олія Духу

Але кров без любові викупить не можна…

Суть безвісти у світогляді того, котрий дивиться. Ти можеш засвітити лампу, лампочку і навіть паркову алею… та краще свічку, свічечку. Вона, згоряючи не згорить, тліючи не зітліє… може згаснути як відпустиш останній подих… у за′світи. Засвіти′! Засвіти′, Отче, усі лампади єства Свого позаяк олія Духу нескінченна. І нехай горять. Бачиш, біохімія людського складу кодує індивідуальну генетичність – Ти так звелів. Ти звелів мені не оминути Відкраяну землю та народитись маленькою Україною тут і зараз. 
Плеяда боротьби за імпровізацію волі, наче сканкопія відбитків віртуальних пальців. Порошкове чорнило не вибілює миті стійкості, але малює лінію життя крізь тисячоліття. Малює кольоровими стрічками і булавою. Історичний парадокс у тому, що вени розкривають свою істинну суть та розтікаються кров'ю. Уявляєш, через мільйон років утворень, походів, розгромів, захоплень, об’єднань, утверджень, облог, спустошень… я все ще стою на межі енного дня війни. Її масштаб випалює ширину дій, ні не завойовника, а вандала. Пустеля днів і ночей тішить, хіба, блакиттю неба на животворящому горизонті. А Ти мовчиш… Нехай буде воля Твоя.
Який же лукавий розколює рай на друзки!? Котрий лукавий знищує садок вишневий коло хати!?… хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть. Сім’я вечеря коло хати… Лінію оборони тримають живі! Але кров без любові викупить не можна… Розумієш, мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо. От, і несу. Зі своєї волі та Твого дозволу виорюю поле бою любов’ю у вогні. Після холодної зими неодмінно прийде весна і я заквітну задивлена в свободу, бо жити хочеться мені – Московіє! Мене ти пожирала… та подавившись падаєш в траву… Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Олія Духу нескінченна.  

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст