Джоконда

Джоконда

…одягни голову, бо застудиш шию…

50 грамів коньяку на кшталт пігулки. Заспокоює?
Ще б пак.
– Ще по одній?
– Давай!
П’яні секунди сп’яна малюють хвилини, крізь призму годин і вічності заточеної у круговерті життя. Жити в заздрості до себе і тікати стиха, мов плакати – здається, капати на мізки прогалинами і провалами пам’яті без сюрреалізму. Але малювати.
Художник цього світу і не цього також тихо сидить в піднебессі найпотаємних бажань перетікуючи, чи перетікаючи від одного берега до іншого, без плину. А голова болить. 
– Може поміняти?
– Що?
– Голову.
– А що, міняй!
Ходжу безголова Джоконда й не посміхаюсь у вічі перехожим, мовчки сиджу за рамкою і тішу себе безпорадністю олії, яка ніяк не в змозі розлитись по спіралі. Бо з золотого перетину виходять струни по діагоналі, адже фізика математичних розрахунків така сама явна, як ти – та, що споглядає світ зовні.
– Заходь у середину, тут божевільніше.
– А чого б ні, йду.
Перечепившись об поріг нерозуміння тамую спрагу після 50-ти грамів заспокійливого. Ні, не те  щоб я пропагую спокій, але стаю винуватицею інертного стану, від поштовху до поштовху. 
А світ зовні тремтить й вигадує чергове виправдання за потерте полотно. Коли варто просто домалювати.
– І навіщо так усе ускладнювати?
– Та я наче, спрощую.
– Ага, рівняння пишеш…
– Ну, так, з невідомим…
– Це поки що.
– А коли «Х» набуде ознаки, то біль вщухне?
– Не думаю, набуде рівності з «Y».
– То в чому сенс безголовості?
– А мова не йде про сенс. Я говорю про абстракцію.
– Наш світ абстрактний?
– Ілюзорний. Ото тішишся ілюзією власної себе. І манить велич Джокондової посмішки, бо за кутиками губ прихований сміх – справжній, щирий сміх.
– Із кого вона сміється.
– З себе. Бо кожен хто споглядає за межі рамки бачить безмежність простору в собі.
– Хм… цікаво.
– І що ти бачиш?
– Я бачу нічого… нічого окрім сміху.
Сп’яна заколисує мої губи цілунком. Відчуваю, як палають щоки. Певно, припливи зігрівають не тільки кінцівки, а й розпарюють нутро моєї сутності. А потім стає холодно і весна змінює одежу не на літо, а на зиму, аби нагадати, що осінь близько. 
– Не йму віри, навіщо так ускладнювати? Хіба, не можна простіше?
– Авжеж, можна.
– То в чому проблема?
– В тобі.
Казала ж собі неодноразово: припини ходити безголовою, одягни голову, бо застудиш шию…


Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

…Я нестандартна у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва