Джоконда

Джоконда

…одягни голову, бо застудиш шию…

50 грамів коньяку на кшталт пігулки. Заспокоює?
Ще б пак.
– Ще по одній?
– Давай!
П’яні секунди сп’яна малюють хвилини, крізь призму годин і вічності заточеної у круговерті життя. Жити в заздрості до себе і тікати стиха, мов плакати – здається, капати на мізки прогалинами і провалами пам’яті без сюрреалізму. Але малювати.
Художник цього світу і не цього також тихо сидить в піднебессі найпотаємних бажань перетікуючи, чи перетікаючи від одного берега до іншого, без плину. А голова болить. 
– Може поміняти?
– Що?
– Голову.
– А що, міняй!
Ходжу безголова Джоконда й не посміхаюсь у вічі перехожим, мовчки сиджу за рамкою і тішу себе безпорадністю олії, яка ніяк не в змозі розлитись по спіралі. Бо з золотого перетину виходять струни по діагоналі, адже фізика математичних розрахунків така сама явна, як ти – та, що споглядає світ зовні.
– Заходь у середину, тут божевільніше.
– А чого б ні, йду.
Перечепившись об поріг нерозуміння тамую спрагу після 50-ти грамів заспокійливого. Ні, не те  щоб я пропагую спокій, але стаю винуватицею інертного стану, від поштовху до поштовху. 
А світ зовні тремтить й вигадує чергове виправдання за потерте полотно. Коли варто просто домалювати.
– І навіщо так усе ускладнювати?
– Та я наче, спрощую.
– Ага, рівняння пишеш…
– Ну, так, з невідомим…
– Це поки що.
– А коли «Х» набуде ознаки, то біль вщухне?
– Не думаю, набуде рівності з «Y».
– То в чому сенс безголовості?
– А мова не йде про сенс. Я говорю про абстракцію.
– Наш світ абстрактний?
– Ілюзорний. Ото тішишся ілюзією власної себе. І манить велич Джокондової посмішки, бо за кутиками губ прихований сміх – справжній, щирий сміх.
– Із кого вона сміється.
– З себе. Бо кожен хто споглядає за межі рамки бачить безмежність простору в собі.
– Хм… цікаво.
– І що ти бачиш?
– Я бачу нічого… нічого окрім сміху.
Сп’яна заколисує мої губи цілунком. Відчуваю, як палають щоки. Певно, припливи зігрівають не тільки кінцівки, а й розпарюють нутро моєї сутності. А потім стає холодно і весна змінює одежу не на літо, а на зиму, аби нагадати, що осінь близько. 
– Не йму віри, навіщо так ускладнювати? Хіба, не можна простіше?
– Авжеж, можна.
– То в чому проблема?
– В тобі.
Казала ж собі неодноразово: припини ходити безголовою, одягни голову, бо застудиш шию…


Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

c

Lorem ipsum dolor sit amet, unum adhuc graece mea ad. Pri odio quas insolens ne, et mea quem deserunt. Vix ex deserunt torqu atos sea vide quo te summo nusqu.

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва