Я єсмь

сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер

Ніч збовтує пестощі раю з примарами дня. Примари обперезані полудневим дощем та запахом свіжості. Ото запливають хвилею у ніздрі, наче запах свіжо спеченого маминого пирога. Потайки снують місце спокуси для майбутнього смаку, щойно відкусиш шмат, щойно м’якуш звабить рецептори язику та підвісить в екстазі очікування насолоди. І більше нічого. Пахне затишком рідного дому. Спокій розвішує гірлянди рівноваги на повіки сну та продовжує пестити сподівання зіткані з мрій, де ти –  рожевий ореол бажань, нетлінний камінь спотикань, викресана міць абсолюту у якому вбачаєш себе. І більше нічого. Мізер величі твоєї таврує дорогу додому кожного разу, коли назовні виводить дощ. Він веде навпомацки смаку з пестощів чиїхось рук, ладних пестити без упину.
Іронія долі в тому, що її немає. Вже немає написаної долі кимось. Є тільки ти і більше нічого. Є тільки твоя хода і більше нічого. Ані лінії на долонях, ані пророцтва, ані прокляття ніщо вже немає ваги. Бо тиша важить у міру спокою, без поняття міри. Дивовижний вимір кільканададцятого кола еволюційного розвитку, де особа без статі, але з чітко вираженим материнством та батьківською твердістю вже не спокутує прабатьківський гріх, лише наслідує єство першопричини. Свідомість поволі виринає з агонії тепла й дарує  перший подих нового життя, нової землі, нової (не)людини. Апокаліпсис відбувся миттєво стерши з лиця землі спочатку лице, а потім душу. І вже не суттєво хто саме сповіщає Одкоровення, бо воно щоразу надходить Євангелієм крізь призму розуміння світів вищих за наш колишній. То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
Збираючи золотий пил світобудови розмінюю важкі метали на надлегкі гази, що шлейфом із запаху та світла споруджують мене з нічого. Всередині мого нічого голубиться ефір. Я стискаюсь і водночас розсипаюсь на друзки свідомості без нейронного прототипу мозку. Сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер. 
– То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
– Я єсмь.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

c

Lorem ipsum dolor sit amet, unum adhuc graece mea ad. Pri odio quas insolens ne, et mea quem deserunt. Vix ex deserunt torqu atos sea vide quo te summo nusqu.

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва