Весільні звичаї на Виноградівщині ХХ ст.

Величезний скарб народних традицій, що складається з цінностей надбаних багатьма поколіннями впродовж віків, в сучасному світі дбайливо зберігається щирими шанувальниками та берегинями автентичних обрядів, пісень та забав.

З давніх-давен особливим складником національної культури є весілля. У наших бабусь-дідусів цей урочистий момент поєднувався з драматичними дійствами, пісенними і розмовними партіями, музикою, ігрищами.

«Як би там не було, а весілля сходилось дивитись чи не все село, – повідає Наталія Максимець з с. Чорнотисово. – Полишали свої щоденні клопоти і з винятковою цікавістю спостерігали за дійством».

Найчастіше хлопець та дівчина були з одного села. Спілкувалася молодь зазвичай на вечорницях, де дівчата навчались житейської мудрості, опановували тонкощі рукоділля, розважались. Якщо хлопець і дівчина «припали одне одному до душі», то засилали сватів.

«А давай-но розкажу як у мене було» –

так переважно починають старожили розповідь-спогад про перипетії церимонії (обряду).

Як розповідає Марія Бідзіля (с. Широке), наречений вибирав старост серед шанованих у селі людей. Староста повинен був уміти вправно говорити, щоб переконати родину нареченої прийняти жениха. Або ж до сім’ї молодої навідувався батько молодого з друзями і про наміри сповіщав приповідками:

«У вас є молода овечка, а у нас молодий баран», чи «У нас є такий файний лигінь, що парував би вашій дівці»…

Якщо дівчина погоджувалася, то виносила гостинці до сватачів. Свати придивлялися до дівчини і до господи, призначали день весілля. Якщо ж дівчина не погоджувалася, то взагалі не виходила до них.

В селі пригадують випадок давніх-давен, як з с. Теково (за 23 км) приїхав на возі парубок свататися, бо «сподобалася йому місцева молоденька красива дівчина», а йому було відмовлено… Повертався хлопець до дому зніяковілий та розгублений, бо був одинак, а дівчина зростала в багатодітній родині.

У давнину більшість весіль проводилися у вівторок і четвер. То вже згодом було дозволено «свадьбувати» і в суботу.

У п’ятницю перед весіллям діти відправлялись «на барвінок до лісу», а за це у торбинки від завбачливої господині отримували ласощі. Сам процес «збирати барвінок» неабияк радував малечу тож вони наспівували слова добре знайомих пісень, як от до прикладу – «Ой, на горі два дуби», «Тече річка невеличка».

Старші місцеві жителі згадують, що найдавніше у молодих була тільки одна пара дружбів. Вже з плином часу збільшувалась кількість – дві, три, а то й чотири пари. Дружки підбирала молода, а дружбів – молодий.

На «гусках», в переддень весілля, дружки виготовляли прикрасу для дружбів, що означало «значити дружбів» (визначати дружбів). Зазвичай невелику гілочку розмаринку (розмарину) перев’язували стрічкою і прикрашали  (бантом). Для себе дівчата гілочку розмарину прикріплювали в волосся. Віночки з розмарину для молодих виготовляли маточки (хресні мами) молодої та молодого. Як правило, гілочки розмарину скручували в кільце і прикрашали барвінком. Інколи листки притрушували порошком срібного чи золотого кольорів. Традиційно все це відбувалося під наспівування «Ой, у саду ружа черлена», «Вийся, віночку, вийся».

Два весільні колачі, які тут називали «перец», випікали у молодої вдома. «Перец» від короваю відрізняється отвором в середині, тобто виглядає як великий бублик. «Коли вже тісто підкисне, змазували поверхню збитим яйцем і оздоблювали різними прикрасами: «зірочка», «розочка», «колосок», які робили з іншого замісу (вода і мука)», – згадує Марія Бідзіля.

Один «перец» наречена перев’язувала рушником і одягала на руку, коли йшла до молодого. Згодом його клали на стіл.

Другий «перец» тримали дружбове, щоб молоді під ним виходили з хати на вінчання. Цей «перец» відтак розламували і роздавали присутнім гостям.

Рушники для весілля приладнувала наречена. Загалом рушники потрібно було підготовити для старости і дружбів, а також окремі рушники для перев’язування «перців».

Весільних гостей старійшина родини зустрічав примовками: «А ви хто, люди добрі? Што туй глядаєте? Чи ви побачили вивіску над ворітьми (мається на увазі «Ласкаво просимо») і тому зайшли? А може у вас є гроші і ви хочете гуляти?»  тощо.

Наречена була одягнена традиційно в біле плаття індивідуального пошиву «аж до землі» з довгими рукавами.

«Розповідали, що у 30-х роках можна було купити різне полотно в магазинах на «модьоршор» (тепер вул. Шевченка) у Севлюші, лиш у людей грошей мало було», – ділиться переказами Марія Юріївна.

На голові наречена мала вінок з бусин, який робили «під замовлення». Старожили до сьогодні з глибокою подякою згадують майстринь з Королева та Чингави (Боржавське). До вінка фату пришивали або фіксували фату в зачісці за допомогою гребня чи шпильки. Довжиною фата була як плаття. Коли молода йшла, то загинала її на руку.

Десь у 70-і роки почали зустрічались весільні сукні наречених довжиною трохи нижче колін. Це вимічало неабияку відвагу дівчини, щоб наважитись корегувати прийняту традицію. Незмінним залишалось дарування сорочки від молодої молодому з вишиваним орнаментом «білим по білому» і попереду весільного гурту староста ніс барвистий курагов.

Весілля були багатолюдні. Спочатку частували запрошених, а вже згодом і всіх односельчан. Бувало, що й по два-три рази сідали за стіл.

На весільні столи пекли начанку (страва з кукурудзяної муки) і варили куряче м’ясо. Начанку обов’язково нарізали трикутниками. Для молодих з умислом готували «ратоту» (яєчня-бовтанка) і подавали на одній тарілці.

Сокачкам прийнято було дарувати плати (фартухи).

Придане зазвичай складалось з скатертин, рушників, а також були мішки з домотканого полотна та, власне, сувої полотна.

Старожили переповідають цікаву місцеву традицію, яка бувала в 30-ті роки ХХ ст.: перед початком гостини (частування гостей) молодий до молодої повинен був пройти по столу. Згадують, як один молодий переполоху наробив у селі відмовою виконувати цей звичай. А сама традиція згодом загубилася в часі.

Другий день весілля називали «ушінки». Якщо весілля проводили в сім’ї молодого, то йшли до молодої. А якщо весілля робили в сім’ї молодої. То на другий день йшли до молодого.

Про старе весілля с. Хижа розповіла Ірина Турцанаш. Традиції і звичаї села вона знає досконало і може переповідати про них годинами, збагачуючи розмову хижанськими коломийками, яких протягом десятиліть зібрала чимало:

Та ми собі, цімборашко,                    

Як куй дві сестриці.                           

Твоя свальба у восени,                       

А моя в м’ясниці!   

   

Никай, дівко, за кого йдеш,               

Бо із тим би жити.                              

Ото, дівко, не з дараба                       

Хліба укусити!      

Чія ото кураговля,                              

Што ся сночи шила?                          

Та най буде чія хоче,                          

Коби лиш щаслива.

Ой, у мене в городичку

Зелена петрушка

Віддавайся, цімборашко,

Я ті буду дружка!

Урвалася ота струна,

Що май файно гула.

Віддаєся ота дівка,

Що май файна була.

Ой, у мене в городичку

 Зелений барвінок,

Віддавайся, цімборашко,

Буде ті на вінок.

Ірина Іванівна для зразкового  за розповідями батьків та старожилів села розробила сценарій, в якому відтворила давнє традиційне весілля. Дійові особи на весіллі: молодий, молода, староста, кум, кума, дружба, пуддружба, дружка, пуддружка, старша сокачка, молодша сокачка, батьки молодого і молодої (свати). Рядових сокачок було багато (близькі сусідки чи родичі), але сокачки, то мали бути тільки заміжні жінки.

Ірина Іванівна повідає:

– У старости має бути бота. Бота – це палка, до одного кінця якої прикріплений букет квітів і прикрашена кольоровими стрічками. А у старшого дружби має бути курагов.

Курагов шили на «гусках». Дівчата приносили квіти і віночки, а хлопці цургалови (дзвіночки) та боту (палицю). Спочатку дзвіночки, в кількості 9-12 шт., легіні пришивали на шкіряний ремінець. На палку традиційно прибивали «цургалови на два шори» (два ряди дзвіночків). Далі закріпляли різні хустинки, які могли бути і із вишиваним узором і прості одноколірні, та різнокольорові пантлики (стрічки).

«Гуски – це вечір перед днем свальби. Дньом сокачки починають печи хліб, весільний колач, готувати холодні закуски на свальбу. Дружки плетуть вінки на курагов, прибирают подвір’я. Всі запрошені починають зносити продукти. Далі від молодого до молодої приходять старости, які дарують подарунки від молодого молодій, її батькам, родичам і сокачкам. Батьки молодої пригощають старостів, а дружки прибирають їм крисані та боту для старости. Далі старости разом із дружками, дружбами та молодими ідуть до молодого, так само роздають подарунки від молодої і сідають шити курагов. Дружки та дружби шиють, а інші співають. Потім всі гостяться, танцюють і розходяться», – продовжує розповідати деталі Ірина Іванівна.

Якщо наречена була із заможної сім’ї, то свиту (весільну сукню), шила собі сама, але дозволялося і позичати. Сукня була з квітчастої тканини фабричного виробництва і шилася за принципом сарафана, а в талії густо зібрана в маленькі складки. Для оздоблення використовували покупну різнокольорову тасьму та бахрому. Свиту одягали разом з сорочкою і подолком (спідницею). Жіноча сорочка містила вишитий орнамент на пуслику (кокетці), рукавах і манжетах. Спідниця декорувалась по нижньому краю вишивкою з мережкою, тасьмою. Пояс мав тканий або вишитий орнамент, часто одноколірний. Нареченій пов’язували два плата (фартухи). Під час «танця молодої» у верхній плат збирали гроші.

Волосся нареченій заплітали в косу. Процес заплітання був довготривалий, бо по всій голові створювали оригінальний візерунок шляхом переплетення пасм волосся. Для полегшення роботи волосся змащували жиром.

На голову нареченій одягали вінок з фатою. Вінок часто робили ті жінки (а їх у селі було 2 або 3), яких запрошували у день весілля прибирати (одягати) молоду. Традиційний вінок в основі мав картон. Круглу основу (висотою 10-15 см) обшивали світлою тканиною і прикрашали дзеркальцями, штучними квітами, білою мережкою, пришивали шлаєр (фату). Такі вінки дівчата однієї сім’ї передавали одна одній з покоління в покоління. На шию одягали пацюрки (намисто) з кольорового дутого скла.

Традиційний чоловічий весільний одяг, на відміну від жіночого, не виділявся різноманітністю і оздобленням. Хлопці одягали сорочку та гаті (широкі полотняні штани) з білого домотканого полотна чи фабричної матерії. Сорочки були орнаментовані вишивкою на комірі, рукавах та манжетах. Декор нижнього краю гатей – вишивка і стряпки (бахрома).

У селі Хижа чоловіки поверх гатей одягали плат (фартух) з домотканого полотна, оздоблений вишивкою і бахромою.

Обов’язковим атрибутом була тайстра (сумка), яка декорована тканим чи вишиваним орнаментом по всій площині.

На голову брали крисаню (капелюх), яку прикрашали тасьмою, квітами та чіпляли «трондоли» (прикраса з бісеру у вигляді дзвіночків).

• 

• 

На весіллі старша дружка носила під рукою колач прикритий простим або вишиваним рушником. Полотенце пов’язували на старосту і на двох дружбове.

Тут є дуже цікава традиція, без якої жодне весілля не відбувалось. Двоє високих хлопців беруть колач у руки, тримають його над молодятами, які під ним проходять разом зі свідками, а бажаючі парубки завзято підстрибують, щоб розбити колач головою. Звичайно найкраще зробити це вдавалось найвищому легіню. Згодом калач роздавали всім присутнім.

Весілля святкується цілу ніч. Гостей приймають в молодої, опісля «танця молодої» всі йдуть до оселі молодого. І, що цікаво, згодом гості могли повернутися знову до помешкання молодої продовжувати святкувати.

Традиційно дружки і дружбове збиралися на наступний день. Хлопці розбирали курагов. Віночки віддавали нареченій, а «цургалови чекали іншого весілля». Здибанка була наповнена веселощами та різними забавами. До прикладу, підкидали боту і хто з молодих, чоловік чи дружина, першим схопить, той і буде урядувати в сім’ї.

Як зазвичай свадьбували у с. Новоселиця у 70-80-х роках ділиться враженнями Ольга Барничко:

– У п’ятницю свати ішли до сватів, а дружки і дружбове збиралися у молодої для вирішення «ко што буде робити». Молодь виготовляли курагов – неодмінний атрибут старости. Кожна дружка на підготовлену палку пов’язувала кольорову стрічку та дзвіночок. Чим більше дружок, тим багатший курагов. Кожній сокачці (поварці) дарували білий плат (фартух). Почали зносити кури, яйця, сметану до хати, де мало бути свадьба. На «гусках» присутніх частували «дзямою», (заправлений сметаною бульйон), холодцем та «начинкою» (страва з кукурудзяної муки з приправами).

Дівчата прикрашали шатру (намет) у дворі.

Супроводжували весілля музики – скрипка, бубен, гармошка і дримба.

Після «танця молодої» з молодої знімали вінок і пов’язували «англійку» (хустку).

Переважно святкували цілий тиждень. До прикладу, у вівторок був день кухарок. В цей день особливу увагу приділяли тим, хто готував частування для гостей весілля.

«Чи одягнені були молоді та гості в традиційні строї?» – питаю. «Ні, традиційний народний одяг вже не використовували, але кожна господиня дбайливо зберігала вишиту сорочку з домотканого полотна у ладі».

Про весільні традиції с. Сасово розповідає Клюса Анна:

– Традиційно весілля проводили по вівтороках і четвергах. Саме дійство свадьбування відбувалося в молодого, а на другий день, «ушинки», йшли до молодої. 

На весілля молода мала вишити 8 рушників. Два рушники одному кумові, два рушники другому кумові, один у церкву, один під карачун, один для старости і один для пудстарости (помічникові старости). «Якщо шо, то рушники могли замовляти у вишивальниць. То радо сприймалося виконавицями, бо зачасту це був єдиний їх заробіток», – повідає Анна Іванівна.

Традиційно рушники вишивали техніками «хрестик» та «гладь». Зображували різні поодинокі квіти або букети. Оздоблення країв рушників – «зав’язували на китиці» (обробляли бахромою).

На весілля пекли карачун, «легкий хліб», без прикрас. У день весілля молода йшла до молодого і несла перев’язаний вишиваним рушником карачун, який за традицією по дорозі мали поцупити. На другий день, коли вже святкували в молодої, той карачун дивним чином знаходився і його розламували для частування гостей.

Заходили у двір до молодої примовляючи: «Не завтось’ме прийшли, оби істи і пити, а завтось’ме прийшли, оби молоду відіти» (Не тому ми прийшли, щоб їсти і пити, а тому ми прийшли, щоб молоду побачити). А у дворі молодого відповідно промовляли: «Не завтось’ме прийшли, оби істи і пити, а завтось’ме прийшли, оби молодого відіти».

 «Цимбали і скрипки вигравали для гостей чардаші та народні пісні, до прикладу, «Урвалася струна», «Через поле широкоє», – повідає Анна Клюса.

Під кінець весілля, після «танця молодої» з молодої знімали фату і пов’язували хустку.

У селі столи накривали надворі, де натягували шатру (намет). Для створення святкового настрою все навкруги прикрашали покупними кольоровими паперовими стрічками.

Столи накривали на 200-300 людей. Кількість залежала від родини. Як багатодітна родина, то й гостей прийде багато. На столах обов’язково мали бути голубці, левеш (курячий бульйон), крумплі (картопля) з м’ясом. Особливо відмічається традиція гостей забирати шутамині (угор. sütemények, тістечка) додому, бодай по одному куску (один шматок). Молодим заведено дарувати все, «оби був хосен з нього» (щоб була від нього користь).

Терезія Чегіль згадує, що у с. Велика Копаня в п’ятницю «дружбове молодого з великов тайстров (великою торбою) відносили подарунки нареченій». І так само дружбове молодої відносили подарунки до молодого. Там на них чекало частування. Це були «такі собі фіглі-міглі» (свого роду вечорниці) перед весіллям. В суботу рано маточки (хрещені мами) сплітали віночки для молодят. Гості та родина молодої збиралися в неї в хаті, а гості та родина молодого – в його хаті. І потім «усьов ровтов» (всі разом) сходилися біля церкви.

Про традиції проведення весілля у с. Боржавське у 60-ті роки розповідає Ольга Барничко:

– У п’ятницю родина та запрошені гості приносили кури та фрукти до хати, де мало бути весілля. Приготування страв доручали головному кухарю ресторану «Сосновий гай» Купар Олексію Івановичу (Вільхівка). Зазвичай йому допомагала місцева «кухарка на всі руки», і вона причетна була чи не до всіх весіль у селі.

Звучала духова музика. Серед музик був головний, що грав на трубі «передашка».

Хустку «англійку» для церкви купляла маточка, а жених купляв хустку, яку наречена одягала після танцю «меньосонь» (угор. a Menyasszony tánca, танець молодої).

Для обряду весілля використовували один рушник, який вишивала наречена. Зустрічалися випадки, коли і жених долучався до вишивання орнаменту. Як сходились на вечорниці, то з одного кінця відрізу полотна орнамент вишивала дівчина, а з іншого – парубок.

«Иєн» (курагов) був без дзвіночків, тільки з різнокольоровими стрічками.

Традиційне меню: котлети, рулети, далі – левеш (бульйон), рішкаша (рис) з печінками, а згодом голубці (рис зажарювали з салом (солониною) з овочами). На десерт – усякі колачі (всілякі завиванці).

Про традиційне весілля с. Шаланки, розповідає Тінде Фанта:

– Перед свадьбою за місяць збиралися старші жінки і дівчата, щоб замісити і розкатати тісто, а потім формували «чіги» (угор. csiga, вид домашньої локшини) в левеш (бульйон).

Зауважу, що для формування «чіги» використовують частину бердо з ткацького станка (прим. автора).

Молоді дівчата починали виготовляти декорації, щоб прикрашати шатор (весільний намет). Шатор прикрашали кольоровими стрічками і ланцюжками з креп-паперу, а з строкатих листівок майстрували кулі.

 Наречена з нареченим ходили запрошувати на весілля.

У вівторок тижня перед весіллям різали (закололи) свиню і починали будувати шатор (весільний намет).

У п’ятницю дівчата і хлопці збиралися прикрашати шатор, а жінки займалися приготуванням їжі.

Суботнє святкування починалось з викупу молодої молодим. Для цього з хати декілька разів виводили не ту, а якусь іншу дівчину. І, щоб вивели його наречену, молодий повинен був сплатити.

Опісля пішки всі разом йшли до сільради, а потім у церкву.

Хід церемонії свята мав проводжувати старшина весілля, а також він гостив (пригощав) присутніх за столом. Опівночі танцювали menyasszony (угор., танець молодої) і батечко (хрещений батько) продавав молоду. Після закінчення танцю свекруха пов’язувала голову молодої хусткою. І молода переодягалась у menyecskék ruha (угор. плаття невістки). На столи ж тим часом приносили голубці і весілля тривало до ранку. Наступного дня збиралися на обід і продовжували святкувати.

Під час весілля грала жива музика і співали багато угорських народних пісень, як от:

Lakadalom van a mi utcánkban.

Mi-mi-mi-mi mozog a zöld leveles bokorban.

Ráncos cizmát visel a bobám.

Azt mondják, hogy részeges vagyok.

……

На нашій вулиці весілля.

Що-що-що ворушиться в зеленолистому кущі.

Гарні-модні чоботи носить моя мила.

Кажуть, що я п’яниця.

Жовчак Наталя з с. Тросник ділиться своїми спогадами:

– Карачун по закінченні весілля залишався у молодих. Після частування гостей столи прибирали з-під шатри. То швидко і легко можна було зробити і не займало багато часу, бо за столи слугували дошки. Звільнену територію використовували для танців. І так веселилися до ранку.

Бігунз с. Велика Копаня розповідає:

– До советів (мається на увазі до приходу радянської влади) дівчина не могла собі вибирати за кого піде заміж. Вибір робили батьки. Вже згодом дівчата і хлопці знайомилися і спілкувалися на вечорницях. Коли хлопець вподобав собі дівчину, то не казав нікому. Вночі він зрізав вітку чи деревце берези, прив’язував до гілочок різнокольорові стрічки, платки та платочки і закріплював до вікна обраної ним дівчини. Коли на ранок односельчани бачили це, то знали, що буде скоро свадьба. А вже потім родини домовлялися про дату весілля. Молода обов’язково робила подарунки всім членам родини жениха, а жених так само обдаровував членів сім’ї нареченої.

В день весілля наречену до шлюбу вів батько. Цілою родиною вони виходили з дому і співаючи наближались до церкви. Так само молодий зі своєї домівки виходив з родиною. Всі зустрічалися біля церкви. Якщо молодята жили по сусідству, то спочатку пропускали юрбу молодої, щоб всі могли оглянути молоду. Вже потім йшов молодий зі своєю родиною.

Традиційно на весіллі повинно бути два вишиваних рушника. Один дарували церкві. Інший стелили під ноги під час вінчання, а згодом зберігали в сім’ї.

Гостина. Давно тарілок та вилок-ложок не було, тому на столи частування (дзяма, гуляш, голубці, начинка) подавали в одній мисці для 4-6-ти гостей.

«Солодке вгощання – книші (завиванці, рулети) та фанки (пиріжки). Люди були бідні, то раділи на весіллю і такому частуванню», – продовжує згадувати Маргарита Юріївна.

Звеселяли гостей запрошені музики на баяні та гармошці. В селі був один музикант якийся розумівся до музики, тому заздалегідь з ним треба було домовлятися.

На придане у дівчини обов’язково мала бути лада з зібраними вишитими скатертинами, парнами (подушками), що мали вишивку на одному боку, поплонями (одіяло), наволочки,  рушники.

Анна Нірода з с. Пушкіно розповідає:

– Першими жителями села були 36 сімей переселеців з верховинського Синевира. Ще до 90-х років тут притримувались весільних традицій у повному обсязі. Танець з караваєм, пошиття курагова, плетення вінків – все це супроводжувалося народними піснями.

Шили курагов хлопці в переддень весілля. На палку зверху причіплювали дзвіночок, далі пришивали різнобарвні платки і платочки, кольорові стрічки. Під кінець весілля, після танця молодої, коли переодягали молоду і пов’язували білий платок на голову, куми розбирали курагов.

Зараз тільки зосталося плетення свашками (свахами) та маточками (хресні мами) вінків з барвінку в переддень весілля та використання вишиваних рушників, які готувала наречена. Ними перев’язували весільний каравай і згодом вішали позаду молодих на весіллі. По закінченні весілля рушник молода дарувала батькам молодого.

Ганна Демчик (с. Онок) розповідає:

– У четвер запрошені на весілля приносили продукти.

У суботу молода йшла до дому до маточки оби її привести на весілля. Маточка приносила з собою вже сплетений вінок для нареченої. Так само молодий у суботу ходив за своєю маточкою до дому.

Незмінний весільний атрибут –  «иєн» – палка прикрашена барвистими платками та кольоровими стрічками з креп-паперу. Одна дружба і дружка була на весіллі.

Традиційно маточка приносила торт у вигляді двох баранчиків.

Звеселяли людей музики – духовий оркестр або цигани з бубном і гармошкою.

Столи накривали на все подвір’я.

«Свадьба молодого іде!» – радісно вигукували в селі Онок, коли бачили як молодий з родиною йде до молодої, – згадує Василь Січ.

Попереду галасливого гурту йшов молодик, в руках тримав иєн.

Про традиції весілля в с. Дротинці розповідає Олена Івантян:

Для сватання до молодої дівчини ходили вуйко або стрий хлопця.

У четвер приходили маточка з батичком (хресні батьки) плести віночок. Віночок обов’язково клали на свіжоспечений домашній хліб. В день весілля маленький хлопчик повинен був без допомоги рук (зубами) віночок покласти на голову нареченій. Під час цього дійства звичаєво наспівували:

«Гучала діброва кой ся розвивала,

Плакала дівчина кой ся уддавала»;

Після весілля мама молодої ті віночки надійно ховала.

Готувались до весілля цілий тиждень. На столи зі страв подавали макарони з м’ясом, а хто був багатший, то торгоню (домашні макарони) з м’ясом. Також торгоню використовували для голубців.

Солодке випікали цілою родиною. Популярними були салішні лопи (коржі, в заміс яких додавали харчового амонію (саліки) з кремом .

Весілля проводили надворі у шатрі. Прикрашали декораціями з крепованого паперу: стрічки, ланцюжки.

За столом позаду молодих вішали вишиваний килим.

У суботу молодий приходив за молодою і разом пішки йшли до церкви. Співали: «Jaj, de sokat jártam!» («Йой, бо много’м ходив»).

Маточка для церкви вишивала хрестиком рушник. Також маточка пекла «перец» і прикрашала кольоровими машликами (бантами зі стрічки). «Перец» несли кум та кума.

Наречена одягнута була в біле плаття довжиною нижче колін, а фата «до землі». Фату допомагали нести дівчатка та хлопчики.

Звеселяли забаву Потоцькі гудаки (музики з с. Чорний Потік), що складали гуслі, гармошка і бубен.

Під час танцю молодої батичко тримав 3 л банку і збирав монети. Як завершився танець, з молодої знімали вінок і фату, а голову покривали хусткою.

Про традиції весільні с. Дяково розповідає Маргарита Костя:

– Весілля проводились на дворі у шатрі.

У четвер родичі та запрошені на весілля приносили продукти: муку, капусту, маргарин, масло, кури, яйця, цукор.

У п’ятницю починали пекти тіста (випікати тістечка). Популярними серед домашньої випічки були поргоньовш (пісочний пиріг з сиром, лекваром, яблуками, маком) і книші (завиванці з сиром, яблуками, маком, горіхами).

Для наречених греко-католики плели вінки з розмарину, а реформати не плели вінків.

На весіллі було два старости. Кожному на ліву руку пов’язували вишиваний рушник, який приготувала молода. Як весільний гурт співаючи народні пісні прямував селом в сільраду, то попереду несли на підносі весільний калач і пригощали всіх по дорозі.

Традиційне весільне меню: левеш (бульйон), голубці, торгоня з курячим м’ясом, а хто був багатшим і тримав свиня, то подавали зі свинським м’ясом.

Музиків-циган, скрипка, акордеон, контрабас, замовляли зі смт Вілок.

Після «меньосонь» молодиця переодягалася в просте плаття і пов’язувала на голову косинку. Гуляли всі до ранку.

Згадує Тамерлан Терек (с. Дротинці): «В дитячих спогадах весілля запам’яталося музиками, бубен і гуслі, які вигравали цілий день». 

Маргарита Молнар з с. Фанчиково розповідає про весілля 50-80-х років:

– Готувалися за тиждень. Виготовляли «чіги» на бульйон та як гарнір.

Голубці варили дуже мілкі, розміром «на мізинець».

Солодке – «гайоштийсто» (угор. Hajóstészta, ). Торт весільний розрізали після танця молодої.

Запрошувати на весілля молоді ходили «від хижки до хижки».

Перед весіллям запрошені приносили продукти – «хто що міг» (кури, рис, масло, цукор). А багатші могли принести і солодке частування. Багато фруктів було на столах.

За традицією сокачки отримували фартухи з домотканої тканини. Приготовлялись два вишивані рушники. Один у церкву, а другий стелили на стіл або вішали позаду молодих. Шатру дуже пишно прикрашали, «як на новорічний карнавал». Використовували для цього шарики, ляльки, дощик (новорічна прикраса).

У молодої в день весілля на голові був білий калап (капелюх) і фата. А сукня зазвичай була білого або рожевого кольору. Після «меньосонь танца» молода переодягалася обов’язково в «петтєшноє» плаття (угор. Рöttyös, в горошок) і пов’язували платок на голову.

Придане молодої – то що потрібно в хату.

Музиків, контрабас і гармошка,  замовляли із смт Вілок.

Згадують в селі звичай пакувати подарунки у великі коробки, а там могла бути дуже маленька річ.

Кількість гостей була різна. У багатих на свадьбу було запрошено й до 500 людей.

Але бували весілля і не багатолюдні. «Мало гостей, все по-простому, культурно і скромно», – переповідає Ольга Вігула. А ще вона згадує скромне весілля в родині в 50-х роках в смт Королево, де були присутні тільки батьки молодого і молодої. Вирішили –

«Воть хату купити, воть свадьбу зіграти» (Або хату придбати, або весілля відгуляти).

Тож згодом купили хату і переїхали до обласного центру.

Ольга Шелельо (м. Виноградів) розповідає про весілля 60-х років:

–  Молодих на вінчання возили на кочії (возили каретою). Карета і коні були густо прикрашені кольоровими паперовими стрічками та квітами. Дружби їздили іншою, окремою каретою. Дружки були одягнуті в однакові довгі плаття. Молода мала довгу фату.

Попереду весільної процесії несли каравай і частували перехожих. У церкву дарували один вишиваний рушник.

Для частування гостей багатші люди різали і свиню і теля, бідніші обходились курьми.

На столах зазвичай були сегединський гуляш з кнедликами (тушкована капуста з м’ясом та кнедликами), голубці, левеш (бульйон). Солодощі – торти, книші (завиванці).

Весілля проводили на дворі, без шатри.

Коли офіційна частина весілля закінчується то починається просто танцювальна й весела розважальна частина. Не рідко гості гуляють до самого світанку.  

«Традиції і звичаї пишуть люди, тому закономірно, що з плином часу вносяться корективи, – ділиться досвідом весільний тамада Святослав Гал. – У багаторічній роботі не одноразово стикався з бажанням родин провести весілля «як у нас прийнято». Приходилось шукати рішення, яке б задовольняло всіх учасників. Вбачаю завданням нинішнього покоління на основі традиційного створювати нові, сучасні традиції проведення весілля. Це стосується також весільних розваг і забав».

Зібрані відомості про весільні звичаї далеко не вичерпують значне багатство народного життя багатонаціонального краю, бо у кожному селі є свої дивовижні традиції і захоплюючі обряди, які відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності і світогляд, який складався протягом багатьох століть. 

Ольга Гал