кат

Коли ми кажемо, що любов вічна то й самі продовжуємо жити з віку у вік.

Ну ось, дощ нарешті розмочує повномісяць найбільшим затемненням людського світогляду. Зима з порогу вибілює надії та марить дотиком неба з якого одного дня  посиплеться сніг. А ми з тобою так і залишимось сидіти в обіймах один одного. Бо уже ніщо не віщує ані холод, ані спеку. Звичний відлік руху і часу втратив значення, адже простір набув вимірності ореолів бажання. У тенетах щемкості та споглядання за околицями слабкого зору кут бачення зменшився у відстань нерозуміння. Бо я не бажаю розуміти безглузду ідею гріхопадіння, відмолювання гріхів та їх прощення. Ти або святий, або грішний. Третього не дано. Фіктивне причастя не рятує. 
Як же ряса?
Як же ряса сподівань і марень про Землю Обітованну?
Ми у центрі. Кожен у своєму. Рівними мірами від кожного тебе віддаляються кожні ми. Радіус значень, амплітуда коливань, сила тяжіння групують окремі острови ілюзій. Та голограма всесвіту не витримує й розсипається на друзки нейронів руйнуючи усі зв’язки між собою. Ланцюгова реакція відчайдушно виконує місію ката. Ось так людина, як вид себе покарала. 
Осінь. Дощ. Калюжі. Мокре чавкання за вікном прискорює пульс під ковдрою родинних емоцій. Почервонілі щоки зігрівають дотиком долоні, а запах волосся витягує на зовні спогади, наче душу вивертає стоголоссям пережитих миттєвостей. Ріка любові топить у хвилях присмак слабкості просто бути твоєю. Ніжитись пестощами раю знову і знову… без упину. Коли ми кажемо, що любов вічна то й самі продовжуємо жити з віку у вік. Переступаючи пороги вселенських зим, що абсолютно неважливі у своїй тимчасовості. Глибока невичерпна криниця аж до безодні думок та їх синтецій  з здоровим (не) глуздом виграє ще одну добу приречення… сьогодні. Бо завтра не настане. Прийдешній день опанує теперішній стан спокоєм. Всесвіт оніміє й мовчки прислухатиметься до інерції серцебиття нового життя всередині себе.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст