Я єсмь

сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер

Ніч збовтує пестощі раю з примарами дня. Примари обперезані полудневим дощем та запахом свіжості. Ото запливають хвилею у ніздрі, наче запах свіжо спеченого маминого пирога. Потайки снують місце спокуси для майбутнього смаку, щойно відкусиш шмат, щойно м’якуш звабить рецептори язику та підвісить в екстазі очікування насолоди. І більше нічого. Пахне затишком рідного дому. Спокій розвішує гірлянди рівноваги на повіки сну та продовжує пестити сподівання зіткані з мрій, де ти –  рожевий ореол бажань, нетлінний камінь спотикань, викресана міць абсолюту у якому вбачаєш себе. І більше нічого. Мізер величі твоєї таврує дорогу додому кожного разу, коли назовні виводить дощ. Він веде навпомацки смаку з пестощів чиїхось рук, ладних пестити без упину.
Іронія долі в тому, що її немає. Вже немає написаної долі кимось. Є тільки ти і більше нічого. Є тільки твоя хода і більше нічого. Ані лінії на долонях, ані пророцтва, ані прокляття ніщо вже немає ваги. Бо тиша важить у міру спокою, без поняття міри. Дивовижний вимір кільканададцятого кола еволюційного розвитку, де особа без статі, але з чітко вираженим материнством та батьківською твердістю вже не спокутує прабатьківський гріх, лише наслідує єство першопричини. Свідомість поволі виринає з агонії тепла й дарує  перший подих нового життя, нової землі, нової (не)людини. Апокаліпсис відбувся миттєво стерши з лиця землі спочатку лице, а потім душу. І вже не суттєво хто саме сповіщає Одкоровення, бо воно щоразу надходить Євангелієм крізь призму розуміння світів вищих за наш колишній. То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
Збираючи золотий пил світобудови розмінюю важкі метали на надлегкі гази, що шлейфом із запаху та світла споруджують мене з нічого. Всередині мого нічого голубиться ефір. Я стискаюсь і водночас розсипаюсь на друзки свідомості без нейронного прототипу мозку. Сітківка очей  кристалізує об’єктив спостережень, що дивиться тільки в тепер. 
– То нехай, Отче, минуле лишиться в минулому, а сьогодні єсмь Я.
– Я єсмь.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст