глухоніма

глухоніма

То який еліксир може воскресити те, що ще і вже мертве?

Ти затишив мене холодом слова. Так морозно пече у грудях звабою кричати. Проте, мозок онімів. Мовчки вишкрібаю суть життя у роздумах про план і вірність беззаперечної істини – любити Бога всім серцем своїм – любити ближнього свого, як самого себе. І скільки вас Христів ходить по світу? Скільки хрестів носите розпинаючи надприродність суті, яку дано, а чи не дано зрозуміти смертній людині?
У якій частині богохульство й ідолопоклоніння собі, своїм бажанням, своєму егоїзму?...
– Тс-с-с-с… Мовчки. 
– Ти затишив мене холодом слова. Мовчазною породив для цього світу, бо бач, іншого для мене не знайшлося. Але інструкції до життя не дав. Лише покарання, яке, виявляється, я можу нести. І тільки тому, що я можу!? Кажи!?
– Тс-с-с-с… Мовчки. 
– Цей діалог між Тобою і мною вічний. Ось уже цілу вічність живу і мовчки кричу, волаю крізь плин простору й часу, у всіх макро і мікрокосмосах всесвіту, безформенна, безтілесна приймаю кару як дар, бо Ти так велів… А чи велів?
Боже, як морозно пече у грудях звабою кричати. Які тілесні, а чи душевні муки ти хочеш видобути  з мене? Наче я – еліксир безгрішності для грішників. Нащо я бачу реальність як утопію смиренності і волі перед собою та власним життям, що насправді є Твоїм? Захотів, то й породив, захотів, то вбив.
Убий мене, Отче. Мовчки убий. Без зайвого слова, без відчуття холоду і байдужості у цьому прекрасному світі, і не в цьому також. Бо мені не сила нести Твою величну благодать, я не витримую Любові.
Сльози очищення ринули з очей і так захотілося жити. Жити мовчки. Мовчки вишкрібати думки, як космічний пил та сіяти дощем, а чи снігом на галасливі голоси людей. 
Боже, як вони репетують, який галас обпікає морозною звабою мовчати. Проте, їх мозок вібрує наче проживає останнє життя. Які наївні люди, бо думають, що після смерті їх зустріне рай в той час, коли вони мертві  вбивають один одного знову і знову у пеклі буття. Вишкрібають суть життя у діях плану беззаперечної істини – вбий Бога у серці своїм – вбий ближнього свого, як самого себе. Захотів, то й породив, захотів, то вбив.
То який еліксир може воскресити те, що ще і вже мертве?
– Тс-с-с-с… Мовчки. 
– Мовчки... без відчуття холоду і байдужості у цьому прекрасному світі, і не в цьому також. Бо в мені є сила нести Твою величну благодать, я витримую Любов… глухоніму.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст

Народилася 24 січня 1981 року поблизу міста Виноградів) – українська письменниця, авторка поезій з вишуканим присмаком еротизму, філософських есе та прозових творів, казок для дітей. Дипломантка конкурсу Коронація слова 2011 в номінації «Романи» за збірку казок “Зірочка”. Лауреатка “Сорочої премії” ім. Петра Сороки (2021) в номінації “Денникова проза” за книгу “Етимологія щастя” Засновниця та редакторка культурно-мистецького інет-видання “Виноградівські Вогні”. Авторка книжок: «Світ Добра» (Карпатська вежа», 2012); «Етимологія щастя» («Український пріоритет», 2020); Співавторка: «Трикутник» («Лілія», 2017)

Залишити відповідь

c

Lorem ipsum dolor sit amet, unum adhuc graece mea ad. Pri odio quas insolens ne, et mea quem deserunt. Vix ex deserunt torqu atos sea vide quo te summo nusqu.

Підпишіться на нас!

А ми триматимемо Вас в курсі останніх новин мистецтва