Індустрія краси

Холодно до неможливого хотіння весни

Я пофарбувала волосся у сивий колір. Мені личить. Вечір знімає втому з повік, а день тривожно очікує відбою. Не маю відбою від думок про ромашковий чай та інтоксикацію організму. П’ю. Знімаю. Чиста. Чиста сила нечистої правди, одягнутої від осінньої люті промерзлих людей. Вони стоять мовчки і дивляться у мої очі. Я би відвела погляд, та зміїна отрута  розіпнула на мені тривогу… тривогу без відбою. Війна триває. Листопадовий (не) дощ змиває сідину мого волосся і шквал емоцій, що доводять розумну голову до божевілля. Фарба стікає по щоках, коли поруч Шопен грає вальс. Танцюю, якщо не казати – божеволію. Сивина розмінює монету на срібло. Мені вже давно минуло за 30. Всі Іуди вже вимолили прощення у Бога за скоєний злочин, і тільки мій одинко сидить непрощений, закинутий, забутий…
Сиві пасма розбавляють ніч зірками, локони скручуються у спіраль та лягають на зволожені плечі. Холодно. Байдуже. Нудить. Хочеться гепнутись лихослів’ям з усієї сили думок;  розірвати душу на шмаття, і вмить зшити її нитками ще здорового глузду, але довести Великому, що мізерна частка Нього в людині – це банальний математичний розрахунок…
От і рахуй! Чуєш!? Як знаєш, так і рахуй. Але Ти помилився! Твоя помилка – Я. Ти мене породив, можеш і вбити. Проте, знай, я не раба Твоя, а Господиня. І Ти мені не Бог, а мізерна частка в Людині. 
Холодно до неможливого хотіння весни. Весни без від…бою. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст