Вічний ювіляр. Павло Кутлан

«Знаєте, я без цього вже не можу. Немає такого дня, аби я не зайшов у майстерню та бодай трішки не помалював. Більшість часу проводжу саме тут»

От яка потреба в людини – не дай їсти, не дай пити… але дай помалювати. Залиш мене в спокої з собою, з гармонією світу, дай навернути  фрагменти сфотографовані пам’яттю, щоб накидати штрихи… з них таки вийде картина.

26 листопадовий день символізував подію, що вже давно є історією, принаймні історією нашого маленького містечка, історією родини з Виноградова, історією однієї людини, яка жила, живе і буде жити…  у свідомості та серцях тих хто пам’ятає.

Захід присвячений пам’яті Павла Антоновича Кутлана набув свого визначеного початку в головній книгозбірні району.

Засвідчити повагу викроївши час з особистого життя зібрались рідні по духу. Адже висловлюючи думки-спогади кожен оратор мимоволі передавав аудиторії легке і таке ревне хвилювання. Більше того, коли з екрану усміхнено дивиться вічний ювіляр. Павло Антонович назавжди залишився 75-ти річним.

Саме цей незаперечний факт дозволив вирвати з контексту подій недавню пам’ятку.  Разом з Валентиною Костьо, ми спробували наблизити присутніх до особистості з палітрою замість душі. Ми постаралися зібрати відео-фрагменти, фото, власні епізоди скомпонувавши з усього що було образ дитячого наїву та безпосередності, людського душевного тепла та позитиву, невтомності й наполегливої праці… що вже душе схоже  на Павла Кутлана.

В одомашненій події закономірно загубились найщиріші слова та щем у голосі, пригадалось все: затісна кімнатка для творчого простору з  п’янким, різким запахом фарби; “постійно діюча галерея” Павла Антоновича Кутлана, що розташувалась в господарському гаражі; минулі виставкові епізоди та різні миті життєвих ліній, що пересікались незалежно від нас – людей, але згідно хронології подій (долі, якщо хочете) зводили одне з одним.

Олександр Маринич (художник), Васись Югас (керівник районного відділу культури), Марія Конкіна (громадська діячка, журналіст), Діана Добрш-Брода (художниця, викладач школи мистецьв ім.. Б.Бартока), Тетяна Гудачок (керівник самодіяльного хору), Микола Вілюс (учасник хору) – перелік тих хто наважився згадувати не мовчки…

Світлана Кедик

Любов до мистецтва народилася разом з ним, коли він з’явився на світ в 1941 році у родині художника і вчителя Степана Кутлана в селі Фанчиково, що неподалік Виноградова. Був молодшим сином у батьків. В ранньому дитинстві батька не стало. Та навіть сивоволосим він не нарікав на тяжке дитинство чи життя. Ніколи не говорив зайвого – стриманий, вдумливий із живим поглядом, усмішкою. Він загартував себе витримкою, працею і вічною надією на краще. І мрією, яка зробила його життя повноцінним і забезпеченим. Зовсім не дивно, що малярство з ранньої пори взяло над ним верх – був вчитель, був наставник, провідник у світ мінливого мистецтва, світ пізнання. Степан Кутлан приходився рідним дядьком, вчителював у сільській школі і на той час мав поважний вік. Він давав перші уроки йому і його другові Міклошу Горонгозо із Шаланок. І це були не лише уроки малярства, а й уроки інтелігентності, порядності, людяності, стриманості. Від нього він черпав усе, ловив усі підказки. Вчився. Старанно, охоче, з ентузіазмом. Працював, одружився, переїхав до Виноградова десь у 70-их роках. І все склалося благополучно. Завжди говорив, що щасливий. Напевно тому, що не бажав занадто багато. Можливо і зміг би піти далі свого вчителя, стати титулованим художником, але основне, що він взяв від життя – розуміння свого призначення.

• 

• 

• 

Його живопис так само простий, як його внутрішній світ: зрозумілий, сповнений сили буття, поклоніння природі і духу, що переповнює душу відчуттям щастя. Його живопис, як безкінечна сповідь: світла, сокрита, утаємничена і водночас виднокола. « Я духовна людина…» – якось сказав він, напевно маючи на увазі своє відношення до Бога: ретельно відвідував усі служби в церкві, старанно читав молитви і дотримувався усіх заповідей. А «духовна» – це ще й переповнена силою духу, те, що в народі називають безстаршною життєвою силою. Магнетичне сіяння його полотен, здається з часом тільки буде посилюватися, бо в ньому закладена молитва і таїнство сповіді…

Мистецтво відроджує з найзапеклішого вогню, і просить лише одне – бути вірним собі. Павло Кутлан довго не звірявся і в особистому виборі був впевнений. Він написав велику кількість полотен, він створив сотні пейзажів, у яких світ навколо, як галактики, неймовірно величний і божественний. Майже в кожному домі знайдеш одну-дві роботи з простим пейзажним сюжетом зі скрупульозною деталізацією і обов’язково в багетній рамі. Його роботи любили за врочистий настрій, за ту незарозумілість, за розумну траєкторію спокою, що панувала і трималася в його руках разом з пензлем. Він працював в шаленому ритмі і довгий час, весь час знаходячи не мотиви, а себе для мистецтва. І те, що холодні тони на полотні є холодними, закономірність і не треба природу обдурювати, скаже він. Усміхнеться і додасть: «Але можна прикрасити, трішки додати кольорів…» Не говорив ніколи про те, що він, як художник так відчуває, чи бачить. «У живописі є щось незмінне, що чіпати не потрібно, усе інше можна поправляти». Як митець, він виконував роль глядача-віртуоза і єдине, напевно, що хотілось йому донести до нас – це якусь гостроту смислів, не марнолюбства, простоти і звичайності. Все його єство марило завзяттям, так чи інакше жити тим, що перед собою…

• 

• 

• 

• 

Його симпатією були цяточки – не мазки площинні, не бутафорія ліній та плям. І якось інтуїтивно з’являється підказка – це спадкова риса, генетична пам’ять, адже вони так схожі на перші роботи Кулана Степана ( принаймі які знаю). Він не експериментував, бо боявся, що білі плями його свідомості поглинуть не його, а ту красу, яку він бачить. А тих білих плям на роду, як то кажуть, є чимало. Він не змінював свою манеру, щоб не попасти під екстримний шквал сучасного мистецтва та не загинути від власного безсилля. Отримав дар, зберіг його у якомусь первозданному вигляді. Та навіть так він сповідується всім і Богу, сповідується мистецтву.

Павло Антонович залишив цей світ в досить поважному віці, але це стало несподіванкою для всіх. Маючи проблеми з здоров’ям, ніколи не жалівся. Був чудовим чоловіком, батьком, дідусем, колегою, другом.

Світла йому пам’ять і легкої ходи у світах незвіданих…

Валентина Костьо