Мить

…Невже один ген зіграв партію, згідно якої з’явилась людина? Шахова дошка тривимірності приховала гніт математично вираховуючи черговий хід. Ото живемо собі і маримо суттю найвищою у той час, коли кожному з нас якась пешка «зробить» мат!

Час вигорати з приводу і без – минув. Опало листя осінньої наснаги, його не підбереш. Отак згниє під снігом тамуючи спрагу вологим відчуттям живлення, бо таки стане добривом для найслабших критеріїв свідомості. Чиєї свідомості?
Думка перебила думку та затягнула під ковдру переконань  ще невизначених ідей. А ідейники вони дуже дивні та примхливі. Себто, творчістю тамують і спрагу, і біль, і радість, і тугу, і повсякчас малюють диво в уяві. І де воно – те дивне диво? Моє кудись зникло, отак розчинилось у фантазіях, чи може, розбилось друзками об реальність і вже ніхто й ніколи не позбирає часточки моєї душі, ані я сама. Бо я сама собі уже така не потрібна. Потрібність  таврує життєві стандарти, бо бач боязко лишитись на самоті у старості, коли нікому буде подати кружку води; бо бач страшно відпочити посеред робочого дня, бо до старості треба встигнути все, і навіть те, що тобі не годиться, ані твоєму життю; бо бач діти виростають, а батьки старіють і їх сиве волосся не болить, лише розливає молоко сріблястим струменем між пасмами, подекуди по обличчю сіє туман і зморшки… І нікуди дітись від плину часу, якого не існує, бо тільки ми  є один у одного, ті, які своєчасно зупинились у просторі життєвими критеріями і мірами буття перебуваючи  у стані благодатної любові. 
Любові, кажеш? Авжеж. Ну як без неї, якщо світ з неї вийшов і у неї входить. Аналогія чуттєвості, чи не так? А ми собі тут вигадуємо всякі вибухи і галактики з дірами чи без. А він – Космос – це  ми. І можеш ти вірити чи не вірити, можеш молитись, чи Богу чи Антихристу суть однакова, лише значення різне, значення того, що не має  ваги для Всевишнього. Йому, розумієш, однаково усе – йди і гріши, роби як знаєш, бо святості немає у прощенні, але є вона у тобі, ким би ти не був. 
День минав черговими турботами. Він охайно прибрав зі столу після легкої вечері і вийшов на подвір’я у господарських клопотах. А я докопала кусень землі, де вже завтра посаджу картоплю. Вона неодмінно виросте, аби порадувати мене турботою про себе,  і байдуже, що помре сотні колорадських жуків… Отаке воно – життя. Нічим не гребуєш аби вижити. Невже це  він – природний відбір? Невже один ген зіграв партію, згідно якої з’явилась людина? Шахова дошка тривимірності приховала  гніт математично вираховуючи черговий хід. Ото живемо собі і маримо суттю найвищою у той час, коли  кожному з нас якась пешка  «зробить»  мат!
А весна, таки їдко вгризається  в холод. Дмухає теплом на вранішні заморозки то цвіріньканням птахів, то виттям котів, то дощем. Хочеться вже літніх крапель, аби розтолочили грубі шкури зимових панцерів, де  ховаються люди; хочеться такого мирного потоку емоцій зі шквалом сонячних синтецій із вітром. Адже поєднуючи світло і кисень отримуєш вогонь. Трісочка за трісочкою… сидиш і розпалюєш. А він тріщить і тішить твоє самолюбство знаковістю для оточуючого світу, в той час коли ти нікому не потрібна навіть собі. В той час, коли зникають критерії, принципи і навіть мораль бо якось, опиняєшся між стрілок неіснуючого часу, але в павутинні простору без лінійності минулого та майбутнього – тільки тут і зараз – мить.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст