Джоконда

…одягни голову, бо застудиш шию…

50 грамів коньяку на кшталт пігулки. Заспокоює?
Ще б пак.
– Ще по одній?
– Давай!
П’яні секунди сп’яна малюють хвилини, крізь призму годин і вічності заточеної у круговерті життя. Жити в заздрості до себе і тікати стиха, мов плакати – здається, капати на мізки прогалинами і провалами пам’яті без сюрреалізму. Але малювати.
Художник цього світу і не цього також тихо сидить в піднебессі найпотаємних бажань перетікуючи, чи перетікаючи від одного берега до іншого, без плину. А голова болить. 
– Може поміняти?
– Що?
– Голову.
– А що, міняй!
Ходжу безголова Джоконда й не посміхаюсь у вічі перехожим, мовчки сиджу за рамкою і тішу себе безпорадністю олії, яка ніяк не в змозі розлитись по спіралі. Бо з золотого перетину виходять струни по діагоналі, адже фізика математичних розрахунків така сама явна, як ти – та, що споглядає світ зовні.
– Заходь у середину, тут божевільніше.
– А чого б ні, йду.
Перечепившись об поріг нерозуміння тамую спрагу після 50-ти грамів заспокійливого. Ні, не те  щоб я пропагую спокій, але стаю винуватицею інертного стану, від поштовху до поштовху. 
А світ зовні тремтить й вигадує чергове виправдання за потерте полотно. Коли варто просто домалювати.
– І навіщо так усе ускладнювати?
– Та я наче, спрощую.
– Ага, рівняння пишеш…
– Ну, так, з невідомим…
– Це поки що.
– А коли «Х» набуде ознаки, то біль вщухне?
– Не думаю, набуде рівності з «Y».
– То в чому сенс безголовості?
– А мова не йде про сенс. Я говорю про абстракцію.
– Наш світ абстрактний?
– Ілюзорний. Ото тішишся ілюзією власної себе. І манить велич Джокондової посмішки, бо за кутиками губ прихований сміх – справжній, щирий сміх.
– Із кого вона сміється.
– З себе. Бо кожен хто споглядає за межі рамки бачить безмежність простору в собі.
– Хм… цікаво.
– І що ти бачиш?
– Я бачу нічого… нічого окрім сміху.
Сп’яна заколисує мої губи цілунком. Відчуваю, як палають щоки. Певно, припливи зігрівають не тільки кінцівки, а й розпарюють нутро моєї сутності. А потім стає холодно і весна змінює одежу не на літо, а на зиму, аби нагадати, що осінь близько. 
– Не йму віри, навіщо так ускладнювати? Хіба, не можна простіше?
– Авжеж, можна.
– То в чому проблема?
– В тобі.
Казала ж собі неодноразово: припини ходити безголовою, одягни голову, бо застудиш шию…

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст