Світ Добра

На Землі –  в моїм Раю
На Землі – в моїм Раю, Сонце в Небі грає. Хмари підтанцьовують йому, цвіт Весняний у долонях тане… Сніжинками кружляють по Весні дерева цвітом запашні, шовкові трави, наче коси…. Мочать роси квіткові поля… А я ковтаю запах… Солов’я і стрімголов лечу у піднебесся, чекає там мене моя Земля, що Раєм простелилась. Не вернешся?! – гукнув у слід знайомий Час.
Я повернусь по вас!
На Землі – в моїм Раю, колишу приспану Журбу, що посміхається у сні  ласкаво мені. Беру на рученьки Її, колишу співом Матері в Душі, омиваю чистими сльозами такими от словами – моя Радість, Живи Веселкою у них.
І гомін стих. Я простелилась на краю килимом, яким вони підуть. Тому цілую ваші ноги, бо вони ідуть до Бога.
На Землі – в моїм Раю, вас чекаю, бо Живу.


Нектар
Шепоче Осінь ніжно його вустами. Дарує тепле Літо росами-сльозами. Щаслива несамовито ловлю руками Вітер, аби Любов’ю душу напоїти. 
Ти губишся в моїм волоссі руками ніжності й бажання, займаєш серце знову й знову п’янким вогнем кохання. І заздрить Осінь тремтінню моїх повік, котрі листочками лягають коло губ – цілую палко, як уперше, не востаннє… у тім шаленім стані прохолодного екстазу ти завмираєш й оживаєш знову і одразу. На вушко шепочеш чарівні слова – мовчиш, себе малюєш на мені – на моїм тілі – на тлі простору Вічності й Любовної Снаги… п’янієш. Аби тебе в долонях своїх розчиняла сповнена терпким смаком Жаги.


Квітка
Навколо тиша. І п'яне небо дивиться на мене поглядом гріха. Малюю очі, як у ночі, ніяковію коло тебе поруч – Любов цнотлива і палка. Фіалками хмарини пропливають, стеляться згори донизу простирадлом і музику чарівну виграють – птахи літають. Ти мріяв крила мати – я мріяла тобі їх дати. Ти мріяв польотом небо цілувати – я мріяла кохати. Збулися мрії у дотику дощу, в його вологому полоні... Збулися мрії у диханні вітрів, у їх нестримнім лоні... Збулися мрії в Сонячнім теплі... Збулися мрії Раю на Землі. Земля в весільну сукню вбрана, омита чистими сльозами, несамовито ніжним поглядом й жаданим тішиться в Раю з Коханим – тоне у Квітці Вогняних Почуттів.... зашарілась Богом у грі без слів.


Коли в Душі цвіте Весна
Коли в душі цвіте весна і шелест листя кличе літо, тоді сполохана зима пишніє на деревах цвітом. Як спадає вранішня роса і птахи миють в кронах пір’я, тоді чиясь промочена сльоза сповзає кришталевим сріблом. Тече між берегів вона стрімким потоком – сіллю. Безсовісно щаслива й гомінка, не пилом припорошена, а снігом. Гуляють зайчики в казкових снах поміж лугів зелених бігло, у їх очах виблискує кришталь поглядом рожево-білим. Польотом запах сіє птах, душа тремтить несміло – випиває все до дна щоб напоїти Його хмелем. До непристойності сп’яніла, аж до країв наповнюється Світлом, обвуглена і заніміла… Богом загублена Зірка.
Коли в душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, тоді сполохана Зима пишніє на деревах Цвітом. Усі сміються з неї, а вона… Горить, голубить Його Світлом терпким на смак і гомінким, як Діти. Загублена в Його обіймах причаїлася у Небі тремтячи аби літати Птахом сизокрилим у Нього поцілунки крадучи. Вони солодкі… засихають на вустах….
Тоді в Душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, аби закохана Зима пишніла на деревах Цвітом.


Троє
– Ти чуєш шепіт?
То розмова гаю.
Про сонячне проміння, про птахів, які  у небесах літають...
Ти чуєш гомін?
То річка стогне від берегів, які на неї налягають і ведуть туди...
Ти чуєш... 
Як грає промінь у моїх долонях, коли сердечко грієш ти...
Ти чуєш... 
Як тоне море в океані цнотливої журби, і горнеться до неба... 
Ти відчуваєш, як поцілунок пахне моїми вустами на тобі...
колише подих вітром, несеться краплями до тебе...
Ти чуєш шепіт?
То розмова гаю – 
Нашого з тобою Раю.

Вони  сидять  на ковдрі посеред осені. Жовто-багряний сніг стелиться  поруч  гарячими почуттями і дихає літом про весняні мрії. Та зима прийшла.
Вони сидять на ковдрі посеред зими. Кришталево чисте листя малює стежечки  вологи на вдиху, і задоволення – на видиху... Так прийшла весна.
Вони сидять на ковдрі посеред весни і марять дотиком молочної осені...

 – Я чую, люба...
Як лоскотом мене малюєш ти...


А давай, ми будемо дихати разом
А давай, ми будемо дихати разом.
Я розпластаюсь на твоїх грудях,
І так лоскотно прошепочу на вушко
Бездоганно звабливий віршик,
Прочмокаю танець волосинок,
Які губляться між диханням
Твоїм і моїм…

А давай, ми будемо дихати разом.
Зіллємось у фарби усіх кольорів,
В хаотично безмежному просторі ліжка
Відкрию сердечно написану книжку.
Кину по букві, по слову римою
В губи величному Богу
Твоєму і моєму…

А давай, ми будемо дихати разом.
Літати у пристрасті клопітких почуттів,
Без звуку затяжним краєвидом у волі
Візьму тебе в каштановий вир,
Пролоскочу, прокусаю, пролижу… цукерку
Премудро-солодкого язика
Твого і мого…

А давай, ми будемо дихати разом.
Як ноти у пісні, як рима в словах,
Як загублені Всесвітом пазли,
Як Вічність у часі,
Як блиск у очах,
Як закохані в вальсі…
Давай, ми будемо дихати разом – 
Носом до носа, вустами до вуст
Твоїх і моїх…


Градива
Може, якби дав мені випити хоч трішечки, Боже,
Хоч крихту святої води з дороги де Твої сліди, 
З того місця де Рай виливається зоряним сміхом,
Аби запалити серця вилитим в образі Світлом.
Там, де ангели сходять з духовно-величного неба,
І дмухає вітер вогняний подих від Тебе до мене,
Де Діва в хліві між ягняти народжує Божого Сина
І стелить ходою весну первозданно Різдв’яная Сила.
Там, де серце тупоче, воркоче, птахом воркоче,
Душу вплітає у крила щоб здійнялася я й полетіла…
Може, якби дав мені, хоч трішечки випити, Боже,
Свого еліксиру з пилу зірок – здійснення мрії.
То певно, вже не стояла би я  між Пеклом і Раєм
Дзюрчала б у небі Твоїм Водограєм.

Прохала людина негожої днини, в гріховних колінах Перемудрого Бога, маленьку краплину Любові. Він мовчав. Дивився на неї з  мертвої ікони –  біль власного скону. Нарешті мовив:
– Дитино, щоб напитись з криниці води, треба її зачерпнути та перед тим до криниці прийти.
–  Хіба ж я не йшла тим шляхом до тебе?
– То чого ж так стоїш, повернися обличчям до Мене!

І сталося диво в душі незрадливих.


Воєдине
–  Дивно.
– А що тут дивного? Я ж просто тебе хочу.
–  Дивно, за що ти мене хочеш
–  Ти питаєш, чи кажеш?
– Не питаю і не кажу – відчуваю. Тепер я знаю, тепер я точно знаю, що ти хочеш мене  просто так.
–  Та ну, не просто так.
–  Як ні?
–  Я хочу тебе аби ти мене взяв. 
–  Але я більше не можу.
–  Можеш.
–  Не можу. Ну не можу я взяти більше ніж маю.
–  А ти більше й не бери ніж маєш.
– То ж бо й воно, що я маю Тебе.

Повіяло холодом крізь відчинене вікно. Мій вірш несподівано став білим-білим,  і пухким, і цукровим і ватним… Розтікся втомою  по простирадлу, вимиваючи стежечки, мов доля малює життя на долоні. А потім присів скраєчку, оглянувся і знову заліз під ковдру. Підклав руку під голову, під свою голову, поцілував мої гарячі щоки і став дрімати. А я стала на нього дивитись. Дивлюся, дивлюся… не намилуюсь. Дивлюся, дивлюся…  і так мені хочеться поворухнути його сон своїми пальцями, так хочеться вкрасти дихання з ніздрів, перекотитись  через кімнату по ламінованій підлозі, перечепитись об килимок  і нарешті не спи-нитись серед оази зелені. Тої зелені, яка тріпоче легеньким вихором над нами, між нами, поза нами вимальовуючи на стінці тінь. Одну? Але чому одну? Та, ні, єдину. Так буває. Так завжди буває, коли ми зливаємось воєдине. 
– Ти тремтиш
– Ти питаєш, чи кажеш?
– Люблю  :)


Сонце
Кожного разу, коли ти заходиш до моєї хати,
Коли всідаєшся на підвіконня поруч квітів
Та так аби розняти руки, обійняти простір
Взяти й полетіти.
Мені хочеться  тебе у собі заховати і нікому,
Чуєш, більше нікому не дати. Та так  аби…
Просто любити, просто жевріти, просто гріти
Зимові палати за скляними сльозами тепло
Відчувати і мліти.
Мені наснилися віти – сонячні  діти. 
І кожна хрустина  по-сухому хрустіла,
Жевріла, жевріла, жевріла …

В освітленій сонцем кімнаті сиділа. Я впізнала у ній себе. А ні сумно, ні страшно. Вона шукала мене – своє втрачене щастя. Підійду, – думаю, – обійму, поцілую щоки, що залипли до скла. Торкнулась. Відсахнулась. Злякалась? Прости! Не хотіла злякати.
Мовчить – кричить:
–  Відпусти! Я хочу літати.
–  Лети!

Коли  заходиш до  хати,  всідаєшся на підвіконня поруч квітів та так, аби розняти руки, обійняти простір взяти й полетіти. Мені хочеться  тебе у собі заховати і нікому, чуєш, більше нікому не дати…


Монолог
Надихаю світ у Всесвіті із мрій і він скоряється мені. Лягає музою у дивному сплетінні слів поміж бездонності  іще  несказаних рядків. Надихаю Бога до пречистої Любові, Того Який живе в мені підперезаний Її жагою – Вогонь. І Дихання у тім Вогні. Я дихаю. Я завжди дихаю Тобою. Причастям вщент розбита чаша  і друзками тече ріка багряна. Як моє намисто тобою сплетене з гріха. Я не свята, але й не грішна. Це Ти скропив спокусою води, подав безсмертя плід й сказав – іди. То в чім мій гріх?!  У тім, що так звабливо в послуху  цілунками топлала  Твої сліди? А Ти повторював – іди, іди…
Йшла закриваючи за собою кожні ворота – браму підперту Небом до Землі аби вподобатись коханому Тобі. І не спиняв Адам нагу і босу, не прикривав мій сором своїм тілом, вже ні, натомість дав одежу із стерні. Одягла й ходжу по нині у бездоганній одежині – дружина.
Надихаю Світ у Всесвіті із мрій. Він зітканий з Любові, Сили, Волі… нитками віри й надій, вишитий квітками найпотаємніших думок. Зліплений з моїх губ, з моїх перс, моїх рук і пальців…зліплений дотиком щастя в екстазі чудесних видінь, зірками в бездоганності снів. 
Надихаю Світ Собою, бо несу Силу у Собі даровану єдиному Тобі  –  втомлена, вижата мов виноград, витікаю з зернин кисло-солодким соком до твого  жадібного рота. На язику рецептори сміху малюють  безмежність в вустах, а серце на втіху нестримно стукоче в грудях. Краплинами синього світла біжу по стежинах миром змащеного тіла. Пальцем сповзає олія з оливкових снів у салатному соусі щастя… Надихаю, а Вона впивається моїм причастям. Нескорена, незморена, не самотня, невблаганна, не свята і не грішна… не звабливо, не чуттєво, не смішно…
Покотилася сцена, збилась з колії думок. Лиш мій театр залишився босий і голий, одинокий, як монолог, обмотаний шарфом  і з вітру навколо шиї та по цілому світу, мов мотузка від сили тяжіння. А можна інакше, можна простіше, можна у ніжнім кружінні бажань торкнуся тебе, як завжди шалено і хтиво?! Не заберу й не віддам спокій дарований Богом! А можна прочитати  інакше, молю?!

Люблю.


Тиша кохання
Я – тиша. 
Ти – мій оберіг.
Рівновагою розбиваю коліна об космічний поріг перед тобою. Молюся. У видінні, в мереживі мрій, в круговерті пилу й азоту, трішки вогню, води, краплиночку вітру. Я тишу порушу собою  для цілого світу. Фізика снів бентежних тремтінь, без окуляр і дотик емоцій. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що я тебе хочу. Хочу губити в обіймах фарбами німої картини і хай тече полотно до країв. Божевільна – кажуть. Неправда, бо істина в тому, що ти сотворив. Сотворив подих тиші у диханні свому, прискорив, сповільнив, завмерши воскрес. Фізика снів? Неправда. Це образ небес.
Тиша.  
Я – тиша. Намалюй мені очі в зіницях любові. Нехай будуть карі, довгі вії, густі брови. Нехай будуть щоки рожево-кругленькі і губи до болю тоненькі схожі… Схожі на паросток того цілунку, що стане рікою в Раю. Зірка на лобі, кожна вимовлена хвиля – Слово. 
Люблю твій почерк і дихання ніздрів запахом  чоловічого поту. Божевільна – кажуть. Неправда. Бо істина в тому, що я тебе хочу.
Обіймами зеленого шуму, хлюпотінням  тінню підкорених дерев, у кронах пишноволосими стогонами вітру, краплинами роси і співом сонячного світла, того тепла яке обігріє ріллю, зоре, посіє. Насіння зійде у вечірній імлі аби зустріти зорю. 
Божевільна – кажуть. Неправда. Істина в тому – люблю.  
А волосся нехай буде кольору каштана  –  шовкове, ніжно колюче. І я зійду із твоєї картини обрамлена тендітним станом, зодягнена в шати бажання, розбивши коліна об космічний поріг цнотою перед тобою стану аби мене зодягнув ти у тишу кохання, мій оберіг.


Сльози – мої верболози, що схилились сплетінням над обличчям рік
Вимов нарешті те Слово, що лине від  мене до Нього, вмоститься  в долях скроплених росою соленого поту байдужого болю.
Благаю, прошепочи сплетіння тих літер, що вітром обженуть думки цілого світу, присядуть  в душі, скраєчку край мозку, клубочок розів’ють, затиснуть мотузку.
Будь ласка, зігріту променем сонця підкинь мене понад хмарами високо, та так аби осіла на байдужім віконці і трішки посиділа – послухала  гомін. Невдовзі зістрибнула на заплакане обличчя, у рани пірнула  наповнені крові від болю…того болю що палить журбою  і диким байдужим протиріччям. Благаю, вимов нарешті те Слово, що обернеться голубом у моїх долонях на очах людей чекаючих дива. Будь ласочка, вимов Слово, яке у муках для Тебе родила.
Весна тріпоче у вереску птахів
Умитий бурульками сідаєш читати
На лавочці край рідної хати 
Книжечку про зимові палати.
Розгортаєш сторіночку на заметілі,
Там грає сопілочка в сніговім буревії,
Віддихує стиха щічки порожевілі,
Мов яблука соковито-поспілі.
Вимов нарешті те Слово. І тої миті хай сповниться Воля Твоя оксамитова, запозичена золотом в осені, Твоя Воля  змочена літніми росами, Воля Твоя протоптана ногами босими, оббитими до крові….
Будь ласка, благаю промов Своє Слово, бо тоді наче Материнські, груди молоком наповниться Всесвіт Любові.
У моїй долоні, ота маленька краплинка, яка стане Рікою; ота маленька піщинка, яка стане Горою; оте маленьке тепло, яке Сонцем зігріє сніжинку загублену у холоді коханого Зла.
Просто, я наївна… і якщо  огорнути Зло Любов’ю, то воно обов’язково стане частиною Добра.
Ти Сам мене вчив. Тому не мовчи, вже не мовчи, роздери моє горло силою Мовчазної Волі, тільки скажи, скажи Своє те Слово.

–  Ти справді наївна, юно Краплинко Моя, Зірочко Моя голубина… Розумієш, Ти Мій Всесвіт, Моє Мовчання, Мої Слова. Те Слово Бог боїться казати про Тебе, радше мовчати у Твоїх безмежно-добрих очах. 
–  Ну що ж , тоді я плакатиму Щастям, аби кожна часточка Тебе залазила в людські душі –   сльоза.


Просто так
Я люблю кожен твій вдих,
І кожен видих твій,
Я люблю грайливий твій сміх,
І мовчання в цілунку без слів.

Очі люблю і погляд,
Тонути у їх глибині,
Коли ти поруч
Належиш мені
Лише…
Я люблю тебе.
Ні за що, просто так, 
Бо вмію любити
Кожен твій подих
Для мене щоб Жити.
Я люблю тебе
Любити.



Актриса
Я стільки неба вилила на полотно,
Стільки випила краплин із моря,
Аж завиднілось в далині безмежне дно,
Встелене зеленим присмаком Любові.
Я стільки сонця з’їла край вікна,
Стільки вітру вкрала у байдужжя долі,
Вкинула у очі Твої і свої вуста
Холоду у снігові розбавленим водою.

А хочеться тепла, впиватися Любов’ю
Ніжності у сплескові очей…
Аж до самісінького болю,
Тебе злизувати із піску
Хвилями припливу в бездоганному  - 
Люблю.

Я стільки неба вишила узором,
Стільки рамок в нитки заплела,
Народила ім’я Твоє своїм Богом.
Жінкою пішла з життя в життя.
Я стільки вже сама…
Кохаюся з Собою.
А хочеться тепла, впиватися Любов’ю
Ніжності у сплескові очей…
Аж до самісінького болю,
Тебе злизувати із піску
Хвилями припливу в бездоганному  - 
Люблю.

Сьогодні картина неба у сльозах від сонячного проміння, усміхається щиро наче дитина. Курличе птахами з весни, запахом манить ягід із літа, осінь прохає в зими, котра холодом вкрита. 
І зовсім нічого, що загублена десь на краю світу актриса живе  в ролі вільного Щастя з нитки Надії Віру пряде. Встелить килимом  квітками Любові наспівуючи – аби лише поруч з Тобою.


Бузок
А може, ти ляжеш скраєчку підвіконня неба ,
Підсунувши погляд до самих яскравих зірок…
А я, сонячним маревом ніжно тулитимусь тебе 
Крізь завісу бажання й нескромних думок.
Крізь простір і час полечу у далеке безмежжя
За собою лишаючи вслід   лиш веселий танок
Аби ти у суцвітті зірок так наївно й бентежно
Заплів в мої коси  цнотливий, весільний вінок.
Розплачусь дощем  у блискавці грому – миттєво,
Розвіюся вітром… останній бузок, 
Остання тичинка в суцвітті безумного світу
Віддає аромату  останній духовний пилок.

Так пахне на краю того неба де поглядом карим
Уперше торкнувся моїх щирих думок.
Де вперше тулилась до тебе шепотом губ
Підсунувши погляд до самих яскравих зірок.


Інь і Янь
– Коли ти кусав з того яблука, я марила дотиком вологи.
Коли ти соромився  фіговим листям, я молилася Богу
І пошепки тихо, так тихо, як тільки умію,  вишивала 
Білими нитками чорну надію. А ти у голку втягнувши 
Чесноти, засівав поля  байдужістю  і болото…
Загрузли у поруху дотику, в бажанні із мрії.
Якби ти знав, як тоді я хотіла  просто кохати.
Та з жалю своєї величі одягнув мене у повію і вигнав гуляти.
Навіщо? Скажи?! Хіба, не жаль тобі було розривати небо,
Яке я вишила Щастям для тебе?
Хіба не жаль було Сонце гасити, яке моїм теплом навчилось любити?
Хіба не жаль було залити зорі чорнилом?!...
Я ж любила.
Просто… любила…

– А тобі не жаль моєї волі, яку   ти полонила  у свій вир?!
Я ж любив.
Просто… любив…

Сьогодні вони простягнули один одному руки і її ліве плече стало його правим, а її права півкуля його лівою совістю аби через мить злитись у єдиний мозок сподівань.

Світлана КЕДИК

Зі збірки поезій у прозі «Світ Добра»

Вийшла друком 2012 року у видавництві “Карпатська вежа”