Я єсмь

сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер

Ніч збовтує пестощі раю з примарами дня. Примари обперезані полудневим дощем та запахом свіжості. Ото запливають хвилею у ніздрі, наче запах свіжо спеченого маминого пирога. Потайки снують місце спокуси для майбутнього смаку, щойно відкусиш шмат, щойно м’якуш звабить рецептори язику та підвісить в екстазі очікування насолоди. І більше нічого. Пахне затишком рідного дому. Спокій розвішує гірлянди рівноваги на повіки сну та продовжує пестити сподівання зіткані з мрій, де ти –  рожевий ореол бажань, нетлінний камінь спотикань, викресана міць абсолюту у якому вбачаєш себе. І більше нічого. Мізер величі твоєї таврує дорогу додому кожного разу, коли назовні виводить дощ. Він веде навпомацки смаку з пестощів чиїхось рук, ладних пестити без упину.
Іронія долі в тому, що її немає. Вже немає написаної долі кимось. Є тільки ти і більше нічого. Є тільки твоя хода і більше нічого. Ані лінії на долонях, ані пророцтва, ані прокляття ніщо вже немає ваги. Бо тиша важить у міру спокою, без поняття міри. Дивовижний вимір кільканададцятого кола еволюційного розвитку, де особа без статі, але з чітко вираженим материнством та батьківською твердістю вже не спокутує прабатьківський гріх, лише наслідує єство першопричини. Свідомість поволі виринає з агонії тепла й дарує  перший подих нового життя, нової землі, нової (не)людини. Апокаліпсис відбувся миттєво стерши з лиця землі спочатку лице, а потім душу. І вже не суттєво хто саме сповіщає Одкоровення, бо воно щоразу надходить Євангелієм крізь призму розуміння світів вищих за наш колишній. То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
Збираючи золотий пил світобудови розмінюю важкі метали на надлегкі гази, що шлейфом із запаху та світла споруджують мене з нічого. Всередині мого нічого голубиться ефір. Я стискаюсь і водночас розсипаюсь на друзки свідомості без нейронного прототипу мозку. Сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер. 
– То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
– Я єсмь.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

…Я нестандартна у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва