Раїса Глюк: мить за(в)мирання краси
Нічого в природі не вічне…Та найбільш нетривке цвітіння. Його буяння – розкіш, яку дозволяє собі природа. І нехай життя якоїсь квітки триває не більше доби – це завмирання краси благоуханно лягає в наші душі і щось, все-таки, пробуджує, зачіпає, пестить і хвилює. Наш світ багатий на красу. Вона, сягаючи своєї неповторності, замирає, не відчуваючи ні суму, ні жалю. А потім знову й знову бентежить нас.
Полотна Раїси Глюк ніби свідки загадкового ритуалу, ритуалу природи і автора, світу і мислення, полотна і фарби. Творчість тут стала закономірним явищем, феноменом, визрілим бажанням віддати красі (навіть не так мистецтву) дань, зберегти її грані на довше, ніж це зазначено в природі. Забальзамувати коротку мить того ж цвітіння у маслянистих мазках на полотні. Легко, впевнено, без надмірної занятості у її роботах вибудовуються натюрморти і таке враження, ніби від поруху чарівної палички вони завмерли в такому положенні. Це завмирання – якась таїна, і вона не читається, бо в глибинах її лежить першооснова. І той же цвіт вже здається безсмертним. Про скороминучість буття свідчать хіба що кришталеві вази, які художниця використовує у натюрмортах.
Валентина Костьо
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.