Предтеча

може й гірка, але надто приємна втіха від пінного смаку, що лягає шлейфом терпкості. Адже у тій чаші –  життя.

Передрікаю спокій. Смирення паводку, що суне силою розради з небес. Земля уповає на воду. Вода очищення лине відстанями з часу розділивши простір на «до» і «після». Невгамовна дикість врешті опанує хвилі спотикання осівши на мілину розуміння Предтечі. Івани і Павли… і навіть Юда заслужено відпочинуть на витавруванім нерозумінням Слові, бо паводок з вогню, і паче омиваючи, очищає незгоди з Богом – молюся. 
Молюся навпомацки неба, навшпиньки віри і тягнуся до серцебиття спокути аж поки з очей не виринають сльози вогню. Вогонь безчестям душ обпалює щоки – 
Горю. Я горю у нетліннім вогні Любові Всевишнього. Горю мовчки і не згораю – пекло. Боже! Мій Боже, чого ж ти покарав мене пеклом із раю!?
Не притаманна біль смиренному  спокою гарцює в молитві з лукавим ібо від лукавого позбавляючи омиває благодатним вогнем – не згасаю…
Ось воно як, допоки б’ється серце життя у тлінному тілі я тлітиму нетлінним Духом у просторі вічності відкаліброваної часом. Палітра звершень, мов драбина у царство небесне виринає спокоєм з язиків вогню. Очищена стаю на щабель вище, не озираюся, просто йду понад рівновагою вже не відчуваючи ані болю, ані печії, ані гіркоти… у роті. Йду утамувавши спрагу скорботи, йду впиватись щастям того попелу й пилу з якого зліплена Людина. Бо подих вічності вже на порозі.
На порозі мого дому оселилась закономірність, тепер, куди б я не линула, завжди повертаюсь до Отчого. Відкриваю двері навстіж та поринаю у Світло Любові. Ані стільця, ані столу, ані ліжка лише світла підлога, світла стеля, світлі стіни – пустеля, пустеля з благодаті, мов чорна кава у білому порцеляні. Може й гірка, але надто приємна втіха від пінного смаку, що лягає шлейфом терпкості. Адже у тій чаші –  життя. 
«Пий» – каже, подаючи мені. 
– А де ж тіло Твоє і з чаші?
– Не плутай праведне з грішним, бо це ж не кров Моя, а напій твого єства, тому пий і відчуй смак. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст