Священна корова 

Хочу розвіятись попелом

Дощ обманює. Кличе вогко на вулицю і мочить. Пронизує холодом лютневого вечору і зовсім не дає ради, як зайти до хати. Мокнуть думки. Мокнуть і радяться з розумом про доцільність вислизати з часу орієнтованого не на тут і зараз, коли ти мрієш про завтра. Може, якби минуле мало здатність адаптуватись до перегонів у просторі, я вчора б зобразила сьогодні без найменшого натяку на краплі. А так, доводиться стояти у сум’ятті власних забав з дощем. Мочить, і мочить…
Ідилія парадигми в тому, що я не встигаю заснути стоячи під дощем. Гігабайти інформації протаранюють здатність мислити і раптом ловиш себе на злочині – збентежена. Збентежена до країв здорового глузду вичитуєш у небі знаки та розгадуєш сни, що ше не наснились. Ніщо не допомагає. Фарби потоку закрашують буденність малими та великими ореолами бажання – жити. Навіть не знаю чого так варто триматись за життя? 
Священна корова, тим часом, зображує ідилію благодаті у непроглядно дощовому небі без яскравих зірок, лише особистих позначок де вони мають бути заліплені на тлі безкрайого простору. Цікаво, що чим вище піднімаєшся, тим швидше йде час. Образи і мислення життя обертаються аурою натяків, слів, вчинків… без аналізу, критики та надриву в голосі й очікування на схвалення від оточуючого світу.  Бо такого немає. Немає світу, що оточує світ. Є вимір турботи де опікуєшся сам собою. Егоїзм у прострації дає сили вижити. Зникають емпатія, зникає біль… ти стаєш відмінною від себе колишньої на дещицю долі придуманої під дощем. Бо він таки холодний, зимовий. Пронизує струменем крапель до кісток; не лізе в душу; не відволікає і ти можеш поплакати; не бентежить; не жаліє… просто мочить. Мочить байдуже. 
Навіть не знаю чого так варто триматись за життя? Я все одно колись помру. Моє тіло омиють, одягнуть і спалять. Я так хочу. Хочу розвіятись попелом.   

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст