Витоки власної душі на фотографіях з розписами древніх храмів

Християнство із забороненого перейшло в обережно дозволене, а згодом і до офіційно визнаного.

Як зазначають історики після падіння римської імперії, на Заході Європи фрескового живопису не було. Тільки в XIII і XIV століттях, в Італії, ця галузь мистецтва знову увійшла у велике вживання, завдяки Чимабуе, Джотто, Геді і інших флорентійських і сиенских майстрів.

Проте, велич стилю започаткований ще єгипетськими християнами. І де тут межа між мистецтвом та історичним фактажем визначати не варто, позаяк історія по суті своїй відходить кожним днем у минуле, залишаючи ті чи інші образи. І тільки найзнаковіші з них стають передднем величної доби. Сьогодні ж ми перебуваємо у добі споглядання крізь призму технічного об’ єктиву.

Можна зауважити, що вартість фото невагома і є такою, що відтворює хвиллину світлину. Та розмежовуючи історію від самобутності людського існування мимоволі проводиш паралель між минулим-теперішнім – майбутнім.

Ось така одинична лінія без викривлень і лабіринтів щодня фіксує свіжий погляд на мистецтво. І вже не важливо якої доби перед тобою витвір, але важливо просякнутись істиною, яка лежить в сюжетах. Жититя увінчане сюжетами. І якщо пора середньовічної Європи вражає Біблейними персонажами гармонійно наповненими колоритом з грації і витонченості, то сучасніть відтворює знайдену суть прадавності.

І тоді і сьогодні Храм – символ Вселенської церкви. Він може бути просторово поза межами нашого погляду, світосприйняття, особистісного визначення серед життєвих синтецій. Але це той організм, котрий живе духом історії і навіть не настінної, а тої котра переноситься підсвідомо з покоління в покоління.

Затишені звуки людських розмов спонукають схилити голову перед невидимим Творцем і водночас підняти її у вдоволенні недосконалої досконалості, адже ти дивишся у вічі історії. І зараз вона перед тобою зарамлена у кількох нехитрих образах настінного розрису. Ті стіни неодноразово були знищені в силу політичних амбіцій окремих людських вождів але залишається жити мистецтво. Певно, це і є Перст Творця, котрий освіжає у нашій пам’яті знову і знову першоджерело людськості, саме те, що дає нам основу сьогодні називатися ЛЮДИНОЮ.

Щож, як не крути, найперше ми дотичні до автентики Божої подоби. В інакшому випадку твори мистецтва не мали б місця бути ані в житті, ані в історії, бо ми самі творці і водночас творіння.

Духовна наснага та спокій дивним чином спроектовані у кадрі фотографа, ловлять емоції непідвладні часу. І ти переносишся з виставкової зали до Храму, а з Храму – у витоки власної душі. Ось воно – витоки власної душі на фотографіях з розписами древніх храмів. Таким відчуттям сьогодні сповнена виставкова зала ІМПАСТО.

Із поміж усіх сказаних слів мені найкраще вдається мовчки писати. Писати розчерком, розписом від розуміння нерозуміючої себе. Ні, це не пропаганда будь якої релігії, бо вже давно виокремила для себе особисту релігію – Любов. І власне, Її і споглядаю у забутих, закинутих манускриптах невідомих митців…

22 квітня 2016 року спілка фотохудожників Закарпаття презентувала у Виноградові виставку «Розписи древніх храмів».