Скільки культури в політиці та скільки політики в культурі?

У якій «точці» знаходиться людина між політикою та культурою, якщо життя вважати відрізком, що має визначені початок та кінець?

Скоріше за все, життя то є безкінечна пряма. Іі  прямолінійність  проходить крізь простір і час перетинаючи  вічність….

Але ж ні, мислення високими матеріями не було. Був інтелектуальний діалог  на тему «Людина між політикою і культурою».

Мені сподобався його хід думок, означення  тез та право на помилку  – звичайна вибудована людська логіка щодо подій  у житті держави та житті особистому. Він вміє малювати паралелі буденності, виокремлюючи та даючи розуміння тим частинам їх відрізків, які потребують детального вивчення. Приємно чути думки мислячої людини – Андрій Курков.

Галина Вдовиченко – жінка. Жінка-письменниця, яка склала  путівник війни з прокладеним шляхом до любові.

Галина Крук – поетка.

Михайло Рошко – акцентує увагу виокремлюючи в думці основу.

Олександ Гаврош – «Іван Сила».

Це мої особисті асоціативні споглядання людей, постатей  сучасної української літератури під час зустрічі, що днями відбулася в районній міській бібліотеці.

В основному, тема культури і політики  з проектувалася на  подіях в Україні впродовж  останніх 3-х років. Важка тема, як для пересічних людей, так і для письменників, але така, що не може не зачепити кожного з нас.

Як зауважила Галина Крук: «Тема війни – це дуже велика відповідальність для письменника, бо ніколи не знаєш, що ти можеш зачепити і на скільки глибоко  аби не розвередити ще більшу рану»

«А я не думала – писати, чи не писати, коли і як. Я просто не могла не писати…» – зауважила Галина Вдовиченко.

Михайлу Рошко – треба торкнутись тої ситуації, відчути запах тих подій, інакше буде не правдиво, не точно….

А Олександ Гаврош потребує часу, пов’язуючи це з ментальністю закарпатців.

То писати  сьогодні про війну чи не писати?

Найкращі книги про будь-яку війну були написані через десятиліття – зауважує Андрій Курков й одразу ж спростовує свою тезу тим, що письменники є і на фронті. То вони пишуть там і одразу. Звичайно, їх відчуття живе і незрівнянне з вимислом людини, яка пише не перебуваючи на війні, не відчуваючи загрози власному  життю…

Зрештою, суть не в потрібності  воєнної літератури, як такої, а в вивільненні емоцій, що  просто не можливо замкнути в собі.

З поміж усіх  письменницьких розповідей про власні літературні досягнення, поїздки в зону АТО, спілкування з військовими, волонтерами, так би мовити, у дотику до того далекого воєнного українського сходу, хтось із залу спитав: на вашу думку, коли закінчиться війна?

«..Коли в наших політиків і по той бік закінчаться гроші» – між іншим, відповів Андрій Курков.

Особисто мене це чіпляє, до самої глибинки виносячи на поверхню думок – цинізм української політичної «еліти». Напрошується питання:

Скільки культури в політиці та скільки політики в культурі?

Відповідь письменника невтішна. Але нехай ця відповідь буде для кожного своя.

Не озвучую її,  лише хочу додати – культура, це поняття людяності, тої яку виховуємо безпосередньо в собі. То виходить, що у політиків не вистачає звичайної людяності, аби припинити вбивство народу.

Дана зустріч особисто для мене породила  у свідомості багато мислень. Тож, я йду  мислити, а творці слова шукати нових героїв у особистих творах, яких потребує суспільство, незалежно від часу війни, чи часу миру. Бо однією з ознак культури  суспільства є вміння вести діалог. Книга по-своєму то є  бесіда автора з читачем. І не суттєво, хто сидить по різні боки – інтелектуал, письменник, науковець, художник…..чи пересічна людина без того чи іншого статусу. Бо зрештою, основне у діалозі – слухати і чути один одного. Так само, як і в житті – жити гідно по відношенню до себе та навколишнього світу. А історія  вже «відсортує культурні рослини від будяків».

У якій «точці» знаходиться людина між політикою та культурою учасники діалогу так і не дійшли. Певно, тому, що людське життя  таки не відрізок, хоча і має початок та кінець….

Світлана КЕДИК