Пекло

…у безглуздій ідеї і страху від себе самої

Запізнілі емоції тривожать спокоєм… 
І все навпаки.
Світ порушив стихію виміру. Планетарні фрагменти уже давно за горизонтом подій тих, що мають статися. А ми без виміру бовтаємось в багнюці пихи і зневаги один до одного. Хіба не заповідь – ненавидь один одного, як сам себе.
Дивна синтезія, чи не так? 
Та дивуватись вже нічому. Експромт думок не залишає надії на краще, але вимолює Бога в людині. І Він являється. Являється завжди, коли є потреба, у тій іпостасі, яка найкраща для теперішнього стану. На злобу дня, на добро ночі – чорне стало білим, а біле – чорним. Та яка різниця? І те і інше спектри єдиного. 
Ми досягли висот незмірених, навіть полетіли у космос. А приборкати стихію не зуміли. Стихію ненависті в собі.
Хіба не заповідь – ненавидь один одного, як сам себе.
Дивлюся у людські очі і невимовна біль пронизує наскрізь. Обпалює усвідомленням неминучості. Жаль виїдає зсередини – Боже, як хочеться жити!
Хочеться перенести з собою найпотаємніші закуточки любові, відшматовуючи  її від агонії зла, відокремити, розщепити атоми за для звільнення протонів і вільного всепоглинаючого, все проникаючого світла за межі… за горизонт чорної діри,  з якої немає вороття.
А воно таки є. Воно є у безглуздій ідеї і страху від себе самої – дивитись у людські очі та відчувати біль планетарного масштабу. Так само, як і любов. 
Хіба ти – людино, витримаєш це?
А я тримаю…

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст