натщесерце

усе, геть усе існує поза виміром часу – точки перетину людської свідомості та сприйняття.

Розрада здорового глузду.
Нарешті посипались спогади минулих життів. Притрусили кожну мить мого єства по парі. По парі виходили й заходили, мов виринали з перини нейронів, що байдуже зіткали сітківку вселенського ока. Тепер я бачу в міру заломлення світла.
Середовище ореолу бажань і похотей вже не вивчає психологію людини, позаяк рід ссавців еволюціонував у рід творців. Рай оселився зовсім поруч, відігнув амплітуду коливань надздібностей й пірнув з тенет темного у світле. Кожного разу проходячи тунелем у кінці якого світло, перше що бачиш – це нічого. А вже тоді на тому боці з нічого ти створюєш себе по парі. Найперше відчуваєш дотиком ніг землю, далі пливеш ходою і ловиш ніздрями запах. Запах натщесерце, яке трепетом розколихує ритм життя – йдеш. Йдеш непокошеними лугами – день перший.
– Знаєш, тут немає ночі. Я не вмістила цю пору доби у мить тривалістю в життя. 
– Байдуже…
– Тобі байдуже? Але ти більше не будеш проводити час у сні! Не будеш розгадувати інтерпретації гуляння свідомістю! Не будеш торкатись подушок і хропіти ковтаючи слину… не будеш усміхатись уві сні, а я не дивитимусь на твою усмішку.
Гіркий ком попелу зупинився у горлі й нікуди не йде. 
Байдуже.
Байдуже, що безмежність таврує дорогу простору  і сум’яття скорботи немає ніякого значення. Ані чогось за втраченим, ані втрачене за печаллю. Усе, геть усе існує поза виміром часу – точки перетину людської свідомості та сприйняття. Мене може бентежити безвість счезлих . Мене може бентежити… Я можу бентежити себе. Ото сідаю на мілину розуміння та починаю копирсатись в нейронах. Дивна асоціація з неіснуючим? Утопія брутальності вирує в агонії єства й водночас тішить милістю бути собою. Бути собою без себе? Знаки питання та оклику виражають захоплення збудженістю.
Байдуже.
Адже ти натщесерце випиваєш життя. Йдеш непокошеними лугами – день останній.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст