Із циклу «Міжсезоння»

***
А сніг збілив вчорашній плач
і переклав табличку – «Вихід».
Я поспішаю, ти пробач,
бо світ для мене краща втіха.
 
Переселюся навмання
у край, де ріки можуть жити.
Там льоду плинне таяння
дозволить Бога полюбити
Я поспішаю, хоч мости
в холодну пору не згорають
і зрубані несуть хрести
дерева до земного раю.
Змілів у просторі мій плач,
зосталася мала крижинка.
Я поспішаю, ти пробач,
бо я сніжинка…
 
***
Зі снігом мене злови,
постарайся.
І на перстень зі срібла новий
опусти  діамантом.
І носи його вдень і вночі –
серед безлічі лиць,
серед сотні облич.
Подаруй собі крихітну казку,
будь-ласка!
Бо інакше я просто впаду до землі,
я просто розтану…
 
***
Сьогодні я солодко спала вночі,
метелики білі на очі лягли
і свіжістю дихала хвіртка,
і пахла розніжено квітка
самотня на підвіконні.
Я спала у міжсезонні…
Між гілок обрубаних, листя і моху,
десь там де згубила дорога дорогу.
Пустеля ця сніжна.
Метелики білі осіли, закрили повіки і…
Зажмурилось небо і крапля тепла
солодким нектаром лягла на вуста.
Це сніг, той, що вперше,
щоразу уперше лягає.
Я сплю.
Метеликом білим горю
ізітхаю.
Я сплю,
а мене обіймає
пора міжсезоння листочками чистими
білими-білими.
Вранці на них напишу – я жива…
Серед чорної ночі з`явилась зима.
 
***
Обмерзлі, здерев`янілі усі перехожі.
Я дибаю кроками – коротко, дрібно
по крайчику тротуару.
А Чорну гору
сховала хмара зі снігу.
Скажи щось приємне, тепле,
бо холодно.
Лоскотно сніжинка сіла на губи.
Любить…

 
***
Світлинками небо згоріло.
Байдуже, що яскраво-цікавість
змели у золу,
у попіл пелюсток померлих.
Мене не засмутить,
мене не засмітить
лапате пробудження фарб із золи…
Коли?
Я ніколи не визначу час
приходу прозріння.
Воно – попередження в знаках,
воно – провісник у снах
і… збите під холодом марево.
Стигле завмерло у грудні дерево,
тих зачекавшись світлин –
чистих, що плямами білими гріють…
Вогонь колись кольором грів таким,
просто сухим.
Та обпікав.
Кужіль маленька оздобу плете.
Небо згорає.
Земля поглинає утому болючу
і ловить,
і ловить сніжинки летючі.
 
***
У білій чаші ще біліший шум,
земні тяжіння, соколині лети,
туман, що розкисає з-під затертих гум,
повітря висохле в монастирі Бригіди.
У білій чаші біла сажа снів,
де доблесті сховала плідні Ява
і плин затемнень – хмару ковтунів,
висиджує, як пташенят, у білих травах…
У білій чаші витоки джерел,
молочних рік і снігового дрему.
Чужий наосліп пелену здере,
на ній оголену розпластає поему.
У білій чаші так вона засне,
що кожна літера на бруньку стане схожа
і буде ждати поки враз лизне
її вустами одкровення Боже.

Валентина Костьо