Днище

Днище сущого світу порожнє. Немає у тій дірі світла та й мороку нема

Весна крадькома підходить до порогу. Сідає біля дверей на сходинки і сидить мовчки. Часом цвірінькають пташки, часом вітер байдуже вилизує підвіконня і раму того днища через яку я падаю у довкілля. Падаю безтурботно, бездумно, не горлаю, не волаю про допомогу… даю собі насолоду від сили тяжіння, що таки тягне до дна, глибше глибокого мороку світобудови. Вільне падіння  мого тіла вельми цікаве заняття. Я не встигаю за митями, що підкрадаються у свідомість усякими недобрими думками і спогадами про все життя, як показують у  фільмах: згадуєш рідних і найрідніше. Ні, я падаю без страху залишити цей світ. Мене не стримує ані любов, ані ненависть. Мені не болить відсутність тих, яких люблю всім серцем своїм… Лише по тій причині, що серце залишила вдома поруч весни. Вони собі двоє сидять на ганку моєї життєвої історії і марять дотиком сокровенного і вимоленого жагою жити вічно. І коли нарешті розквітнуть нарциси і земля випарує останній зимовий бруд, виблює сморід людської нездоланної жадоби похоті й мерзенний холод душі… стулю очі у мирному сні. Вони взріють світанки і волошкові поля, неозираючись підуть за стоголоссям моєї ейфорії даючи під сумнів усі фізичні закони. Заміри часток, що вільно блукають в зіницях змушують дивуватись. І я дивуюся. 
Весна крадькома підходить до порогу. Звіює теплом останню зимову завірюху, підсушує подихом і ніжно тулить до серця. З усієї радості клекочу в її обіймах лелекою, сную пагони майбутніх плодів вірою у стиглість і вартість бути тим, ким ти є.  
Бо вже ніколи тамувати спрагу рожевими мріями, ніколи вірити в казку. Час відмотав стрижні дуальності до такої міри, що зникли поняття добра та зла. Немає вже раю і пекла нема. Немає Бога і Диявола. Немає Тебе і Мене. Немає Нас. Є днище.
Днище сущого світу порожнє. Немає у тій дірі світла та й мороку нема. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст