Жриця

ото лежу у калюжі себе і дивлюсь Господу в очі

Така живуща, всепоглинаюча весна гряде на святі голови грішників. Течуть всюдиводи й дзюрчать одкровенням  спектри людських думок. У товстій догмі реалісти докоряють мрійникам ілюзорним сприйняттям світу, коли ті відтворюють марево не своїх ідей. Не своїх, а тих мучеників, що спонукали себе вчора на вічну смерть, а спромоглися на вічне життя. Так і живуть – у путах скороминучості, від стрілки до стрілки у таврі безодні. Бо навіть там гряде така живуща, всепоглинаюча весна і манить дотиком п’яного літа. Коли ти… розлита дощами й омита електрикою блискавки запалюєш воєдино зароджену мить щемкого бажання… жити. І нехай п’яні, але ринуть сльози дощами. 
Осуди мене, Всемогутній! Покарай за (не)зраду. Закидай камінням.. але відпусти. Не гріхи гріховні, а душу, яка прагне не вмерти разом з тілом, а у свідомості скінчити ряд мислення за для нового сходження. Допоможи відтворити печать ліку! О, мій Всемогутній… Я винна, але не грішна, позаяк народжена в любові, а любов свята, Ти ж знаєш. От і карай. Карай мене пеклом, чи раєм, бо там де є смерть немає мене, а там де є я – живе любов, така живуща всепоглинаюча.
Весна гряде босими ногами по пекучому снігу. Розтоптуючи зимові надії  востаннє морозить світогляд й кидає погляд та простори загублених вимірів. Впита неминучістю розумію стратегію лукавого і мовчки стаю на коліна. Лягаю. Ото лежу у калюжі себе і дивлюсь Господу в очі – покарай мене мокрою хтивістю і нестримним бажанням єретички, що натщесерце повірила в Бога, якого возродила в собі во ім’я Отця і Сина повік-віків.

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст