Велике стихання *

Коли стаєш часткою вогню – пустка болю зникає і місце прогалини наповнюється любов’ю

Реви і радуйся. Бо ось вона Земля обітована! І Твій Лик незрівнянний сповідує постіль чуттів за межами ра'ю та в раю'.
Люблю, люблю, люблю…. Крихке шепотіння крізь тишу століть прокладає дорогу через пекло. Ти чуєш грім і бачиш блискавку, твоє обличчя розмивають дощі, і тіло корчиться від морозного холоду у дикому, Боже мій, такому дикому, такому величному, такому пустому космосі темряви і лише подекуди світла. Ота темна матерія зіснована з чорної енергії спровокована нічим іншим, як відсутністю Тебе. То прибудь же Боже, у цім світі, і не цім; возродися з попілу інертних піщинок життя. Я  стану клеєм. І сотворимо ми новий світ і нову Землю і нову людину!
Ні, не відривай від мого серця завчасно спалахи минулого. Вони поволі тліють у пеклі й нагадують про ціну гріха, який був і вже ніколи не буде. 
Нетлінний.
Нетлінний сан буття провокує на щирість і виворіт душі. 
– Знаєш, Твоє велике стихання залишає тільки попіл і тепло. Сумно.
– Реви і радуйся! Бо ось вона Земля обітована!
Лики планет стихали й визрівали в галактиках далеких та близьких. Сходили й заходили Сонця за орбіти  тисячоліть у розмірі світла. І навіть Місяці й Супутники і просто заморожені глиби космічного пилу тліли у нетлінному вогні. Невгасимім вогні творення. І хто міг подумати, що пекло – це рай, коли не гориш, а стаєш часткою вогню. 
Коли стаєш часткою вогню – пустка болю зникає і місце прогалини наповнюється любов’ю. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст