Дівчина, освітлена сонцем

 «Де просто, там і ангелів сто»

В.Сєров

Цей портрет Валентин Сєров створив у Домотканово, де він перебував весну і літо1888 року. Художнику виповнилося 23 роки. Портрети, створені ним в такому ранньому віці стали відкриттям не лише для самого автора, й для всього творчого світу того часу. Вони говорили про надзвичайний талант і неповторність, вишуканість і нові прагнення в мистецтві. Саме ці прагнення, за любу ціну робити щось особливе і по-своєму підштовхнули Сєрова залишити Академію мистецтв. Через два роки у нього з`явилися перші шедеври. Самостійна робота з натури, вивчення творів старих майстрів, подорожі за кордон дозволили молодому митцю визначитися з напрямом і стилем своєї роботи. Якось він написав своїй нареченій із Венеції:

«У мене абсолютний дурман у голові, та я впевнений, що все, що робилося уявою і рукою художника, – все, все робилося майже в п`яному настрої, тому вони такі чудові, майстри ХVI століття Ренесансу. Легко їм жилося, безтурботно. Я хочу таким бути – безтурботним; в сьогоднішній час  пишуть все тяжке, нічого відрадного. Я хочу, хочу відрадного і буду писати тільки відрадне!»

В цих словах ціла програма молодого Сєрова. Художник не хоче піддавати життя під соціальний аналіз; не хоче говорити про страждання чи протиріччя… Його ідеал – безпосередня насолода красою світу.

Він прагне, щоб його художній погляд на світ не ускладнювалися аспектами внутрішнього розладу.

Під кінець життя сам Сєров так скаже своєму біографу Грабарю про той час:

«Все, чого я досягнув, – це свіжість, та особлива свіжість, яку завжди відчуваєш в натурі і не бачиш в картинах. Писав я більше місяця і вимучив її, бідну, дуже хотілося зберегти свіжість живопису – так, як у старих майстрів. Думав про Рєпіна, Чистякова, про поїздку в Італію, та більше всього думав про цю свіжість»

За цими словами визначається три джерела художнього стилю Сєрова. Та варто пригадати ще два впливи, що дійсно мали вагу у творчості художника. Один із них Ж. Бастьєн-Лепаж (1848-18840), роботи якого Сєров спеціально їздив оглядати в Париж. Можливо, саме через цього художника він перейняв імпресіоністські принципи живопису. Ще одне пережите Сєровим враження – шведський художник-живописець А. Цорн (1860-1920) з його метанням фарб на полотно, з його широкою і трохи  умовною манерою. Все це було творчо усвідомлено і опрацьовано Сєровим. Взагалі знання ремесла художник рахував найважливішою умовою успішної художньої діяльності:

«Треба знати ремесло, рукомесло, тоді зі шляху не зіб`єшся».

Якщо ж, все-таки, прив’язувати Сєрова до якогось конкретного напряму, то це був сєровський напрям, хоча навіть в таке означення його не заштовхаєш, не поміщається там. Він одночасно був і передвижником і «мирискусником», адже істинний дух гуляє де хоче.

Він сильно змінювався, та кожного разу то була мотивована еволюція. При цьому найважливіший мотив руху для Сєрова – вічна невдоволеність. Невдоволеність собою – сєровське прокляття, але  і щастя. Адже без цього не стати великим художником. Робота над портретами ( «Портрет Портретович» – так ласкаво називав Сєров цей жанр) розтягувалася на десятки сеансів, стала притчею во язицех). Полєнов дивувався, як він умудрявся не засушувати свої роботи при такій повільній роботі. Та роботи на диво виглядали спонтанно і неперевершено.

 «Мене цікавить щось таке, що глибоко приховане в людині».

І це щось він все життя шукав. Шукав витонченості і … простоти. Він повторював неодноразово, коли мова заходила про те, як потрібно писати.

«Простота – природність – правда» – ось девіз за яким творив художник.

Позувала художнику його двоюрідна сестра Марія Симонович. Вони  давно приятелювали, а одного разу навіть стали моделями для Врубеля, який писав «Демона і Тамару».  Працював Сєров над портретом довго і клопітно. Марія з розумінням ставилася до цього, адже сама була художницею і не заважала.

«Ми обоє відчували, що розмова чи сказане слово вибиває нас із того творчого настрою, в якому ми знаходилися. Він все писав – я все сиділа. Я просиділа три місяці!»

Так згадувала про спільні сеанси Марія.

Сєров дуже любив цю роботу, з нотками французького імпресіонізму, в той час невідомого йому. Грабар розповідав про спільне відвідування Третяковської галереї перед смертю художника в листопаді 1911 року. Вони підійшли до картини «Дівчина освітлена сонцем» (89,5 х 71см., 1888р.), постояли перед нею:

«Він махнув рукою і сказав, не так мені, як у простір: “Написав ось цю річ, а потім все життя, як не тужився, нічого вже не вийшло: тут весь видихнувся… Тоді я ніби з розуму зійшов”»

Обстановка у Домотканово була домашньою, душевною. По алеї, де працював Сєров старалися рідко проходити, щоб не заважати. Такий епізод пригадувала Н. Симонович-Єфимова в спогадах про Сєрова. Відбиток цієї «тихості» лежить на всьому образі. Художник передав цю тривалість на моделі. Вона спокійно сидить, притуляючись до стовбура дерева, задумлива, поринувши в уповільнену мрійливість. Сидить давно і ще довго так буде сидіти. Дозволяє пестити себе сонячним променям, підставляє свою ніжну шкіру легенькому вітерцю… В її позі, погляді, в руках, що лежать на колінах є така звичайна природність. Риси обличчя видають її простоту, скромність і задумливість. Тут не знайдете руху. Природа сяє, посміхається усіма своїми атомами; вона  не вимушено відкриває свою красу. В складних рефлексах переливається колір білої блузки ліловими розливами віддають коричневі кольори землі і кори дерева. Жовте, зелене листя і трава знаходяться у ледь помітному русі і насамкінець усі кольори, використані художником в картині, ніби зливаються у живописному відтворенні лиця, викладеного  найтоншою мозаїкою , мазками – площинами. Це краса самого звичного, простого… В цьому звичному світі кожна частина, осмислена художником, як свідчення загальної довершеності всесвіту. Кожен предмет у своїх живописних якостях рівноцінний, хоча у фактурі художник робить відмінності між живописом обличчя і, наприклад, віддаленого пейзажного плану.

Такої успішної майстерності пленерного живопису, якого досяг Сєров в «Дівчині освітленій сонцем» того часу не досягнув ні один художник. Незвичайно тонка і рідкісна передача градацій кольорових переходів, неперевершена свіжість однаково відтворювана, як живе сонячне світло, так і волосся дівчини, чи кори дерева. Це було ОДКРОВЕННЯ… Це був портрет не вказаної особи, а уособлення людини того часу, образ вічної молодості. «Сєровські портрети» не мислимі по за зоною їх перебування. Це не просто портрети. В них модель і фон не розділені. Навіть сам художник рахував своїх «дівчат» (це і «Дівчина з персиками» і не закінчений портрет Аделаїди Симонович і інші) найкращими полотнами, ним створеними. Саме в них Сєров зробив перший крок до появи нового мистецтва ХХ століття. На місце аналізу прийшла поезія. Критичний підхід до реальності уступив місце поетичному. Тоді-то і з`явилися знамениті картини Сєрова. І дійсно, їх можна назвати найпоетичнішими творами живопису.

Через декілька років після того як була написана «Дівчина, освітлена сонцем», її модель – Марія Симонович вийшла заміж і виїхала до Франції. Там вона проживала до кінці свого життя. Там з нею відбувся цікавий епізод, про який вона сама написала в листі до своєї сестри:

« … Тут у наших знайомих з`явився один чоловік – інженер, 52 роки. Так, як він грає в шахи, то прийшов пограти з С. К.

Граючи, гість весь час придивлявся на російський календар, який висить у нас на стіні, з «Дівчиною, освітленою сонцем»… наступного разу, завітавши до нас він спитав у С. К., дивлячись на календар: « Мені це нагадує той портрет, який я 30 років назад бачив у Москві. Чий він?»

Дізнавшись, що дівчина «моя дружина», він дуже здивувався…

Тут я проходила і змушена була зупинитися, і, як завжди з відчуттям вини: як сміла так змінитися, що не впізнати?

Але він сказав: «Очі ті самі»

Виявляється, цей портрет був його першим коханням, він залишився не одруженим і зараз був стурбований, що в далекій Франції в селі, раптом несподівано зустрів ту саму дівчину, яку любив по портрету, перед яким проводив години.

Залишаючи нас він сказав: «Дякую вам за очі…»

Сєров помер у віці 46 років. Давно немає в живих і моделі – Марії Симонович та «Дівчина, освітлена сонцем», що зберігається у Третьяковській галереї неймовірно жива, тому витворена світлом душі художника.

«Сєров був  ралістом в найкращому значенні цього слова. Він бачив безпомилкову таємничу правду життя, і те, що він писав виявляло саму сутність явищ, яку інші очі бачити не вміють»

   В. Брюсов

Підготувала Валентина Костьо