тут і зараз

І вже ніщо не могло навернути ані до минулого, ані вмістити в майбутнє. Але давало проміжок теперішнього часу – тут і зараз

Духм’ян осіннього вечора все глибше занурював в непереборне і таке закономірне бажання спати. І хоч година непізня, але темінь останнього жовтневого дня 31 раз перекрутив стрілки уяви та вивів на межу осіннього вечеростояння. Усі неправильно вживані слова і надмір харизматичні меми створили ілюзію бездумства. Бо я таки хильнула чарчину доброго коньяку, обмацала свого і тільки свого чоловіка й перекинулась через край ліжка просто полежати. 
Ото лежу боса, одинока і гола. Свідомість стустошена до неможливого хотіння, ходіння по небу. Необережно торкнулась пальцями ніг ореолу півмісяця та завмерла… щомиті помирала кожної секунди, кожної хвилини не тривимірного світу – чотири, пять, шість… десять… надцять. Надцять разів по колу вічності.
А там, за горизонтом ночі виднівся світанок. Жеврів незапаленими вуличними лампами, бродінням по темним вулицям маленького міста й аж надто старого, аби витримувати бешкетування молодих і завзятих. Бовтання в калюжі, брязкання в багнюці, намоклі ноги, намокле, серце, намокла душа і вереск птах, які залишились жити в жовтоволосих косах обдертих… до болю обдертих дерев. Он… Он який він осінній пейзаж. Чортоморок  без Хелловіну водить стежками нечистих, бо через обстріли російськими ракетами в енергомережі бракує світла. Тільки вдумайтесь – бракує світла. І де той Бог? І де той Бог!? Де той Бог, що нарешті мовить: «Нехай станеться Світло!». І сталося Світло.
Духм’ян осіннього вечора все глибше занурював в непереборне і таке закономірне бажання спати. Лампа поруч ліжка тремтіла від подиху затишку. Роздерте навпіл простирадло ділило ніч на «до» і «після». І вже ніщо не могло навернути ані до минулого, ані вмістити в майбутнє. Але давало проміжок теперішнього часу – тут і зараз. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст