Весни сині

***
Коли прийдуть, коли зацвітуть
латками синіми весни…
Одразу сім, одразу десять,
а проліски – благая вість
стежки протоптані залишать
для великодніх писанок.
І весен сім, а може десять
прийдуть одразу, наче плесо
на колесо млина – шубовсть!
Життя росине-синне-синє
клубок розв’яже й понеслись
гарячосині незабудки,
пурпурнобілі анемони
і шафран…

***
В парі лелеки кружляють під хмарами ген.
Хмари пливуть, оминаючи білих лелек.
Повна земля скоро вибухне бджолами й цвітом і день
стане у зріст, в повний зріст, підпираючи хмари.
Знову отари овець вибіжать радо з кошар,
знову дзвіночки радість людську проголосять.
Вчує веснянку дзвінку молодий ще вівчар
і танцюватимуть парами хмари…
 
***  
Гілка сміється над гілкою, діти малі на подвір’ї.
Кошик розламаний, сіре втекло зайченя.
Мамо скажи, якого кольору вирій.
Мамо, а де зимувала оця весна?
Мама сміється, хитається гілка за гілкою,
брунька за брунькою, гудзики пришива.
Мамо, дивись цей хлопчина прийшов за сопілкою.
Чуєш, веснянка стара ожива…

***
Живої води молозиво – навесні весняно…
Доїть корівку бабця,
з-під хустки краде усмішку
чорно-рябеньке теля.
Пий не напийся, красою вродися
у полотняній колисці дитя.
Весно прокинься, весно, умийся
теплим з відра молоком.
Свіжим теплом-молозивом,
світлом і рушниками перев’яжися та жди
сходу і заходу, сходу і заходу
ти…

***
Скільки  маленьких дрібних літачків
небо прошкрябали – смужки молочні.
Сняться щоночі старі орачі
кожної ночі весняної.
Кожного дня до оселі заносимо стіл,
і вимиваємо глиняні чаші.
Сіру хлібину ділимо навпіл –
небу й землі, а нам крихітки…
Ми ще в дорозі, а в полі самі орачі,
Вже й горизонт перетнули,
але не спинили малих літачків,
та й не повернулись.

***
Прали пралі, прали дні, білі-білі.
Ткали ткалі ночі сині четвертинні.
Ой багата, ой красна
Весна!
Ой, щаслива, галаслива
пацьорками в переливах
Діва…
Чути гомін, чути дзвін,
у долоні сім краплин –
моря половина.
Пралі в морі дні попрали,
посушили, прасували.
На поля розклали,
льон засіяли
ночі сині четвертинні…

***
Легко дихає день… може це березень,
Або якийсь, розбитий на дріб’язки, квітень?
Де лінія фронту і довгий Чумацький шлях?
Дивна пора на білому світі…
З дива й птахи залишилися в рідному краї на все.
Тільки гуде і клекоче тривожно щось під землею,
немов літаки, поїзди у шаленому ритмі біжать
без пасажирів, маршруту і нагляду.
Легко дихаю я. Втративши ранок нудьгую й ловлю
звуки у кольорі, колір у пройми, і геть забуваю
місяць який і яка на порозі пора.
Біла моя душа над землею літає…

***
Весняна Анна, меди незрілі
у тонких стеблах і гілках.
На тому місці, де зріє листя
в сакральнім лоні
весняна Анна…
Як тих лелек, проміння сонця
пустило зайчиків – хай полетять!
І легко дохає старе віконце,
там де за шибкою, як обеліск
старенька мати, і давній світ
ховає залишки ікон і глечиків,
в цебрі з водою – на кужіль мовою,
у нитці льоновій весняний скарб.
Лелеки вмилися, лелеки вбралися,
злетіли в небо, а хтось співа…
А мати боса зійде на землю,
земля розступиться, але вона
лелечим посміхом, лелечим порухом
торкнеться дна.
Весняна Анна ,
молода…

***
У лоні серця, сонця, сон-трави,
як зайчики весняні на прозорих вікнах
вітання, усмішки і погляди весни,
весни озерної плескате передмов’я.
Сховало таємниці у зіницях,
а в грудях лет і переліт гусей
на стару річку з очеретом,
на берег біля неї, як епі́тет
до слова, і основи, і весни…
А сон-трава подушку підбива,
розчісує пір’їнки у гусей.
Мозаїкою древньою покрита голова
у покритки, у янгола, у Діви.
У руки, ну, візьми оцю красу –
обвугленими стануть кисті й пальці.
Сидить бабуся і складає п’яльці,
щоб вишити серде́чко, сонце, сон-траву…

***
Ранок відкрив двері, як Троя ворота грекам
і велетень із порогу привітався і замовк.
Сонце побачило на плоті руденьких глеків
і цілувало кожного в лоб.
Бігло стежкою, впало в плескату калюжу –
звечора дощ безпро́світку йшов.
Велетень бачив, ранок  озвучив
плюскіт і плескіт, сонце втекло.
А у дворі кінь троянський підвівся,
переполошилися краплі на свіжій траві.
Кінь попасеться, ранок сховається
у рукаві…
Сонце збиратиме глеків.

***
З вирію повернулися з крилами вишитими
мамині рушники.
Будуть гніздитися, як лелеки.
В пару весні парубка привели,
дужого красеня.  Діжку для  хліба
мили колодязьною нагою –
водою живою,
Хліба пекли, а щоб не врекли
хрестики мітили на паляницях,
сушену сипали медуницю
попід стіною. Весна благовійна!
Всіх обняла. Вишиті крила
на стіни чіпляла,
довго співала…

***
Вже голосно клекоче білий птах,
шукає ластівка старе гніздо гніздитись,
і любо так крізь отвори дивитись
на латочки барвисті – хоругви…
На нову зірку, як на сукню дами,
що облягає стан по лінії ребра
Адамового і добра
на світ великий посилає небо.
А нам так хочеться втекти,
вигадуючи амнезію
та ши́ти сукні і платки,
і на хоругвах вишивать надію…

***
Весняна  манна впала на дерева
та кльоцками висить, не в’яне…
Вимішується глина гончарем
і круг гончарний зарипить вже скоро,
кавалок глини шльопнеться на нього,
а пальці вирівняють стінки
у глечика та у тарілки,
щоб манну позбирати із дерев
та запекти в печі,
і з’їсти із горою калачів,
березовим запити соком
ще й жити до ста років,
і відчувати смак життя так по-весняному…
Можливо щастя – це весна?
Можливо…

***
Так журно впала пісня журавлів,
ажурно ткали пісню солов’ї,
Тепло народжувалося в муках,
весна народжувала нас.
І сповивала в пелюшки й співала,
гойдала на колінах – ми росли.
А вже пізніше, коли дощ пішов
і всі стеблини напились досхочу
нас відпустила. Люди ми та люди…
Як розбрелися. Хто за нами йшов?
Лише пустельник боязко і скритно.
Та зникли журавлі десь непомітно,
і впав у відчай раптом соловей.
Цвіли кульбаби по старій стерні,
де рій метеликів, як коні на леваді,
розгарцювалися, збираючи пилок
і їм ніщо не стане на заваді.
Ми розбрелися, нам не має ради.
Не рій метеликів, а стадо….

***
Дерева неохочі цілувати
надуті губи хмар.
Дерева спозирають на самих себе,
але сліпі…
Чіпляються гілляччям,
подерли одне одного,
страждають…
Але не впали до землі.
Ці велетні, ці моноліття
та й не ціловані. Хай хмари
розбещених шукають юнаків
і стогнуть від любовного томіння
десь у склепіннях піднебесся,
втамовуючи хіть і лють,
ховаючи божественність під маску
і запозичуючи чужу ласку,
для власних втіх…
Дерева не цілуються із хмарами,
і в непорочності земній сокрите
велике таїнство життя
й молитва…
 
***  
Весняні барвники,
повітря флор-текстилю
і сонце перевернуте вверх дном…
Хтось наганяє баритоном хвилю –
песимістично щільняться піски.
Навиворіт вдяглися козубці́*
як пастушки для плетених із козника* козуль.
В заквітчані хустини одягли бабуль,
пере́бігом, пере́скоком у даль,
що хвиля відлягає, дзвін-дзвіночок.
Напевно позбирає діточок –
благих хмарин та й заквітчає.
А сонце тішиться вверх дном,
в піску викачуючи боки.
Весняні барвники, як реп’яхи,
до всіх чіпляються й сміються…
 
*козуб – невеликий плетений кошик.
*козник  – болотна рослина (народна назва)

***
Ми з вирію давно прийшли на Землю.
У наших гніздах пелюшки із хмар,
але чому лякаємось примар?
Чому очима бачимо інакше
цю землю? В нас немає чар,
нас не рятують процедури
і дзвони заганяють нас за мури,
і в підземелля, і в утробу…
Бо ми пішли колись від Бога.
І все залишили йому:
і плід, і дерево й могилу.
Та дай нам Боже трохи сили –
збігаючу струмочком радість.
Весну приносить отой вирій
і легко дихати стає,
і добрий хтось нас впізнає.
Тож ми ховаємо примари –
очима бачимо і все!
А чари?
У пелюшках, як хмари,
поки їх вітер не несе…

***
Візьму перерву до кінця весни,
нажавши паузу. На моніторі
себе побачу і скажу собі.
Ні, промовчу. Яка із цього користь…
Лоб в лоб притиснутись й пірвати
тоненьку плазмову вуаль.
Замовкнути? Себе так жаль.
На моніторі світло сіє
якесь насіння. До кінця весни
нам залишатися прийдеться
на відстані, щоб не спектись.
І буде сіятись бур’ян
космічним вітром нам під ноги,
Тому так швидко заростуть дороги
якими одне одного шукали.
Перерва! Як сміливо ми повстали!
І заплішилися немов пластини 
та до спини спина йдемо.
Вже нехотя, у заборону
перерву я беру. Весна коронна
і коронова
й короновірусна…

***
Прийшла весна рівненька, як тополя,
гладенька, як на озері вода.
Її граційна і легка хода
у супротив поставилася вітру.
Бо ще тополі без хусток й накидок,
бо гладі́нь озера – не рівень океану,
який тривожитись не перестане.
А їй… що їй тривожитися без пуття?
Хоч вітер сукню агресивно зняв,
вона рівненько стала, як тополя.
як літери, що написав Золя.
Весна прийшла в буденне так буденно.
А як інакше, скажете, ви, певно…
Інакше не буває з оних пір,
і іграшковий це підтвердить Лір.
А юна посміхнеться десь кульбабка
в графі де числа на календарі.
Ми можемо впіймати її зграбком*,
заставку виклавши на монітор.
Побудьте вдома,
не робіть затор.
Весна легкою йде ходою…
 
*зграбком – від слова загарбати (автор.)

***
Вже між дольме́нів і менгі́ртів
Жака́рда зацвіла.
За мить хтось крикне: «Гірко!Гірко!»
Хтось туфельку вкраде для мірки
у нареченої з села,
яка повненька й краснощока –
чи то весна, чи то вона…
На древніх каменях соро́ка
веде лічбу до сорока́.
Рахує довгі поцілунки
і на жакарді пу́п’янки.
П’є з чаші, видовбаній в глибі,
молозиво і навмання
кладе вінок тому менгірту,
який її обняв…
 
*дольмен – доісторична споруда з декількох кам’яних брил
*менгірт – доісторична пам’ятка мегалітичної культури, стовбоподібна кам’яна споруда.
*жакаранда – фіалкове дерево.

***
Тепло весни, як залишок вечері,
як кинутий метеорит…
Розмова перебила апетит.
Північний вітер підпирає двері,
дає нам  шанс залишитись на довше.
Завжди буває – всупереч йдемо,
розхитуючи корабель у чашці,
і як у справжньому кіно
ми рвемо душі наші,
рвемо душі…
То падають метеорити наче сніг
на вже розквітлі без пори дерева,
нашим теплом зігріті наостанок.
Ми залишилися в суцвітті забаганок,
Що ми не виконали всупереч собі.
Тепло, що ненароком на столі схололо
бавовняна ганчірка забере,
і кожен з нас щось зайве зробить,
розтягуючи у безформу коло.
Як суперечка виглядає кволо,
як правда тліє – не горить.

***
Тисячу років однієї весни!
Десять тисяч хмарин постаріли й померли.
Ми одне одного давно пережили,
і ріки сині дно протерли…
Беремки цвіту на землі й трави,
голосно чути птахів сердешних…
Тисячу років кохання і снів!
Зовсім коротких тисячу років…
Гляньмо у вічі – сьогодні ми день,
що ще не встигли запам’ятати.
Ми пригадали, як довго жили,
як завжди поруч у вирій летіли.
Тисячу років весняних дощів!
Спраглу й сумну напували землю.
Сонце дивилося нам услід –
Вічне аж до здригання…
 «Хороше так вдень і вночі,
 більше нічого не треба…»
Нам би ще трішки – затишну оселю
і тисяча першу весну…

***
Квітнева зграба, смуги впо́перек,
розмова квітів, бджіл у сотах
і голубів у заростях ялини…
Ми радості своє майно повинні
віддати і звільнитися від світу.
А синя стрічка неба загориться
немов пустеля голубим піском,
і говори-наговорися
з весною пошепки, тайком…
Та пий до дна сумну й веселу
веселку першої  грози,
дощаний трапик принеси
та й перекинь через пустелю,
як те сідло на білого коня
і взявши в подоли зерна
розсій його в родючі душі,
щоб ангели зросли на суші…

***
Суха весна з мотивами абстракцій,
гострі кути ламає дикий вітер.
Зчинився вакуум із скупченням атракцій,
та кожен з нас у міру буде ситий.
Можливо зле відчуження в аорті
скулисті м’язи вимкне, як сирену.
Усі сміються – полохливі жарти,
а ще б заплакати, вколовши морфій в вену.
А ще б загинути, причаливши, як човен,
маленьких вішалок наклавши в домовину.
Суха провізія у горлі й нездорове
сумління трощить площину оцю невинну…
Суха земля пунктирами абстракцій
живе любов’ю рівної пустелі.
Гострі кути явилися як старці,
але ніхто їх не пустив в свою оселю. 

***
Цей ранок зі смаком прісного тіста,
з буквою чорною від трафарету.
Страшно вгамований шпальтами міста,
ніби й росте – вертушки розхристі,
стелить на стіл картату верету.
Ранок зі сходом як доля пречиста,
зовсім пісна і вели́чна в законах,
тепла на дотик і трохи землиста,
лащиться променем в листі.
Так моя мати живе в забобонах,
так я наверстую вчора забуте,
вперто тримаючись за колону,
твердо втрачаючи оборону –
вірую в щастя не скуте.
Ранок загубить між шпальтами міста
чорні відбитки від трафарету
й виллється світло погоже і чисте.
Шматочок звичайного прісного тіста
загорнутий у газету…

***
Буяє стежка споришем до дому,
що заховався у кущах бузку.
Весняне небо промовляє громом
і ледь тримає хмарище важке.
А десь бабуся ще збира курчаток,
а на шнурку блекоче козеня.
Кінець весни збігає у початок
густого літа, повного зерна.
І заюрмились ластівки в повітрі,
згинає вітер до́низу вербу.
Хіба знайдеться фарба на палітрі
яка відтворить всю оцю красу?..

березень-травень 2020

Валентина Костьо