки літературного слова з’явилися, як літописи, повісті про доблесті та звитягу, возвеличено натхненні оди та пісні про кохання. Це був культ краси кольору помаранчевого сонця.

Час минає і культ і культура міняє свою кольорову гамму, де анахронізмам немає місця. Час поспішає і підганяє нас. Ми говоримо багато, ми розкидаємося словами, як розкидає митець фарби на полотно в експресивній формі імпасто. Мова стала поверхневою хоча надзвичайно зрілою, як яблуко з насичено карміновим блиском. Та яблуко, на відміну від сонця, не довговічний продукт. Мова стала рефлексом нашого буття, нашим свистом. Нашою претензією до інших, але вона не втратила своїх чар, як не втрачають барви  своєї унікальності, свого насичення і тим – зворушення. Мова і слово стали ортодоксальною формою вжитку, таким собі сірим кардиналом, у якому п’ятдесят відтінків сірого(не роблю аналогію з відомим фільмом, хоча в корені сказаного лежить абсурд – ми любимо й ми губимо). Сірий – колір буденності, та прикрашає ту буденність нашарування амбіційно стислих форм-фарб-мов-слів із яких ми завжди можемо наколупати пігментів для своїх експериментів. Тому напрошується бажання перефразувати заголовок у: «Мовна культура безбарвна рідина». Рідина, в яку людина-акселерат вкрапує якийсь пігмент, то і більше на всій смак. Та частенько буває, що картина з такої суміші фарб створює хіба що арт-брютовскі «шедеври» з підсвідомим штовханням творити всупереч канонам. Гадаю, що мові притаманний процес мутації, а ось слову – ні. Воно підпорядковується  еволюції. На мою думку теж саме стосується мистецтва – території барв, творчої енергії і зображення. Що до дій того чи іншого, то мова коли-небудь знайде свій хвіст і вкусить його. А Слово зостанеться у Бога…

Я скажу інакше – любов

«Ми з вами з діда-прадіда єдиний народ не тільки генетично, у нас з вами однакова культура та історія, скільки б нас не ділили між іншими імперіями….»

Так висловився український видавець та письменник Володимир Шовкошитний  представляючи книгу «Русалка Дністровая» (фольклорно-літературний альманах, 1837).

Мова  як генетика – наука про спадковість та мінливість. З покоління з покоління ми передаємо її, але й так само надаємо нових ознак. І критерію в цьому процесі немає. Є час, що заміщує забуте на нове.

У повсякденному житті ми не задумуємось над питанням мовлення, не виявляємо рідну чи не рідну мову, ми спілкуємось так як нас навчили батьки й відносно  вимог середовища в якому живемо.

У повсякденному житті ми не проводимо паралелі між культурою, мовою, культурою мовлення та духовністю. Хоча у формуванні і функціонуванні суспільства велику роль відіграє культура адже  функціонування духовних традицій людства можливо завдяки культурі.

Чи можна вважати культуру джерелом духовності людей?

Чи можна вважати, що духовність – це своєрідне піднесення світосприйняття людини над матеріальним світом?

Чи справді духовність спонукає підпорядковувати особисті інтереси інтересам суспільства, а долю окремого індивіда – потребам збереження людини як родової істоти?

Чи справді мова – ДНК нації?

Ми керуємось сталими стандартами, догмами… сповідуємо ту чи іншу релігію, передаємо емоції набутими відчуттями. Невже усе складне, на кшталт чутливості до хімічних і фізичних властивостей середовища, криється в простих речах – у бажанні та вмінні спілкуватись один з одним. Виокремлюючи ланцюг від думки до слова людина здійснила шедевр. Суть цієї картини воістину унікальна, бо саме так ми виокремили свою сутність через свідомість, через мислеформу, що по образу та подобі Творця, а отже по Духу суміжна творінню. Так людина сотворила собі образ думки – письменство виражаючи її мовою. Мовою пісні, мовою, слова,  живописною мовою, мовою танцю… А вже тоді  кожен народ по дотичності себе до своїх пращурів виокремив мову традицій та фольклору.

Дивно, але я ніколи не замислювалась, що мамина колискова:

«Спи дитинко, спи, очка зажмури,

Над тобою твоя мати шепче молитви…»

є теперішнім минулого, що перейшло у спадок їй, а сьогодні  йде від мене до моєї дочки, аби завтра бути заколисуванням для моїх онуків.

Насправді культура у своєму звичному нам образі набагато ближче до нас, бо це не заклад культури, чи державна інституція, що нав’язує потрібну лінію виховання. Ні. Це мамин дотик, погляд батька, усмішка дідуся, обійми бабусі, казка на ніч від старшого брата чи сестри; це родина за столом, це ранковий поцілунок, це туга за рідною людиною, це пісня на весіллі та поминальні співи… Культура – це спосіб життя людини та вміння сприймати оточуючий світ, пропускати його крізь призму світу особистого (внутрішнього), вміння віднаходити баланс де навички прадідів на підсвідомому рівні стають причиною життя нащадків. Насправді, ми можемо виражати себе по-різному, насправді рідна мова та, яка тримає в спогадах про батьківську хату, яка через роки додає смаку каві через запах бабусиного молока…яка спонукає вибілювати хату, вичищати огород та садити квіти…

Мова спогадів, які живуть у людській душі вічно, синтезують  Дух і тіло, трансформують здатність мислити у видиму дію. Певно, саме тому найперше було Слово і Слово було Бог (Любов).

Ось де ховається любов до рідної мови – у наших генах. Мова – це генетично записаний код. Він є, або його немає. Він не може бути зіпсутим, але може бути заміщеним іншим «матеріалом». Саме тому важливо мати відчуття Духу. Це особистісна велич людини. Це велич країни як народу, це велич народу, як нації.

Культура… кажуть культура… ні. Я скажу інакше – любов. Любов до народної пісні, до традицій, до всього рідного, що каже нам ким ми були, ким є і ким будемо. Ось вона духовність, чи то пак мовна культура, культура спілкування, поведінкова культура.

Мова –  творча субстанція

Мова – це система символів, абстракцій, образів, виражених в звуках (розмовна мова) чи письмових позначеннях (письмена, букви, ієрогліфи, руни) з метою збереження, передачі, обміну інформацією про явища навколишнього світу та внутрішні процеси людської особистості. За легендами, прадавні люди і цивілізації не послуговувалися мовою як такою, а спілкувалися з допомогою думки. Але нам достеменно невідомо, чи така комунікація користувалася  словами, як посередниковими символами, чи подібна телепатична передача здійснювалася виключно на рівні образів, емоцій і звуку в чистому вигляді, як от музика чи вібрації.  З виникненням же мовного комунікаційного посередника з одного боку культурне середовище людини стало багатшим і насиченішим, а, з другого боку, привело до переходу базових для кожної людини телепатичних здібностей у прихований, латентний стан.  Але зараз не про це. 

Мова, без сумніву, має свою логіку побудови, яка великою мірою відображає спосіб мислення народу, який її створив і є її носієм (хоча, більшість народів мають легенди про Небесне походження мови від певного Божества). В основному, хоча б за писемністю, мови можна поділити на дві великі категорії. База для певних мов є логічно-математичний, так званий  чоловічий, синтетичний спосіб мислення. Такі мови (їх більшість) виражаються на письмі словами, які є відображенням звукового складу.  Її основний принцип – один звук – одна буква.  Китайська, Японська, В’єтнамська та інші мови країн Південно-Східної Азії в своєму писемному вигляді показують нам приклад мислення, яке базується на творчому, так званому жіночому, сприйнятті навколишнього світу.  Ієрогліфи, а вони є ніщо інше, як образні символи для вираження понять, дій, подій, предметів, істот показують нам зовсім інший підхід до навколишньої дійсності, в якому усе, навіть явища, з точки зору західної людини найнесподіваніші, є мистецтвом.  Мистецтво літератури і поезії, мистецтво театру, мистецтво екібани, орігамі, мистецтво чайної церемонії, але поряд із цим і бойові мистецтва, управління державою як мистецтво і  військове мистецтво, трактат про яке, є до речі, шедевром літературної творчості.  Хоча, поділ на фізиків та ліриків в плані писемності є, великою мірою умовний, оскільки і в Європі та у Слов’янському просторі  з їх теперішньою словесною логікою первісно існувало базоване на образах рунічне письмо.

 Мова, як така, виконує три основні функції, без яких розвиток людської цивілізації і людини як духовної, культурної та інтелектуальної істоти був би неможливим. Первинна функція мови, як вона і описана в її базовому визначенні, це опис  процесу життя  і фіксація з метою збереження для майбутніх поколінь системи  наукових напрацювань, концепцій і уявлень як про Світобудову в цілому, так і його окремих частин, на які аналітичний процес наукового пізнання Світу розділив цілісну систему знань і назвав науками.  Але людина як істота базово чуттєва, емоційна і любляча не могла обмежитися вузьким і навіть дещо утилітарним використанням такого потужного інструменту і повернула його у творчо-культурну іпостась. Проза, поезія, пісня, і навіть театр, кіно – ніщо з цього не може існувати в своїй повній формі  (а проза і поезія не може існувати взагалі) без мовного наповнення і прояву.  «Художня література – це угода автора з читачем.  Довірся мені і я наповню тебе неповторними емоціями» – таке визначення культурно-творчо емоційній ролі мови дав  молодий пиьсменник Богдан Коломійчук.  Мова тут виступає свого роду тригером творчої уяви читача, яка звертається до його здатності творити віртуальну реальність, сповнену образами, емоціями, подіями і вражаючими сюжетами силою власної думки.  Мова в такому вигляді перетворюється із звичайного носія інформації, на шталт флешки чи серверу у потужний засіб емоційного впливу і здатна наповнювати, надихати, захоплювати, підбадьорювати, підштовхувати до найрізноманітніших вчинків.  Вона може сповнити щастям, радістю, задоволення, творчим екстазом, а може запалити гнівом, злістю, ненавистю. Ба, мова, і слово зокрема здатне зробити з людини як ангела, так і демона.  А ще воно може відродити, підняти з попелу, а може і вбити. 

Тема, до якої зараз прямують мої міркування є досить старою, але, фактично, нерозкритою в своєму повному вимірі. «Спочатку було слово і слово було у Бога і слово було Бог.  І все, що почало бути, через нього стало бути».  Біблія, як священне писання вказує в перших рядках на первинну здатність мови у творенні життя.  Можливо, це відгомін ведичних писань, які говорять про Шабда – початковий звук,  або Буддійського вчення Дзогчен, яке в свою чергу відкриває первинність таємного звуку, з якого виникає енергетична вібрація, проявлений звук, світло, промені, і загалом Всесвіт, чи інформація в непроявленому вигляді, що перебуває в абстрактному світі ідей, з якого починає своє творення Всесвіт.  (Деякі філософські і релігійні погляди (Піфагор, Платон, Ведична філософія) вважають, що цей світ ідей, або ж свідомість (Шива) і є первинним,  реальним, і незмінним на відміну від матеріального світу, створеного Всесвітньою Ілюзією, за ведичними вченнями Маєю).  Зараз, в наш час мова не виступає безпосереднім інструментом творення, а радше його посередником, оскільки для прояву будь-якого образу, предмету чи явища, особливо складного потрібне пояснення, вираження ідеї в мовному виразі без якого матеріалізувати більшість складних об’єктів неможливо (наприклад, для створення комп’ютера потрібно було використати багато слів, пояснень).  Тим більше неможливою є об’єднане творення людей яким є наш цивілізаційний вимір без належної і складної системи комунікації і впливу на населення у вигляді мас медіа, газет, журналів, інтернету, телебачення, які виступають важливими ідеологічними та практичними посередниками в донесенні інформації, ідей, образів як ідеологічного, так і духовного, культурного, наукового і практично-утилітарного характеру. Але, так само із джерел міфологічного і духовно-історичного походження  нам відомо, або стає відомо, що слово і мова колись мали безпосереднє творче значення.  Вимовлене потужне слово творило світ без потрібних у наш час посередників та необхідних складних конструкцій, але така здатність великою мірою втрачена через забруднення людини і її свідомості слідами її негативних вчинків та емоцій, таких як злість, гнів, заздрість, ревнощі, страх. Зокрема, культура Індуїзму, особливо наповнена релігійною міфологією, зберегла сакральне вчення про єдність слова, зокрема, імені, з відповідною живою субстанцією або істотою.   Лідерами та наставниками ведичного та буддійського духовних шляхів даються нові імена при посвяті в традицію чи переході на  вищий щабель ієрархії Ім’я, людини, багато разів сказане, покликане та оголошене, трансформує її на багатьох рівнях і при потребі наділення іншим набором якостей чи можливостей, воно змінюється.   В деяких країнах  існує традиція таємного імені незалежно від слідування тим чи іншим духовним засадам, бо, за древніми віруваннями воно служить ключем для безпеки людини від поневолення адептами зла і темряви.  Особливо шанується і оцінюється наділене надзвичайною духовною силою ім’я Бога, яке,  вважається невіддільним від самого Бога. Начитуючи ім’я бога як форму духовної практики людина закликає Божественне поселитися в ній і вічно там перебувати, наповнюючи відповідними духовними якостями та енергіями.  Прадавні мови, такі як санскрит до цього часу зберегли потужний зв’язок між словом і формою, творінням, тому саме мантри (духовні звуки із значенням чи без) використовуються так широко для духовних та енергетичних трансформацій. 

В будь-якому культурному просторі шанобливо-трепетне відношення до слова, як до імені Бога і найвищої творчої субстанції сприятиме усвідомленню найважливішого – ми всі впливаємо на навколишній світ. Кожна думка, кожне слово і кожен вчинок.  І неважливо, реалізувалося воно чи ні. Слова, як виражені думки, створюють певну енергетичну ауру в ефірному потоці життя і від його наповненості залежить той простір, той набір емоцій та настроїв, який кожен з нас не тільки продукує, а й вловлює.  То ж давайте залишимо по собі хоча б на рівні слів слід із світла, тепла, краси і любові.  Слова живі, енергетичні згустки і розумні і духовні прояви, створені нашою уявою.  Вони перебувають в потоці життя, але тільки такого, яким є прояв нашої свідомості та емоційної наповненості.  І ми маємо даровану Богом і вищою силою  надпотужну здатність наповнити наш матеріальний, але, головно,  духовний і внутрішній світ гарними, веселими, радісними, творчими і неповторними істотами і образами.  «Бо чи не сказав я вам, що Ви – Боги».

 Скопмонувала Світлана КЕДИК