Вт(д)ома

Падаю. Нарешті падаю за горизонт подій. Таблетка діє. Зникає втома.

Щоденно п’ю таблетку від втоми.
Не допомагає.
Виринаю із ночі тьмяних сподівань та бездумно топлюсь у безмірі мрій. У мрій виростають крила. Летять щодуху у засвіти здійснення бажань і там спиняються на цілу вічність. А я самотня у самотині  одиноких дів, які ще вірять у казку не ілюзорного світу, топчу грішну Землю, цим самим подовжуючи строк перебування  у Пеклі. Усі кола нижчих вимірів вже  пройшла, вже стою на порозі Неба. І не святий Петро, а ні сам Христос не подають руки мені, бо я її не даю. Не даю руку, але виймаю серце животворяще. Бо виявляється, душі не потрібен Рай, вона прагне спокою та рівноваги, умиротворення…
– Подаруй собі мир і ти увійдеш у ріку щастя.
– Я ковтаю пігулки.
– Це залежність.
– Звісно. Якщо сьогодні я тішуся таблеткою від втоми, то завтра залежатиму від Твоєї волі…
– Від Своєї. От і подаруй Собі мир.
Щоденно мажу серце миром, а воно, чогось стікає кров’ю. Кров багряна,  а миро – розтікається олією та просочується в грішну Землю. Так і стою застовбичена на межі між Пеклом і Раєм. І не мучать мене ані пекельні муки, і не втішає райська насолода. Колісниця дум вже вкотре  прокотилась орбітою Молочного шляху і того Сонця, яке силою тяжіння тримає й наближає мене разом з Собою до чорної-чорної-чорної… діри. 
Падаю. Нарешті падаю за горизонт подій. Таблетка діє. Зникає втома. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст