за брамою

Багнет світобудови робить грядущий укол. Матриця формує величини, бо шахова дошка життя закономірно змінює хід

Вир з дощу, листя і бруду.
Калюжі ідей збовтують втомлену уяву напередодні зими. Застелені паморокою сюрреалізму очі, поволі відволікають погляд від минулого та стискають щастя в обіймах літа. Дивна сезонність  і настроєвий проміжок часу «від» - «до».  І куди подіти миті? Беру усі їх у долоні. Прикладаю до грудей. Сідаю у стареньке крісло, що дерев’яними ніздрями вдихає осінню вологу. Неподалік парує гора – чорна, пречорна.
Сиджу мовчки. Очі вистрілюють вогні, ті з задоволенням розсипають зірочки з зіниць на околиці людського осуду, що бродить десь там – за брамою.
За брамою моїх сподівань величезні ореоли здійсненних мрій – по мій бік ілюзорності. По інший – холод.
Людський холод пронизує до самісіньких кісток. Обледенілі зомбі блукають осіннім містом. У жовтогарячому плаї їх тваринність вказує на мутацію, що вже завтра перетворить найвище створіння у терновий вінець. 
Колючі й бентежні… не голодні, не босі, але байдужі один до одного, а значить – до себе. Якась дикість у вимірі сучасного часу. Застиглі в сучасності провокують спокій на війну з собою. 
Кров. Кров прискає зів’ялим листям, мов згустки енергії виплюнутої в нікуди. І тільки гематоми видають повноколірність абсурду… за брамою. 
Сиджу мовчки. Осінь вдихає себе в мої легені наповнюючи їх цілющим киснем. Серце пришвидшено б’ється,  в унісон з вібруючим перегуком вітру і віття дерев. Переспіви птах здіймають галас у пазусі мого особливого слуху, що вже за мить відточує тишу, нескорену абсурдом тишу.  
Велич простору й часу у своєму відносному вигляді, через відлік годин і тисячоліть сповнює хід думок до сплетіння неіснуючих доріг. 
Сиджу мовчки. У масштабі Всесвіту, моя тераса нагадує сузір’я рідного дому.  
Раптом відчиняються двері, з них виходить постать рідної душі, усміхається, подає кружку гарячого чаю, всідається поруч, вкриває нас теплою ковдрою та дихає разом зі мною цілющим киснем. Найціннішої миті ніж ця немає а ні в цьому світі, ані в будь-якому іншому. Адже суть у відсутності суті, але у сущій любові, яка розділяє один подих на двох. 
Сидимо мовчки. Багнет світобудови робить грядущий укол. Матриця формує величини, бо шахова дошка життя закономірно змінює хід.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст