Боржавське. Виноградівщина в історико-географічних нарисах

До 1946 року Велика Чингава. Село розташоване за 18 км від райцентру і 10 км від залізничної станції Сільце на лінії Берегово – Кушниця. Стара назва села імовірно походить від назви річки Чингава, на березі якої розмістилося село, що належало сім’ї баронів Переніїв. До речі, на околиці Боржавського знаходиться сама північна точка Виноградівського району.

Перша згадка про село в 1351 році, тоді ж тут згадується і церква. В 1734 році спорудили дерев’яну церкву. Муровану базилічну церкву Покрови Богородиці збудовано в 1840 році. Через не дуже вдалий вибір її розположення – на невеликій території між двома потічками (через велику вологість тричі підсипали двір і підлогу церкви). В 1916 році її розширили, а в радянські часи в 1962 році її зняли з реєстрації, використовували під склад і взагалі планували знести як “аварійну”. Але вірники постійно приходили молитися. На це влада вдалася до рішучих дій – вхід залили бетоном в 1987 році. У відповідь на це на день Маковея 1988 року церкву знову освятили.

Село є осідком єпископа Івана Маргітича. Після ліквідації Греко-католицької церкви він мужньо продовжував священицьку діяльність, за що був засуджений на 25 років каторги. Повернувся з Сибіру 1956 року. У 1988 році став єпископом –помічником відновленої Греко-католицької церкви. За його ініціативою в Боржавському в 1991 році розпочато будівництво величного храму. Освячення завершеного і оздобленого храму Покрови Пр. Богородиці відбулося 8 липня 2002 року.

Греко-католикам також належить каплиця з одним дзвоном у частині села, що зветься Костаковиця. Старожили кажуть, що каплицю спорудили, можливо, в 1870-х рр. Твердять, що саме тут 19 січня 1989 року відбулося перше в Закарпатті греко-католицьке богослужіння.

Зараз в цьому населеному пункті крім греко-католиків є вірники Православної церкви. Вони молилися в старому храмі, а в 2007 році перейшли в новозбудовану церкву Покрови Пр. Богородиці. Кількість парафіян відрізняється незначно, останнім часом живуть у мирі і злагоді. Настоятель греко-католиків о. Юрій Бровдій, православних – о. Іван Гербик. Стара церква не використовується, все більше занурюючись в землю.

Згідно перепису населення в 1921 році, проведеного чехословацькою владою, село займало площу 1128 га, в ньому було 298 будинків, проживало 1366 осіб в тому числі 675 чоловіків і 691 жінка. По національному складу – русинів – 1305, угорців – 3, євреїв – 57, іноземців – 1. По віросповіданню населення поділялося так: греко-католики – 1236, православні – 40, іудеї – 89, атеїстів, або іншої віри 1 чоловік. Уважний читач помітить невідповідність між кількістю євреїв і сповідувачів іудаїзму – арифметика не сходиться аж на 32 особи. Але не треба дивуватися, часто євреї записувалися як угорці або русини, але віросповідання вказували істинне. Це значить, що в Боржавському в 1921 році насправді проживало 89 євреїв. Аналогічна картина буде спостерігатися і в інших населених пунктах. Зараз в селі проживає 2939 чоловік.

Після визволення села в жовтні 1944 року, в ряди Червоної Армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу було призвано 52 сільчан – 22 з них загинули, 23 за бойові заслуги нагороджені орденами і медалями  СРСР.

Колективізація в селі давалася дуже важко, народ в колгосп не хотів записуватися. До них були застосовані міри примусу. Так, 25 серпня 1949 року в доповідній записці виконуючого обов’язки завідуючого особим сектором Закарпатського обкому КП(б)У про оперативну обстановку і факти порушення радянських законів у Севлюшському окрузі читаємо, що інструктор окружкому КП(б)У Тимченко зайшов у будинки до Костака Данила Дмитровича (Боржавське №254), Ониська Івана Івановича (Боржавське №153), Костака Данила Васильовича (Боржавське №71), Костака Василя Юрійовича (Боржавське №179) і запропонував здати зерно авансом у рахунок податку для одноосібників або записатися в колгосп. Коли вони відмовилися, Тимченко, застосовуючи примус, забрав велику кількість зерна і продуктів харчування, пообіцявши повернути їх якщо вони вступлять у колгосп.

Уповноважений окружкому КП(б)У тов. Кривуляк, секретар сільради Цупик Василь Васильович побили селян Костака Михайла Михайловича, Гір віна Юрія Юрійовича, Костак Ганну Василівну за те, що вони не подали заяви в колгосп.

Поскільки в селі почали застосовувати до жителів масове свавілля і конфіскацію зерна більша частина одноосібників (чоловіків) пішли в ліс. Тов. Чопей –  прокурор району, кущовий уповноважений окружкому партії – намагався насильно із загрозою застосування зброї повернути їх в село. Знайшовши на околиці села двох селян із Боржавського він відкрив по них вогонь, але вони втекли. Після цього по селу пішли чутки, що забирають хліб і стріляють всіх чоловіків. У відповідь на це буквально всі одноосібники пішли в гори і ліс.

Тільки завдяки великим зусиллям і терору вдалося організувати колективне господарство. В селі знаходилося відділення №3 радгоспу ім. Ватутіна (пізніше колгоспу). Центральна садиба – в  Великих Ком”ятах.

В даний час жителі села спеціалізуються на вирощуванні ранньої городини (помідори, перець, огірки, баклажани). Всі схили пагорбів вкриті теплицями. В селі працюють фельдшерсько-акушерський пункт, дві бібліотеки, середня школа.

Боржавське відоме і тим, що з 1956 року в ньому не живе жодна ромська сім’я.  Причиною їх вигнання стало вбивство секретаря сільради Костака Антона Івановича. Було це на храмове свято Покрови. В селі було багато гостей в тому числі і в циганській сім”ї. Йдучи додому напідпитку, Костак А.І. зайшов до ромів пізно ввечері, намагаючись заставити їх грати йому на скрипці. Один із них, по всій імовірності зять господаря, сокирою вбив секретаря сільради. У відповідь сельчани спалили хату ромів і застосували до них рукоприкладство, поставивши ультиматум – якщо сім’я не покине село їх повбивають. Говорять, що сім’я ромів поселилася в селі Дунковиця Іршавського району.  Вбивцю так і не знайшли, бо він втік. Деякі натякали, що довгий час він переховувався в Буковому.

В 1970 році в заболоченому озері біля села виловили найбільшу за всю фіксовану історію українського рибальства щуку – довжиною 2,5 м і вагою 70 кг.

Справжньою окрасою села є його люди. Потрібно відновити добру пам”ять про незаслужено забутого уродженця Боржавського Гнетила Юрія Петровича (1924-1995). Учасник війни, пройшов всі щаблі влади від голови сільради до голови райвиконкому, на якій пропрацював 8 років. Всі, хто з ним працював в 1965-1973 роках згадують його як дуже вимогливу людину, в першу чергу до себе. Але в той же час справедливу. На перше місце він ставив інтереси району. І до тепер його згадують будівельники – кожного ранку проводив виробничі наради, допомагаючи їм організувати безперервний процес будівництва. Велику увагу приділяв об’єктам соцкультпобуту: школа №8, Будинок побуту, кінотеатр “Промінь”. Знаходив кошти з резерву районного бюджету щоб ці новобудови облагородити. В особистому житті був скромним, простим і доступним, невибагливим у побуті. В той же час був принциповим і не поступався нікому, якщо вважав себе правим. Він не зміг знайти спільної мови із першим секретарем райкому партії Любченко В.Є. , а як відомо вся влада тоді належала партії – тому знайшли причину, щоб позбутися непоступливого голови райвиконкому. 

Багато зробив для Виноградова ще один виходець з цього села – Костак Іван Васильович. Він займав різні посади: завідуючий промислово-транспортного відділу райкому партії, голова міської ради, директор комбінату хлібопродуктів. На всіх роботах проявив себе як успішний організатор, що сприяло соціально-економічному розвитку Виноградівщини. Велику увагу Іван Васильович приділив вирішенню дуже актуального питання – будівництву житла в місті. Ним було ініційоване спорудження житла госпспособом бо державних капіталовкладень було замало. Це дало можливість щороку вводити в дію до 70 квартир. Таким способом були побудовані багатоквартирні будинки швейної та взуттєвої фабрик, комбінату хлібопродуктів, міськторгу, консервного заводу та інші. 

Іван Біланчук