в апогеї

на ганку сподівань уже стоїть неймовірний світанок пробуджуючи усі світи навколо, і зовні, і поза виміру зітканого пестощами нового світила – мене.

Вечір байдуже провокує прогулянки тишею – вдома на терасі. Всідаючись в улюблене крісло  вдихаю аромат затишку. Буденний вітер вже давно приспав денний клопіт. Хочеться якомога довше притримати нічне павутиння, що розляглося мов волосся на плечах. Ходить, бродить свідомістю недописаної тези та збиває з пантелику передбачуваним кінцем. Усе у цьому світі, і не в цьому також, і сам світ має логічне закінчення. Ото стою перед кінцем світу і ради не маю, як упіймати спокій. Отой нічний, витканий ще з денного тепла… звичайний буденний спокій клопоту. Востаннє клопочусь про… востаннє. А, наче, вперше. 
Люди та (не)люди провокують спеку. Схоже, апогей, ось-ось звершиться над їхніми головами судилищем віку. Кислотний дощ змиє всю нечисть з тіла і мозку залишивши душу гуляти голою по попелищу матерії. І сором прикрити нічим якого немає. Не є. Вже нічого не є. І сам абсолют не є абсолютним, адже час звершення набув початку з кінця. Тому якщо сьогодні літній вечір, то певно, завтра настане літній ранок. І я увійду у нього боса, без голого наміру та спотикань, не прикриваючи ореоли бажання. Піду ходою сокровенної мрії, що зуміла вижити у нетліннім вогні спокою. 
Не руш.
Не руш мене, бо я в рівновазі. Рівно зважую балансуючи на межі між добром і злом. І нехай на цей раз гармонія відповідає істині, без зупинок на тому чи іншому відрізку геному. Бо код мого перебування тут і зараз записаний системою координат вибирає місце, але не час.  В одну мить я рухну, як цей не тривкий всесвіт. Рухну всередину себе і вже ніколи не вирину з тої діри, що називають чорною. 
Помру?
Ні. 
Створю себе з себе там – в апогеї.  
І байдуже вечір провокує прогулянки тишею через нічні надра вже давно приспаного дня. Хлюпоче річкою утоплених зірок крізь плин місяцеморгання та огортає неймовірним спокоєм. Адже на ганку сподівань уже стоїть неймовірний світанок пробуджуючи усі світи навколо, і зовні, і поза виміру зітканого пестощами нового світила – мене. Я стала Сонцем. Тепер тепло моєї любові рівними мірами дарує благодать.
Відчуй щирий потік у промінні емоцій.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст