Послання

…торуй бездонність у зірки

Бентежний лік не має віри цьому — безжально мчить у просторі віків. 
Ти ладна зупинити мить і дати насолоду всьому від чого серце б'ється і щемить. 

Така природна ємність суті, яку ковтаєш, п'єш і п'єш… немов трунок із ртуті, що рідким металом застигає в жилах. Аби показати тим, які прийдуть   — любила, і я колись любила оцей жорстокий світ!

Грудневі трави стримують духмян морозу,
Лягають тінями студених буднів серед безпечних мрій. Вичісують бездонність самоти… здіймаючи серпанком сум з повік пітьми. 
Чогось, так зимно, Боже. Невже холодна пустка і є Твоя стезя? Невже цей вакуум породжує тертя, інерцію, гравітаційну силу… невже із сили небуття — з нічого, я вийшла і ввійшла? 

Безпечний холод і мовчання вибілюють імлу.
Зимно… 
Йду. 
Йду народжувати Сонце з пустки, нехай горить і гріє вакуум біди. І ти не стій!
Іди. 
Іди, торуй бездонність у зірки. 

Такі чужі-рідні люди:
Любіть. 
Любов зігріває. 
Любов насичує. 
Любов зцілює. 
Любов народжує. 
Любов увіковічнює. 

Весною пахне і всі усюди чують цей духмян. Несуть тепло у торбах люди, мігруючи крізь холод тисячоліть. Замерзлий перевал, хребет із висоти гірської долі спотвореної ликом зла сміється їм услід… та кожен з них несе краплиночку тепла збираючи в долоні чорний-чорний сніг. 
В’ються ріки темним руслом, на горизонті вже рубіж. Там край Землі і плоский вимір розчавлює тривимірні сліди. Зникають люди в апогеї. Мабуть, кінець. 

Весною пахне і всі усюди чують цей духмян. Весняний норов серед пустелі душ розсіює туман, живильну суміш з попелу, снігу і тепла. 
І що!? І знову глина!? І знову скульптор Ти, а я з Твого ребра!?  

Облиш ці казочки. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст