Безликий слід історії серед віків – Канків

Туман…

Без смаку…

Сирості…

Бездонну…

Ліку…

Спіймавши мить у мокрій млі, ховаючи у череві тепла до віку місто мрій.

З небесної десниці спущена роса, покровом сірим, пройшла околицями дум, у слабкості терпкій вином сповзла сльоза, коли зідравши мить у Господа в безчесті торкнувся холодом Всевишнього тепла.

Туман сидів, туман стояв і на бочку лежав на правім, то лівім; кидався митями і в пух і в прах збуджуючи ранок німим серпанком у безсонячній небесній грі.

Так феєрично полон зійшов з оголеної спини – верхівки Чорної гори, торкнувсь животика й невпинно подався вниз. Заліз у сокровенні тиші лісів праподоб й клубочком покотивсь до Тиси лишаючи по собі щемкий, солодко-ватний холодок.

Туман…

Без смаку…

Сирості…

Бездонну…

Ліку…

На перекір весні ввійшов у літо й не спинивсь.

А кажуть замок той ховає містику тривоги: любов трикутників вельмож, царів… і ряса у преподобі Божій… з’єднав безликий слід історії серед віків – Канків.

Дорога в небо без ліхтарів на самоті з собою східцями драбини тримаючи на плечах млу ти піднімаєш погляд в суть єдину, пальцями торкаючи небесную перину й шепочеш мовчки – я живу.