Коли зникає галас

…одвічний Бог тримає наповнену мною брилу у своїх долонях

І тишина ранить неспокоєм минулого…
Коли хіть і бажання змінити неминуче підштовхує на бунт, а бунтарка спить.
Коли одвічний вогонь любові не палить, лиш гріє пеклом затуляючи писок сльозами – галас.
Коли зникає галас,
Приходить тертя спокою, безтурботно приходить по інерції світобудови, по закону бумерангу  і віри в недолю, вірніше у ланцюг життєвих реакцій, що залежать тільки від тебе.
Ані Бог, ані (не) Бог не малюють замість тебе смуги на долонях всесвіту – ти, і тільки ти.
Коли зникає галас, приходить люта тиша. Вона лютує таким бездонним проваллям у спокій, що аж страшно від себе самої і тої себе, котра виринає з  темної, глибокої тишини. Вона виходить мовчки, щоранку. Щоночі, щодня. Йде поруч зі мною, але не тінь. Йде зустрічаючись з перехожими віч-на-віч, дивиться в зіниці і проходить скрізь, скрізь них.
Коли зникає галас на Землю опускається сніг. Знаєш, отак тихо осідає в печерах буденності та вкриває багатовіковий пил – передчуття апогею чи німого холоду? 
Коли зникає галас стає холодно. Просто холодно. І все. 
Занотовані думки струменіють плином часу в ілюстрації льоду, коли ти ковзаєш поглядом буремної тиші в своїй голові. Мороз вже не пече, але поволі вдихає у ніздрі зниклий  галас й ти наповнюєшся, мов чаша, теплим еліксиром замороженого життя. А ще вчора здавалось, що то одвічний вогонь любові гріє пеклом затуляючи писок сльозами. 
Ні.
Виявляється вчергове не зрозуміла рай.
То вже зараз спочину у кризі самоосуду і певності в тому, що одвічний Бог тримає наповнену мною брилу у своїх долонях.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст