Різдво

…коли помирає Бог в людині залишається тільки лукава тварина

Пустеля думок, особливо зночі, охоплює свідомість завірюхою розумінь. Міра буревію, що вщент розбиває переконання будує нові принципи, нові догми, стереотипи. І ти — порожня, приймаєш усе, наче суха земля воду. Жадібно п’єш. Змочені вуста зронюють слова, мов сльози, і виявляється, вони солодкі на смак — мовчання. Сьогодні мовчання, як перли, снує намисто. Бо згідно фізичних законів, я чорна діра, переповнена змістом життя. За горизонтом моїх подій увесь всесвіт з неміліючої віри в себе, надії на себе й любові до себе. І Світло, що є в мені — моє. Бо так завжди буває: коли народжується Бог, людина вмирає.
Німий у всеохоплюючому мовчанні потурає фізичним законам всесвіту, що сотворив, наче мати забаганкам дитини. 
А коли помирає Бог, народжується людина? 

Пустеля думок, особливо з ночі віншує затишні сни з казкою про одвічну любов. Десь у куточку свідомості у м'якому кріслі пурпурових мрій дитятко хрумкає імбирне печиво з солодкою глазур’ю. Мабуть, то Христос народився. Мій маленький Бог надто безпосередній і щирий аби зрозуміти людство, що формує світ лукавого. 
Тому не розуміє, навіть не намагається, але утверджено любить. Ось він, горизонт подій масштабної афери Бога-Отця, який щомиті породжує в людині маленького Себе, в надії, що та Богодитина таки народить Бога в людині. Бо коли помирає Бог в людині, залишається тільки лукава тварина. 

Пустеля думок, особливо з ночі віншує затишок Отчого дому, теплі обійми, щасливі усмішки… дякую, що Ти в мене був, є і будеш повік. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст