Карма

ми щодня прирікаємо себе на життя

Бентежність зимової пори білими пасмами замальовує чорні калюжі. Стискає в обіймах морозу ще мокрі від дощу почуття. І тоді… і тоді ринуть сльози з неба, наче краплі, коли глибокий розпач сипле градом. Камінці кришталю притрушують миті, крок за кроком стираючи сліди, що ще вчора рясніли багрянцем осені. Жовтогарячі плаї потопають у норові холодного подиху — мерзнуть. Застиглі у неминучості непорушні, бо з першим сонячним промінням розсиплються на друзки. 
Друзки скам’янілих сподівань покірно помруть. 
Перспектива успіху на задньому плані терплячості. Й годі чекати весни. Вона не прийде! Не розтопить лід байдужості людського духу, не обігріє надією і більше ніколи не вкине у вогонь літньої любові. Сьогодні вічне тремтіння холоду спонукає еволюціонувати у вид товстошкірих з гламурним обличчям. 
Танці з тінями на снігу відточують ритм всюдисущих та серед них немає абсолюту, але є камінь. Ідеологія віри в життя — свята релігія, що спонукає бути, проте, не жити. Й надалі бути рабами: власних думок, суспільних догм, Бога. Нащо Богу раби!? Ми лестимо собі, коли думаємо, що Богу до нас є якесь діло. Він зайнятий вічністю у неосяжному Всесвіті. А ми зайняті собою, своїм неспокоєм та покірним покликом самоприречення, якщо хочете — долі. І яr би ти не стирав бруд чистішим не станеш. Як би не відбілював фрагменти життя, тіні повсякчас супроводжують. Якби не відмолював гріх, його ніхто не відпустить, ані засудить і в геєну пекельну не кине, якщо тільки сам цього не зробиш по волі сумління свого. Тоді, де починається доля? У якому місці геному конкретний ген кодує долю? Хіба все те, що переживаємо це випадок долі? Хіба доля, якась окрема частка людини? Це приречення. Приречення себе. Бо ми щодня прирікаємо себе на життя. У його норові ніколи і вмерти. Жити заради ідеї життя. Певно, це і є карма.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст